Повернулися перші, незабаром до нас долучилися Олег із Леною, які, з усього видно, були собою цілком задоволені і напевне не обмежилися милою прогулянкою, бо в Лени й досі цвіли на обличчі рум'янці, а в Олега лице було, як у задоволеного, заспокоєного бовдура, ким він тієї хвилини й був. Зиркнув на мене і розплився дурнувато, ніби збагнув, що ми з Оксаною так і лишилися неблазенні.
Часом я себе запитую: чому Оксана не полюбила Юрка? Адже не я їй пара, а таки Юрко. Для того, щоб зійтися, в них були всі можливості; не раз залишалися сам на сам, не раз гуляли, тобто не раз жеребок падав Юркові на Оксану. Але в жіночій природі, як мені здається, є якась особлива невідповідність чи точніше — суперечність: спокійну дівчину не цікавить спокійний хлопець, її ваблять особистості сильні та неординарні, тобто чорти, і тільки справжня сатанюка в спідниці може задовольнитися мужчиною інфантильним. Секрет тут, очевидно, в тому, що спокійній дівчині потрібен не тільки об'єкт для творення родини, але й поле для завоювання, а яке поле для завоювання в Юркові? Сатанюка ж задовольниться інфантильним чоловіком через те, що їй непотрібно джерела для енергетичної підзарядки, вона сама — те джерело, кипить сама в собі, а інфантильний чоловік для неї тільки цямриння, котре те кипляче джерело омежовує і стримує.
Геннадія та горбунки Зої й досі не було. Ми вже встигли пожартувати що до того, встигли підкріпитися, і чекання ставало вже напруженим. Я сам горів цікавістю побачити цю пару: чи не повториться те саме, що і з Юрком: спереду тріумфуюча, випростана, попри на свою ваду, Зоя, а за нею, наче побитий пес, чи видушена цитрина, чи спущений м'яч, її напарник.
Вони з'явились уже в сутінках, коли ми встигли зіграти не одну партію в карти, і все було майже так само, як із Юрком, тільки трохи інакше. Зоя йшла попереду, спокійна, зі зведеним обличчям, вкритим особливим надихом, але цього разу без тріумфальної всмішки, за нею ступав, як ведмідь на ланцюгу за циганом, Геннадій, але Геннадій не виглядав мокрою куркою, здутим м'ячем чи видушеною цитриною — був ніби сердитий і незадоволений, але як ведмідь на ланцюгу.
— Збирайтеся і їдьмо! — сказав він коротко. — Мені ще треба поставить машину.
Мовив це так, ніби ми були винуваті, що він запізнився; ми німо перезирнулися, роблячи великі очі. Горбунка Зоя стояла при цьому тихо і спокійно, ніби мишка, навіть не дивилася на нас, а кудись убік, і я в цих тонкопрядних, теплих сутінках із бузковим відливом ще раз уразився з її краси й потворності, так дивно змішаних, але Зоя під цю хвилю вже нікого не чарувала й не манила, а ніби поринула в себе, наче все їй в цьому світі пребайдужісінько.
— Сідай у кабіну ти! — сказав мені Геннадій і, відчинивши дверці, сховався в середині.
Я сторопів: це було принаймі нечемно. Хай не Зоя, але в нас було ще двоє дівчат.
— Чого там! — сказала легковажно Зоя. — Сідай! Нам у кузові веселіше буде.
Я розвів руками, але дівчата начебто й справді не образилися.
— Нужно понімать, — сказав Олег, скривлюючи в усмішці рота. Дівчата гримнули сміхом, і я з Олегом допоміг їм вилізти на
кузов. Коли ж підсажував Зою, мене натурально вдарило електричним струмом: ледве її не випустив. Але вона, як пташка, пурхнула в машину, засміялася й повернула до мене обличчя. І в бузковому сутінку її очі заблищали спершу ніби розжарені бляшки, а тоді розширились у малі сонця, випромінивши яскраві кола, які однак відразу ж погасли, ніби тріснули мильні бульбашки. Я відчув на коротку мить, ніби моє тіло налилося свинцем, мене знову струсонуло, немов удруге я був ударений електричним струмом. Долоні, якими торкнувся Зоїного тіла, пекли і, щоб позбутися навадження, я кинувся до кабіни. Геннадій уже завів мотора.
Машина їхала лісовою дорогою, Геннадій мовчав.
— То що? — спитав я, повний палаючої цікавості.
— Іди к чорту! — вибухнув раптом Геннадій. — І всі ви!
— Аж так?
— Так! — буркнув Геннадій.
— Тоді мовчу!
Ми звернули на шосівку, і Геннадій піддав газу.
— Це не баба, а чорті-шо! — сказав нарешті він.
— По-моєму, то не секрет, — піддав я. — Це знаємо.
— Нічого ви не знаєте! Хіба Юрка знає!..
— Просвіти! Чи хочеш, щоб був "дуб зелений"?
— Який це з біса "дуб зелений"?
— Така баєчка, — сказав я. — Синів із батьком вгостили гарячим, в окріп, чаєм, знаєш?
— Не знаю!
— Один із синів спробував і опікся. "Ну й дуб", — каже. Тоді другий як сьорбне — і попікся. "Ще й зелений", — каже.
— А-а, згадав. Це там про батька дальше. Опікся і каже...
— "Коли 6 вас, синочки, на тому дубі і повісили", — докінчив я. Геннадій коротко засміявся.
— Да, — сказав. — Це десь так само!.. Понімаєш, вона... ну, мій струмент спекла.
— Як так спекла? — спитав я зчудовано.
— А так, як на сковороді... Висмоктала і спекла...
— Що ти говориш? — ще більше здивувався я.
— Та це й не розказать! Понімаєш!.. Нє, попробуй сам, то взнаїш... — Він знову замовк, їхали якийсь час мовчки.
— їрунда якась вийшла, — знову заговорив Геннадій, криво всміхаючись. — Понімаєш, я ж не пацан... І ускочить з нею не хотів... А вона мене висмоктала, понімаєш?..
— Не стримався? — обережно спитав я.
— Ну да! — сердито сказав Геннадій. — Я 6 її, заразу, за це розірвав... Це ще мені пришиє... їрунда вийшла... Я тепера до неї близько не підійду, пойняв?..
— Діло твоє, — мовив я.
— І коли вона буде в компанії, мене нема, пойняв! Отакий це дуб!..
— ДЦе й зелений, — показав я зуби.
— Попадешся на цю пилочку, то не либитимешся! — зло прорік Геннадій. — Думаю, що вона й на вас з Олегом оком накинула... Не будьте такі дураки, як я.
— Так, дуб! — мовив я.
— Ще й зелений! — без усміху обізвався Геннадій. — Інтересно з бабами, коли приятно... І їй і тобі... А це чорті-шо! Так і угробиться можна.
— Не перебільшуєш?
— Попробуй, тоді побачиш, — буркнув Геннадій. Вантажівка з'їхала до Чуднівського мосту, і Геннадій зупинився.
— Вскочив я, мов пацан, — сказав Геннадій.
— Не журись, якось буде! — потис я його руку біля п'ясті. — Пока!
— Котись! — мрукнув Геннадій.
Я "покотиься", тобто вистрибнув із машини й почав допомагати дівчатам злізти. Але вийшло так, що горбунці Зої допомагав Олег, а я — Оксані та Лені. Здається, Олег сам до того рвався: чи не причарувала вона там його, в машині? Зрештою, й до мене вона скерувала оті палючі бляшки, але цього разу їхній блиск мене не дійняв — я був насторожений. Здається, вона це помітила, бо побачив на її вустах півзневажливу усмішку.
І ми всі ніби пригасли. Спершу провели додому Зою, а тоді розійшлися кожен зі своєю дівчиною.
— Що там тобі Геннадій розказав? — спитала ніби байдуже Оксана.
— Такого дівчатам не розповідають, — мовив я.
— А мені її жаль, — протягла якось печально Оксана. — Вона розумна і хороша дівчина, тільки що бідолашка...
— Може, й так, — згодився я і додав не зовсім чемно: — Але пальця цій бідолашній в рота не клади!..
— То й не клади! — мовила коротко Оксана.
Ми зупинилися біля її будинку. І тут я раптом відчув, що вона вже не така нашорошена й холодна, як була в лісі: такі речі я миттю пізнавав. Обійняв її, і її руки ніжно й тепло обвели мені шию.
— Не сердишся на мене? — спитала тепло.
Але я не мав часу відповідати, нашукав її вуста і втонув у них із тією ж пристрастю, яку відчував у лісі. І губи її по-справжньоМу віддалися. Не так, як це бувало в нас при "лінивому коханні", а з тим самим палом, який відчував і я. Тоді моя рука опустилась униз і відшукала її лоно. Але там був купальник. Клятий купальник! Оксана вирвалася з моїх обіймів і з тихим смішцем кинулася геть. Одне вона забула цього разу сказати, що таких речей не роблять, коли не люблять. І мала рацію.
7
Не гадаю, що горбунка Зоя була фатальною жінкою. Про таку я колись бачив кіно, грала Софі Лорен. Дія відбувалася під час війни у льотній частині. Той із літунів, який сходився із фатальною жінкою, що її грала Софі Лорен, рушаючи в бойовий політ, не повертався. Однак це не могло вбити притягальної сили тієї жінки, і чоловіки йшли на неї, як метелики на вогонь.
Була одна фатальна жінка і в нас на околиці. Маленька, миршава, з круглим дитячим личком, із сірим рідким волоссячком, з широко розплющеними, ніби здивованими очима, вона вже тричі виходила заміж, понісши від кожного з чоловіків по дівчинці, що всі стали як дві краплі води схожі на матір, і щороку щасливо ховала своїх умерлих супряжників. Якось так виходило, що вмирали чоловіки, коли вона ще не розроджувалася, отож за труною кожного вона смиренно і заплакано двигала величезного свого живота, і всі її, навіть я, безумовно жаліли. Четвертий чоловік, який їй трапився, не боявся ні Бога, ні чорта, був, як то кажуть, заводовий п'яниця і пристав до неї, бо не бажав працювати, а вона його й годувала й поїла. Він повноголосо заявив на околиці, що історія з попередніми чоловіками його жінки (звали її Муся) — "случайность", і що він докаже, бо йому з "Мусінькою харашо". Коли відбувалася ця історія, що її оповідаю, вислід його похвалок не був вияснений, але Муся вже ходила з маленьким круглим животом, в якому зачинала путь житейську нова дівчинка, четверта; забігаючи наперед, скажу, що доля не оминула й цього п'яницю, і Муся, вже з величезним животом, ридаючи, провела в останню путь чергового нещасливця — він утопився, бувши смертельно-п'яний. Потому Муся тяжко заріклася більше заміж не виходити, бо їй, як вона сказала, цього нещастя досить. Зарік свій твердо виконала, хоч претенденти на її руку, як не дивно, знаходилися, тобто були не проти одружитись із жінкою з чотирма дітьми і з такою сумною славою — чистий, можна сказати, фаталізм. Муся напевне була носієм смерті, але мимовільним, бо сама від цього страждала. Коли ж відбувалася ця історія, про фатальність горбунки Зої я ще не мав підстав гадати, бо Юрко, перша жертва Зоїна, тільки через рік потрапив до хурдиги, тобто у нещастя, а весь цей час із нею, як уже говорилося, ніяких стосунків не мав, та й вона до нього претензій також не виявляла. Зрештою, відбувши свій строк, Юрко щасливо повернувся додому, одружився, має сина і на долю свою не нарікає.
Геннадій не жартував, коли заявив, що з нашої компанії він вийде, коли в ній буде горбунка Зоя, що створило нам ще більші незручності, бо тепер у нас лишалося двоє хлопців на чотирьох дівчат, а до групового сексу, як я казав, ми схильні не були.