Із найближчого під'їзду вимивався цегляний пил із розмочених будинків, і калюжа, куди витікав цеглистий струмок, стала червонувата, ніби налилася кров'ю, — і це була єдина барвна пляма, яку він побачив. Жовті кулі свічників тремтіли під ногами, коли він ішов, наче місяці, так щедро розмножені, аж було їх, місяців отих, дві вервечки. Ішов між них, і йому до болю в душі захотілося, щоб у цьому світі, вечорі і в собі щось зламати, розчинити або зачинити, щось змінити, аби не бути бездомним блукачем на порожніх вулицях, інакше і його розмиє дощ, як розмиває старі будинки; і від нього, Вальдуся Шкурки, зрештою, у цьому світі залишиться калюжа, налита його дурною кров'ю, і він, та й світ, пропаде, бо де дітися людині, яку гризе непояснима тривога чи неспокій, котрих він таки збагнути не може, а з душі його світить зеленими очима чорний кіт.
3.
І тут його просвітило. Видить Бог, мав сьогодні Шкурка наймирніші настрої: піти в кіно, повернутися додому вичерпаним і втомленим, а тоді поринути у світлі хвилі сну. І зовсім не думав він відвідувати Шу-меїху, чи, як прозивають її, — бабцю Пуцю, але кілька речей стали до цього початком: спершу оте мимовільне лапання квартирантки Зоні, потім зустріч із дівчиною, що подивилася на нього, обвіявши принадним вогнем, потім спіткання із тією загорнутою у пластик чортицею, що грубо образила його, відкинувши нечемно його найневинніше залицяння. Через це Валь-демар не пішов у кіно, хоч пропав квиток і гроші, через це він збридив любовною кіношною історією, від якої, де гріха таїти, сподівався ліку на свою самотність. Отже, начебто нічого особливого із Шкуркою не відбулося, але й відбулося, сам став не свій, а коли молодий хлопець стає не свій, це свідчить про його уразливість, тобто на його нормальне єство, на його кнопки управління (те, що в школі називали умовними й безумовними рефлексами), починає щось натискати, а єство уражене, кволе, знічене, отже, аж ніяк не доброносне. Ось чому Шкурку просвітило, коли він згадав бабу Пуцю, чи Шумеїху, бо до неї кілька разів уже приходив. Уперше завів туди його Борис, колишній його однокласник, тепер шофер вантажівки, торохкотливої та старої як світ. "Це така баба, сказав йому Борис, — що, здається, народилася бабою, мої старі її теж знають тільки як бабу. А ще у неї хвостяра на півметра. Вона всі на світі хороби лічить..." Вальдемару ж Шкурку чи просто Шкурці, полікуватися конче було потрібно, а передусім вигнати з душі отого кота із зеленими очима — вирвати, викинути з себе, а тоді з тупотом ніг і з криком: "Гутюга!" — погнати, щоб дременув у світ, перелякано поставивши трубою хвоста і з диким нявкотом, а він, Вальдусь, щоб від своїх дрібних та дурних наваджень вилікувався. Тобто відчув у душі волю й радість і зміг би задерти носа і дивитися навколо з півнячою, поблажливою зарозумілістю, збивши в кутка рота сигарету, як і належить певному себе чоловікові. Отоді й випогодить-ся, бо в глибині душі Шкурка чомусь був переконаний, що дощ розійшовся не тому, що там розв'язалося щось у небесах, а через те, що він сам зрушений з колії, а це значить знічений, ослаблений і чомусь зовсім сторониться товариства, хоч друзів він мав, а отже, ніби кинутий у якусь чорну криницю, в якій брьохається, щоб не втопитися.
Саме в такий критичний момент Вальдемар Шкурко й подумав про бабу Пуцю, або Шумеїху, подумав і глянув угору із чорної криниці, в якій брьохався. І побачив вірьовку, що поволі до нього спускалася, а побачивши, зрадів і схопився за неї обома руками, як той, що топиться, за соломину. І вгорі зарипіла кор-ба, і його потягло вгору, як відро, наповнене водою, і з нього, як з відра, стікала вода і льопала в глибінь, а корба рипіла й тягла його; і він був ніби щупак, зловлений за губу, якого витягують спінінгом; і завмер, майже битий правцем, а тіло ж мав із лускою, щільно притиснутою до шкіри зі страху, а рота розтуляв, а очі вирячав, бо вгорі стояло світляне коло, і те коло бачилося йому ніби рот хижішої істоти, ніж він сам. І в того світлого, розтуленого рота його невідворотно втягувало — ось як Шкурку бідного, просвітило! Вальдусь уже почав боятися, що руки його злютувалися з вірьовкою, і що та сила, яка витягає його із чорної криниці, зараз накрутить його на корбу разом із поворозом. Але нічого такого не сталося, Шкурка від вірьовки вчасно звільнився, схопився за цямриння, підважився і вискочив із криниці. І опинився серед двору, в якому стояла посеред калюжі, але зовсім у ній не поринаючи, а зверху, ніби на кризі, крихітну й охайненьку білу бабусечку із схиленою на бік головкою і з жалісливими очима. Тоді й пролунав тонюсінький голосок, як біла шовкова нитка:
— Шось хотів, синку?
Вальдемар відчув утому й присів на мокру лавку під мокрим парканом, і побачив, що весь двір оточений з трьох боків мокрим парканом, а з четвертого — стіна хати, і цей двір був знову таки, ніби колодязь, але неглибокий, бо води в ньому тільки що та калюжа, чималенька і сита, бо видувалася пухирирями й булькотіла, а поверх неї стояла в капчиках бабця Пуця і дивилася на нього милостивенько й лагідненько, ніби й справді його жаліла.
— Я, бабцю, щось так як больний, — сказав Шкурка. — Щось так, бабцю, в мене, як кіт, знаєте, душу дере...
— Кіт? — тонко вигукнула бабуся.
— А мо', їжак, — сказав Шкурка. — Але більше —кіт. І дере мені, бабцю, душу лазурями, понімаш. А чом, біс його зна...
— Ну, кота ми проженемо, — лагідненько сказала бабця. — їжак має сам вийти. То в тебе їжак, чи кіт, чи все разом? — гостренько спитала вона.
— По-моєму все разом.
— А-а, це любашне, — мовила бабця Пуця. — А гроші маєш?
— А скільки тра?
— Стільки, як у тебе, ото, в кишені, ото, як у гаманці.
— А коли в мене в гаманці вітер? — хитро спитав Шкурка, йому з тією бабцею вже ставало веселіш.
— То вітром і заплатиш, — мирно сказала бабця. —Але то дорога ціна!
— Чому ж, бабцю, дорога? — аж вигукнув Шкурка.
— Бо вітер усе добро тобі видує, — серйозно повіла бабця Пуця. — І нікада нічо не надбаєш.
Тоді Шкурка витяг із кишені шкіряного гаманця.
— Ловіть, бабцю! — сказав і кинув гаманця. І бабця Пуця його коротким порухом руки зловила, а де потім він дівся, того Вальдусь не побачив.
— Ну й розумничок, — лагідно сказала бабця Пуця. — Тобі проти кота чи їжака давать?
— Проти обох, — сказав Шкурко, бо вже відчував, що у нього в нутрі і справді не лише кіт з палючими зеленими очима і з дерливими лапами, але й колючий грудний їжак. Більше того, кіт того їжака побачив і почав на нього шипіти.
— Да, це в тебе любашне, — сказала вдруге бабця Пуця, ніби стверджувала собі діагноза Шкуркової хвороби. — Не бійся, я це вмію — харашо тобі буде! Цеї ночі ще все буде харашо. Я в таких ділах толк знаю.
І вона вийшла з калюжі й пішла, дрібненько перебираючи чистюсінькими капчиками, на ґанок, вимитий дощами.
— І дощ перестане? — гукнув їй Шкурка, бо дощ таки не вгавав, мочив двір і паркани, і його, Вальдуся, уже тік йому по тілі, холодний, слизький, ніби вужі по ньому повзали.
— Ну да, — тонко озвалася з ґанку бабуся. — Це ж ти його, цей дощ, і напустив. А коли твоє кончиться, то й дощ перестане, тоїсть кончиться. Так всіда буває...
Перед нею відчинилися двері — зникла, а Вельдемар Шкурко мав нагоду роззирнутися. Перше, що його здивувало, — посеред двору й справді стояла криниця, і на корбі було накручено вірьовку без відра —вільний кінець вірьовки із корби звисав. Отже, і вірьовка, і криниця зовсім не були грою його уяви, а таки справжні. Друге, що його вразило: у дворі не було жодної травини, був він ніби гладкий: залізний тік із гладкою поверхнею, що відсвічувала синім, а посеред того чудного двору й зібралася калюжа, ніби окреслене циркулем коло, як отой рот, що йому уявлявся, коли витягали його з криниці.
"Це мені мариться, чи справді так?" — подумав Шкурка і розглянувся ще раз. Паркани довкола двору були звичайні: мокрі й порослі сивим лишайником, по цих парканах стікали сині краплі дощу і скочувалися до землі, а тоді стікали струмочками на той залізний двір і впливали, як річки в море, у калюжу.
Заспівали двері, здається, таким же голосом, як говорила бабця Пуця, в прочілі постала й вона, біла й маленька, може, не більша за метр, ручкою тримала гранчака, а в гранчаку грала сива рідина. Вальдусь підхопився назустріч, але тонесенький голосок, як рипіння дверей, зупинив його.
— Сиди, сиди, я піднесу!
І він знову сів на мокру лавку, яка чомусь почала парувати, сам відчув — стало тепліше.
— Оце, коли будеш пить, то заплющ очі, а пий без передиху — все до крапельки, — сказала бабця Пуця солоденьким голоском. — І коли питимеш, думай про того, хто тобі наравиця — буде все, як собі схочеш.
— А коли мені ніхто не наравиця? — спитав Шкурка, бо це було правда: йому не подобався поки що з дівчат ніхто.
— Ну да, правильно! — сказала бабця Пуця. — Через це в тебе і кіт з їжаком укупі, а вони укупочці бути не можуть, бо це ще гірш, як два коти в мішку. А в тебе в мішку кіт і їжак, хе-хе! Нічо! Воно й так буває. Коли питимеш, ні про кого не думай, а так щось приятне. Є в тебе приятне?
— Нема! — зітхнув Шкурка.
— Ну, то ні про що не думай!
І поки вони отак говорили, бабця Пуця йшла від дверей через ґанок, а тоді по дворі до калюжі, а тоді через калюжу поверх неї, у воду не поринаючи, ніби та замерзла на скло, а тоді по дворі до нього через струмки, і хоч була вона в м'яких хутряних капчи-ках, ті капчички ані трохи не замочилися і не забруднилися, та й не було тут бруду.
Отож і стала вона перед Вальдемаром, як "мимо-льотноє відєніє", і простягла ручку із гранчаком, в якому сиво чи синьо завмерла рідина. Вальдусь узяв склянку, понюхав рідину і скривився — гостро вдарив йому до носа дух смоли.
— Не бійся, то хороша водка, — проспівала бабця Пуця. — Я поганої не продаю. Людей уважаю, щоб вони й мене уважали. Дурману я людям пить не даю чи чемериці, хіба попросять, — це коли їм жизня надоїла, ні тютюну не підмішую, хіба хто похудать хоче, ні карболки, хіба хто на ворога свого візьме. У мене продукт чистий і пітатєльний, бо я хочу, щоб люди до мене ходили не раз, а всігда.
— А для чого заплющувать очі? — спитав Шкурка.
— Бо тут таке, що я тобі розказать не можу, — бабця Пуця, чи Шумеїха, засміялася всім ротом, і очима, і зморшками, навіть носик її роздмухав ніздренята.