Ми щедро віддаємо наше багатство своїй великій країні, бо тільки тоді, коли буде сильна вона, будемо щасливі ми.
– Правильно, Михею, – промовив Сніп.
– А наша країна мусить бути дуже міцною, бо перед усім чорнив світом неправди, імперіалізму стоїмо ми, захищаючи не тільки свою свободу і свій комунізм, а свободу й незалежність усіх країн, які ідуть шляхом соціалізму.
Я не можу бути спокійний, і моя жінка Ганя не може бути спокійна в цей час, коли десь у світі ллється кров безневинних людей, коли напалм спопеляє ниви, коли зганяють арабів з їх рідних земель і розпинають борців за вільну Африку. І я в своїх думках лечу з нашої Сосонки до моїх далеких чорних і жовтих братів через моря і океани і кажу їм від себе і від Ничипора Снопа, від Мирона Мазура і від Макара Підігрітого, від Теклі і від Мотрі: тримайтеся, ви не самі. Ми з вами, бо як казав... Карл товариш Маркс: "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!"
– От Михей! – захоплено вигукнув Савка Чемерис.
– Давай, Кожухар, по імперіалізму!
– Нас не залякають!
– Ми не одні фронти пройшли!
– Ми й по Берлінах ходили!
Відчуваючи підтримку всієї зали, Михей ще довго говорив про ворожі військові бази, що оточили нашу країну, про зміцнення обороноздатності Батьківщини.
– Десь хтось дивиться, – вів далі Кожухар, – на карту і бачить маленьке кружальце. Прочитає: Сосонка. І думав, що ж то за село таке, мабуть, глушина. Хай приїжджає та побачить. Наші поля здригаються від гуркоту машин, які веде Ничипір Сніп. Високовольтні електричні лінії висять під нашим небом. А Видубецькі гори! Ми бачимо на них тільки бурові вишки, а може, скоро відкриють ці гори свої надра. Благословен хай буде цей час, в який живемо і працюємо ми з вами!
Михей сів за стіл, бо його запросив Гайворон.
– Які будуть запитання до лектора?
– А як же з картоплею у нас буде? – вихопилась Текля.
Кожухар підвівся:
– Одне слово, наша бригада не підведе колгосп. Якщо пообіцяли, то все чисто виконаємо і перевиконаємо. Новий сорт картоплі буде!
– Спасибі вам, Михею Федоровичу, за чудову лекцію, – потиснув руку Кожухареві Гайворон. – Правда, ви трохи відійшли від теми, але...
– Не хвилюйся, Платоне, ми вміємо вирощувати і цибулю, і часник. Мені ж захотілося, коли побачив стільки людей, поговорити про життя, бо стільки передумаєш за ці довгі зимові ночі...
* * *
Ганна Кожухар як у воду дивилася, коли говорила своєму чоловікові про дива, котрі щодня кояться на білому світі. Сталося диво і в Сосонці: Михей Кожухар виграв по лотереї "Запорожця". Колись у районній чайній довелось Михеєві випити чарку з друзями, то буфетниця підсунула йому замість здачі лотерейного білета.
– Ні до чого він мені, – відмовлявся Михей, бо не вірив у дурне щастя.
Але буфетниця так подивилася на Кожухаря, так посміхнулася, що він не витримав і купив ще п'ять штук. Лежали собі ці квиточки в шухляді, аж поки Михей не одержав газети з тиражем виграшів.
– Дай-но, Ганю, перевірю. – Водив пальцем по рядках. – Цей не виграв, цей так само... Краще був би ще півлітра купив. О! Ганю! Тьху!
– Що там? Карбованця чи холодильника принесло?
– Машину. Ганю, їй-богу, "Запорожця" виграв. Ось пише...
Ганя й собі підійшла. Номери зійшлися.
– Виграли! – сплеснула руками Ганна.
– Оце-то так. – Михей ходив по хаті, не знаючи, що робити. А потім за шапку та до контори колгоспу.
І пішло по селу:
– Михей машину виграв!
– За всі злидні йому відплачено.
– А я, дурний, жодного білета не купив...
– Аби ж то знаття...
– Тепер уже поїздить!
– Ганна губу закопилить і вітатись не буде.
– Таке скажеш!
– Аби ж то знаття ...
За місяць Михея Кожухаря повідомили, що машина вже на станції Косопілля і її треба забрати.
Михей попросив Максима Мазура і Юхима, щоб допомогли йому. Хлопці погодилися і вранці вже були в Косопіллі.
– Де у вас тут машину звантажили? – запитав Кожухар сонного касира.
– Охо-хо, – виглянув той з віконця. – Скажем, скажем, усьо скажем...
Касир так їм нічого й не сказав. Знайшли начальника, і той провів на склад. Перевірили всі документи і аж тоді показали машину.
– Забирайте, бензину літрів з п'ять є.
"Запорожець" синів гладенькими боками, жовтів нікелем і витрішкувато дивився фарами на свого господаря. Максим сів за кермо, завів машину, і вони виїхали зі станційного двору.
– На Сосонку? – запитав Максим.
– Ні, в чайну. Інакше не можна.
Ісак Аронович – давній товариш Кожухаря, який знав уже причину відвідин Михея, запросив усіх до зали.
Випили по чарці, по другій. Потім Кожухар частував буфетницю, яка йому дала білети, кухарів і дуже довго умовляв випити Максима, але той відмовився: за кермом не п'ю.
Біля "Запорожця" зібрався чималий гурт цікавих, оглядали, обмацували, відтак привітали господаря, коли той трохи напідпитку вийшов зі своїми друзями з чайної. Михей із задоволенням розповів, як він виграв машину.
– А самі ж їздити умієте?
– Та вчили мене трохи хлопці, – показав на Максима і Юхима, – але... на тракторі.
– Це все одно, що перший клас маєте, – запевнив хтось під загальний регіт.
Оглянути машину Кожухаря, звичайно, зійшлося півсела. Михей витер "Запорожця" від мастила, і він тепер стояв на подвір'ї, як цяцька.
– Як же ти в ньому помістишся? – допитувався Савка Чемерис. – Ти ж як дишель, хіба влізеш?
Михей згинався в три погибелі, протискувався за кермо:
– Бачиш, уліз!
Голова Кожухаря впиралася в стелю кузова, а коліна стирчали аж біля перекладки керма.
– Як же ти будеш їздити, Михею? – не відставав Чемерис. – Тебе ж як скорчить, то й не випростаєшся.
– Я гнучкий.
Деякий час Кожухар призвичаювався до машини з допомогою Максима і Юхима. Вони вибиралися на рівну польову дорогу і тоді тільки допускали Кожухаря до керма. Він сидів скоцюрблений у машині і не тямив, з чого ж починати. Сяк-так заводив мотор, та коли доходило до зчеплення – починалися Кожухареві муки: він ніяк не міг, синхронно натиснути на педаль зчеплення і акселератор. Машину підкидало, і мотор глухнув. Нарешті якось освоїли цю операцію. Тоді почалося інше: коли доводилося гальмувати або переключати швидкість, Михей уже не міг, дивитися на дорогу, а лише на педалі, і "Запорожець" звертав у рівчак або намагався вирватися на ріллю чи в буряки.
– Куди ж тебе несе нечиста сила? – жалісно звертався до машини Кожухар.
Хоч що вже робили Максим з Юхимом, але їм так і не вдалося зробити з Кожухаря бодай поганенького водія. Михей міг ще сяк-так їздити по леваді, якщо, звичайно, не було поблизу стіжків сіна. А коли десь стояв хоч один, то "Запорожець", хотів цього чи не хотів Михей, неодмінно вмудрявся підібратися до нього і вгамселитись тупорилим передком.
– Мав бути цап, а вийшла машина. Чого тебе тягне до того сіна?
Ганна вже просила:
– Та продай ти цього "Запорожця", колись уб'єшся або скалічить він тебе.
– Ні. Я його таки загнуздаю і ще й тебе, Ганю, возитиму. Не може такого буть, щоб це залізо та було сильніше за чоловіка. – І вперто вчився далі.
Якось, поїздивши вдосвіта по луках і жодного разу не зіткнувшись із стіжком сіна, Кожухар вирішив, що науку закінчено. Пішов у бригаду, вирішивши ввечері зробити перший виїзд "на люди". Але скільки він не умовляв Ганну, щоб сіла в машину, та відмовилася:
– Хоч удовою ще який рік поживу, як я тобі не дорога.
– Ганю, я вже можу їздити і з заплющеними очима.
– Ні, сам їдь, якщо милиць захотів.
Михей викотив "Запорожця" з подвір'я, бо заднім ходом боявся їхати, і сказав Ганні таким тоном, ніби він уже півсвіту об'їздив:
– Ну, я поїхав.
Зігнувшись утроє, Михей сів у машину. Ганна бачила, як "Запорожець" підскочив, ніби дурний бичок, загарчав і щез за хатою.
Михей тримав кермо з такою силою, що пальці аж посиніли. Їхав на першій швидкості, бо перевести на третю боявся.
Люди поверталися з поля, стояли біля контори колгоспу, коли раптом їхню увагу привернув "Запорожець".
– Михей їде!
– Сам їде!
– Тікайте!
Найголовніше було зараз для Михея проїхати поважно біля контори, бо там стояли Савка Чемерис, Мазур, Динька – всі, хто пророкував йому передчасну загибель. "Тепер ви побачите, тепер ви у мене заговорите! – потішався Михей. – Я вам зараз такого коника викину, що ви..."
"Коник" був у тому, що Михей мав намір проїхати біля контори, розвернутися коло Диньчиної хати і зупинитися перед своїми товаришами, а потім уже гордо вийти з машини.
Повз контору Михей проїхав з честю, навіть посигналив. Тепер настала черга найскладнішої частини задуманої операції – поворот. Михей знав, що зараз за ним стежать десятки пар очей. Він повернув кермо ліворуч. "Запорожець" і собі звернув. Але тут Михей побачив, що не розрахував, зробивши такий широкий розворот, – машина їхала на криницю. "Треба негайно загальмувати, – згадав повчання Максима, але замість того, щоб натиснути на педаль гальма, Кожухар піддав ще більше газу, і "Запорожець" врізався в парканчик, а потім досяг і міцних дубових цямрин. Криниця здригнулася, але вистояла (її майстрував Динька). "Запорожець" побив фари, зім'яв перед і у відчаї замовк. Довгошиїй журавель, на якому теліпалося важке дерев'яне відро, розгойданий "Запорожцем", теж не залишився в боргу. Похитався, похитався та й бемкнув відром по передньому склі.
Михей виліз з машини і оторопіло дивився то на криницю, то на "Запорожця". Зібралися люди. Сміялися так, що й Михей не втримався. Потім почухав потилицю і сказав Юхимові:
– Поворот не вийшов, а так все правильно.
Понівеченого "Запорожця" Юхим відвів на подвір'я.
– Так я й знала, – промовила Ганна, обмацуючи зім'ятого капота.
– Нічого, Ганю, – заспокоював Кожухар дружину, – я його все одно загнуздаю.
– Краще б ти був мені виграв самовара.
Спільними зусиллями трактористів і кооператорів "Запорожця" тижнів за два відремонтували. На деякий час Кожухар мовби забув про свою машину і кілька днів навіть не згадував про неї. Але купив "Правила вуличного руху" і старанно вивчав їх, сподіваючись, що незабаром з'явиться з дружиною і на ярмарку в Косопіллі. Буваючи в райцентрі, він з острахом дивився на єдиного світлофора на площі перед базаром. По неділях міліціонер справно регулював ним рух у центрі міста.
Інколи Михей заходив у гараж, сідав у машину і, за порадою Максима, тренувався натискати педалі.