У Києві є театральний інститут.
— То я поїду! — вирішила дівчина.
— Але для цього треба закінчити хоча б середню школу, а в тебе ж тільки вісім класів.
— Я б і так змогла,— запевнила Степка,— аби лиш взяли. Дізнаєшся?
— Розпитаю.— Платон не хотів убивати її наївну мрію.
Рішення стати артисткою у Степки виникло після того, коли вона побачила якийсь американський фільм. Не запам'ятала його назви, але картина дуже сподобалась. Героїня фільму теж пасла худобу, як і Степка, і була закохана… Але її наречений (його звали Білл) виїхав до міста і почав забувати пастушку Мері. Білл їздив на довжелезній чорній машині і чаркувався з якимись широкоротими дівицями.
Однієї ночі Мері склала свої речі і поїхала у велике місто. Вона влаштувалась офіціанткою в ресторані, а після роботи співала. У неї був такий красивий голос, що хазяїн запропонував Мері виступати з оркестром. Потім дівчину запримітив композитор з вусиками і написав для неї кілька пісень. Після цього Мері почала співати в театрі. Там і побачив її Білл. Він прийшов після концерту, впав на коліна, цілував її довгу сукню. Потім Мері ще раз заспівала і поїхала з Біллом. Наприкінці фільму вони цілувались у довжелезній чорній машині…
Всю ніч Степка не заплющувала очей. Хіба в неї не така доля, як у тієї американської дівчини Мері? А Платон — це Білл, хоч у нього й нема довжелезної чорної машини.
Взимку, коли Гайворон приїхав на канікули, вони зустрілися зі Степкою на Русавці. Того вечора на льоду було багато хлопців і дівчат. З'їжджали з гори на санях, а потім мчали по скованій морозом річці. На Степчині ґринджолята вмостився Платон. Він обняв її, щоб не впасти, дівчина, забувши про все на світі, горнулась до нього. Вперше вона сиділа так близько біля Платона… Ґринджоли в одну мить перелетіли через Русавку і зупинилися в лозах. Гайворон не випускав Степку зі своїх обіймів. Вона обернулась, щоб йому щось сказати, але не встигла, бо хлопець поцілував її в губи.
Степку всю немов опалило вогнем. Встала з саней і побігла по синьому дзеркалі Русавки. Платон наздогнав її. Дівчина жартома відштовхнула хлопця, і він однією ногою провалився в ополонку…
Степка привела Платона до своєї хати, примусила роззутись, щоб не застудився, і посадила на гарячу лежанку. Так і проговорили вдвох весь вечір. Степці було хороше з ним. Платон розповідав про місто, про те, як служив у армії. Ловила кожне його слово. Не пручалась, коли Гайворон міцно обнімав її і жагуче цілував губи, очі та щоки, які пахли зимовим вітром.
Прийшов Полікарп Чугай, і Платон попрощався зі Степкою. Вона провела хлопця до воріт і стояла в чеканні: коли він скаже, що кохає її? Коли?
Але Платон нічого не сказав.
Так і зосталась Степка в тривозі.
Після цього вечора Платон лише один раз приїжджав до матері, але до Степки не зайшов, ніби й не знав, що вона чекала його. А вона не приховувала своєї любові, поділилась своїм горем з подругами, і хлопці почали сторонитися дівчини. Ну то й що? Це було перше її кохання. Перше і, може, останнє…
А потім Степка побачила фільм про Мері… І з того часу вона жила єдиним бажанням: з'явитися в місті на сцені театру або на екрані. Хай тоді побачить її Платон! О, вона зуміє відплатити йому за свою гірку любов…
Вони підійшли до вербички, що росла на півдорозі до Косопілля.
— Ти напишеш мені, Платоне? — запитала Степка. — Напишу,— якось невпевнено відповів.
— Я буду чекати… я вмію чекати…
— Бувай здорова,— потиснув гарячу руку дівчини і пішов, навіть не оглянувся.
*
До Києва Платон добрався наступного дня увечері. Хлопці з четвертого курсу зустріли його радісним "ура" і, мобілізувавши дівчат, заходились готувати вечерю. На столах, на підвіконні і на хитких тумбочках виросли гори пиріжків, курей, ковбаси і шинки.
Платон спостерігав цю веселу метушню та з болем думав, що йому, мабуть, назавжди доведеться розпрощатися і з друзями, і з академією. Хлопці і дівчата помітили, що Платон не такий, яким звикли його бачити, але ніхто не наважувався запитати, в чім річ. Та ось до кімнати зайшов Єрофей Пименович.
— Що, порушуєте? Дивіться мені! Сьогодні ще дозволяю, а завтра — сухий закон.— І Платонові: — Що вдома?
Гайворон відвернувся і мовчки вийшов з кімнати. Потім зійшов униз, до телефону, і набрав номер. Трубку зняла Ольга Аркадіївна:
— Здрастуйте, Платоне, де це ви були?.. А Наташу відвезли в клініку. У неї дуже тяжкий приступ… Ні, ні, вас туди не пропустять… Приїжджайте, Наташа залишила вам листа…
"Платоне!
Я подзвонила, але не застала тебе… Я хотіла сказати: "Ні". Не тому, що я не вірю твоїм словам. Можна закохатись і з першої зустрічі. В житті буває все. Мої почуття до тебе? Вони не повинні тебе цікавити. Я не маю права ні на які почуття. Ми — дорослі люди. Я абсолютно тверезо дивлюсь на речі. Я скоро помру, хоча мої наївні, добрі батьки думають, що я дурненька дівчинка і нічого не розумію. І в тобі заговорила не любов до мене, а жалість. Я сьогодні ще й ще продумала все і вирішила: ми не будемо з тобою зустрічатись. Зараз мене забирають у клініку. Цього листа тобі передасть мама. Не говори їй нічого.
Платоне, я бажаю тобі щастя…
Наталка Нарбутова, невдалий шофер 1 класу".
Платон прочитав цього листа під вуличним ліхтарем, на бульварі. Як вона могла так написати?.. Смерть. Знову смерть. Тепер вона висіла над його коханням. Узяв таксі і приїхав у клініку. Не пускали, але він якось прорвався до професора, який робив вечірній обхід.
— Ні, ви не зможете побачити Наташу. Ні сьогодні, ні через десять днів,— холодно сказав той.— Можливо, за тижнів три, якщо вона почуватиме себе краще… Ви можете їй написати.
Платон довго сидів над аркушем паперу, не знаходячи потрібних слів.
Черговій медсестрі шкода було цього розгубленого, знервованого хлопця. І вона не могла зрозуміти, чому Наташа, ця давня їхня пацієнтка, сказала, щоб до неї ні в якому разі не пускали людини, яка назве себе Платоном Гайвороном.
Нарешті юнак подав листа.
"Наталко! Я тебе люблю.
Платон".
6.
— Отже, в доярки хочеш? — Семен Коляда обмацує поглядом струнку постать Степки.— Хочу.
— Доїти корів умієш?
— Я все умію.
— Що ж, візьмемо тебе в доярки. Тільки там роботи багато, ніколи буде з хлопцями гуляти.
— Я встигну, як захочу,— говорить Степка, і Коляді подобається її зухвальство.
— А ти гуляєш з хлопцями? — Підходить до дівчини і пальцем торкається її підборіддя.
— Дядьку, не чіпайте.— Степка вдаряє Коляду по руці.
— А як зачеплю,— Семен Федорович смішно тупцює біля дівчини,— ти ж така…
— Не лізьте, бо тітці Фросині розкажу…
— А я бачив тебе з Юхимом…
— Неправда.
— Правда, правда,— повторює голова, підступаючи ближче.— Може, й мене поцілуєш?
— Та ви що, сказились? Пустіть,— виривається з обіймів і вискакує в бухгалтерію. Дівчата-обліковці хихикають:
— Що, вщипнув?
— Дурні ви,— випалює Степка і так грюкає дверима, що аж Горобець здригається.
Коляда бачить, як іде вулицею Степка, легко, немов пливе. Блискучі халявки гумових чобіт щільно обхоплюють її литки, і навіть стара довга фуфайка не може приховати від Коляди того, що він хоче бачити.
Семен Федорович занурюється в зведення та рахунки, але з купи паперів виглядає Степка. Коляда підходить до старої, поточеної шашелем шафи і розглядав себе в уцілілий косячок дзеркала. Не такий уже він і старий — в сорок п'ять років ще нема сивини, правда, волосся рідкувате. Ні, він ще гарний козак.
Коли б трохи вищий був на зріст. А взагалі треба частіше голитись та надягати новий костюм… Коляда бачить у дзеркалі свою гірку посмішку. Новий костюм. Навіщо? Для кого це він буде щодня голитись та прибиратись? Для Степки? Дурень. Таж він старший від неї на двадцять вісім років. О, як вони проминули швидко, його роки. Ні, не для нього виросла ця дівчина. Так і постаріє, не зазнавши, що ж ото за кохання?
Сорок п'ять років — це ж не старість. Він ще повний сили, він ще молодий. Ні, треба бути рішучим. Із дзеркала на Коляду дивиться справді рішучий і сильний чоловік, готовий перебороти всі житейські незгоди.
Перше, що він зробить, це — відправить Фросину. Він дасть їй грошей, хай усе забирає і їде на свою Харківщину. А він почне нове життя, стане добрим, і його полюблять люди, колгосп буде найкращий в районі, ні — в області. І Степка… Ні, не Степка, а якась інша, але обов'язково схожа на Степку, м-м-молодичка стрічатиме його на ґанку. І в нього буде син. Маленький такий синочок, якого він братиме з собою в поле…
Та хіба поїде від нього Фросина? Коляда вже зараз бачить перед собою її: худа, зла, вона розмахує своїми кістлявими руками і кричить. Коляда бачить, як вона вбігає до кабінетів секретаря райкому, прокурора, скаржиться, лементує… І з дзеркала знову дивиться на Семена Федоровича стомлений, підстаркуватий, злий чоловічок…
А хто винен, хто? Сам. Боягуз, онуча. Все життя таким був.
До війни батько Семена — Федір Самійлович Коляда — працював фельдшером у Сосонці. Приїхали сюди вони з Чернігова, ще в голодний 1921 рік, та так і залишились. Федір Самійлович був знавцем своєї справи, і його шанували. Ще й досі згадують добрим словом, пам'ятають, як він з ранку і до вечора ходив від хати до хати з маленькою валізкою. Якщо треба було, ішов до хворого вночі, в дощ, у хуртовину. Залишившись вдівцем, Федір Самійлович, хоч був ще й не старий, не одружувався, а весь віддався турботам про свого єдиного сина — Семена. Син ріс тихим, худеньким хлопчиною, добрим товаришем своїх ровесників. Після десятирічки Федір Самійлович послав сина до педагогічного інституту. Семен був на другому курсі, коли почалася війна. Скромний сільський фельдшер, хоч за станом здоров'я його не призвали у військо,— сам пішов до воєнкома:
— Я був військовим фельдшером у Брусилова і зараз прошу вас направити мене в діючу армію.
Федора Самійловича направили в медсанбат. Він загинув простою солдатською смертю, з гвинтівкою в руках, коли їхній госпіталь попав в оточення під Києвом.
Федір Коляда, вмираючи, просив бога, хоч і не вірив у нього, щоб він змилостився і зберіг життя його синові.
Доля змилостивилась. І солдат з обслуги зенітної батареї Семен Коляда в повному здравії, з орденом Червоної Зірки і двома медалями, дійшов до Харкова.