Гілея

– У Семидолах, Романе Олексійовичу, на гарячому спіймано одного чи кількох злодіїв, мені дзвонив товариш Швайка. З вашого дозволу, я займуся цією справою.

– Я швидко, – сказав Мірошник Івану, – зачекай, підвезу.

Мірошник вийшов.

У райкомі його чекав інструктор обкому. Зайшовши до кабінету, він розгорнув свою теку.

– Даруйте, що відірвав вас, але служба є служба, Романе Олексійовичу, – сказав інструктор. – Прошу вас прочитати цей лист і дати нам письмове пояснення. Це – копія, – подав аркуш паперу.

Це була звичайнісінька анонімка, в якій повідомлялося про незрозумілу для трудящих і партійного активу району поведінку першого секретаря райкому товариша Мірошника. З прочитаного Роман зрозумів, що йому треба відповісти на деякі запитання, зокрема, чи правда, що в його кімнаті висить ікона, яку він ховає вдень і чіпляє вночі, чому влаштовуються оргії з музикою і танцями, чи відповідає дійсності те, що він через свого родича бере хабарі і підтримує духовенство?

Мірошник розсміявся і повернув листа інструкторові.

– Чого ви смієтесь? – поцікавився інструктор.

– Бо смішно. У вас ще є до мене справи, бо я мушу бути на партійних зборах у Семидолах.

– Ні, я прошу лише написати пояснення, – сказав інструктор.

– Навіщо? – враз посерйознішав Мірошник.

– Такий порядок.

– Але це ж брехня! Ви що, вірите оцій писанині?

– Я мушу привезти ваше пояснення, – наполягав інструктор.

– Я писати не буду!

– Я не радив би вам, Романе Олексійовичу...

– Я ніяких пояснень наклепникам давати не буду, – перебив його Мірошник.

– Я так і доповім, – сказав інструктор і демонстративно закрив теку.

* * *

Іван помітив переміну в настрої Мірошника, коли той сідав у машину, але спитати, в чому річ, не наважився, мало що може зіпсувати настрій секретареві райкому.

– Я біля тієї могили зійду, Романе Олексійовичу, – сказав Іван, показуючи на порослий чагарником курган.

– Вдома давно був? – спитав Мірошник.

– Давно.

– А з Яринкою в тебе як?

– Ніяк.

– Не захотіла їхати з тобою?

– Не захотіла, Романе Олексійовичу...

– Співчуваю...

– Мені пора, – потиснув руку Мірошнику Іван.

Шофер загальмував.

– Колись навідаюсь до тебе, – пообіцяв Мірошник.

– Людьми пособіть нам, – нагадав ще раз Іван.

– Подумаємо, Іване Трифоновичу. Давай, Мишко, – наказав Мірошник шоферу.

Кілометрів зо два від могили шофер помітив синю бідарку і здоровенного міліціонера, що розмахував руками, кличучи на допомогу. Під'їхали. Побачивши Мірошника, Милентій Магур виструнчився й приклав руку до козирка:

– Скат спустив, товаришу Мірошник, – доповів міліціонер, – з вашого дозволу, прошу насоса.

– Будь ласка, – відповів Мірошник. – Куди їдете?

– Доставляю заарештовану, товаришу секретар! – Милентій показав на згорблену постать.

Мірошник вийшов з машини, хотілося йому побачити цю заарештовану.

– Звідки ви? – запитав Мірошник.

– Із Семидолів, – десь у складках хустки заплуталася відповідь.

– Що ж ти натворила?

– Нічого, – відповіла Настуня, доправляючи хустку.

На Мірошника дивилися трохи злякані великі сині очі. Десь він уже бачив ці очі, подумав Мірошник, наближаючись до дівчини. Здається, на баштані весною.

– Як твоє прізвище?

– Сторожук, – з готовністю відповів Милентій, пораючись біля колеса. – Заарештована за розкрадання пшениці в кількості чотирьох кілограмів, товаришу секретар.

– Я нічого не крала! – кинула у відповідь дівчина, зіскочивши з бідарки, і пішла.

– Не положено! – вигукнув Милентій, але Мірошник порухом руки заспокоїв його.

Дівчина відійшла кілька метрів і зупинилася. Мірошник зрозумів, що їй було просто соромно перед ним. Повільно він підійшов до дівчини. Навіть старий кожушок не міг приховати її стрункого стану. "Красива ж яка", – подумав Мірошник.

– Що ж сталося в тебе? – Дівчина мовчала. – Твій батько – Ілько Сторожук?

– Так.

– Ми знайомі... Що ж сталося? – запитав ще раз. – Як тебе звуть?

– Настуня, – назвала своє звичне ймення.

– Ти справді взяла пшеницю, Настуню?

– Ні.

– Тоді чому ж тебе... везуть?

Нікому не розповіла б Настуня правди, а тут сказала, їй не хотілося, щоб цей молодий секретар райкому, якого вона не раз бачила в селі, який знає її батька, подумав, що вона взяла ту пшеницю. Вона зараз була готова крикнути на весь світ, що то неправда, щоб захистити свою честь.

– Ми з мамою працювали на складі, зерно чистили, – дивлячись кудись у степ, розповідала Настуня. – І мама взяла в торбинку пшениці... Я тільки вдома побачила... Хотіла віднести, але прийшов Кирило Швайка з комірником і написали акта... Вони забрала пшеницю, а потім прийшли знову і сказали, що маму будуть судити. Потім прийшов батько і вдарив маму батогом... за те, що вона його зганьбила... Коли прислали виконавця по маму, то я сказала в сільраді, що то я взяла пшеницю, і Швайка переписав акта... Тепер мене везуть...

– Навіщо ж ти на себе наговорила?

– А хто ж дасть раду дітям, як маму заберуть? – розважливо сказала Настуня.

– Скільки ж у вас дітей?

– Зі мною шестеро...

Милентій був украй здивований, коли побачив, що секретар райкому допоміг дівчині сісти в машину, а йому сказав:

– Це непорозуміння, товаришу міліціонер. Я сам розберуся, а ви можете бути вільні.

Машина рушила. Милентій вмостився на сидінні бідарки, знизав плечима і сказав коневі:

– Додому.

5

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Нарешті пальто було пошите. Ольвіопільський кравець божився, що такого пальта нема ні в кого в усьому районі. А як пошите? Хоч на виставку. Данило стояв перед кравцем і слухняно повертався на всі боки. А з дзеркала дивився якийсь незнайомий парубок і щасливо усміхався Данилові. На радощах Данило дав кравцеві зверх плати кілька карбованців, літр горілки і добрячий шматок сала. Зворушений такою щедрістю клієнта, кравець віддав решту сукна, що лишилося після розкрою, і два запасних гудзики.

Всю дорогу додому Данило тримав руку на рядні, в яке було загорнуте пальто, і думав про те, як появиться він у клубі в своїй обнові і що скаже Яринка. Уже вдома Данило надивився на пальто досхочу. Разів шість приміряв його перед матір'ю, походжаючи по кімнаті. Явдошині очі світилися щастям.

– Хай тепер бачать, що й ми люди, – невідомо до кого зверталася мати. – Ото вдягни, сину, та йди...

– Ще ж тепло, – з жалем промовив Данило. – Хай уже, мамо, приморозки візьмуть.

Ходить по хаті в пальті Данило, і, як на зло, ніхто й порога не переступить, а так хочеться Явдосі, щоб сусіди побачили. Сукно аж лиснить, а смушок на комірі наче шовковий. А як же славно шиють в Ольвіополі! Плечі ж на ваті рівненькі, як під аршин строчені, поли довгі й гудзики блищать в два рядочки.

– Сховайте, мамо, – Данило роздягнувся і подав матері пальто.

– Я його, сину, надвір винесу, хай провітриться, – вирішила Явдоха з потаємною надією, що хтось побачить синову обнову.

– Виносьте, – розгадав материн задум Данило. – А я до Яринки сходжу.

– Іди, сину, – Явдоха всунула в кишеню Данилового піджака півлітру, взяла пальто і вийшла з хати.

– Добридень! – привітався Милентій Магур, проїжджаючи на своїй синій бідарці повз хату Прахів. Побачивши пляшку, що стирчала з Данилового піджака, Милентій зупинив коня. – Порушуєте, тітко Явдохо? Попереджаю.

– Та що ти, Милентію! – Явдоха ретельно розвішувала пальто на вірьовці, що була протягнула від причілка до хліва.

– Новеньке? – звернув увагу Милентій.

– Ще тепле, – відказала Явдоха.

– Може, зайдеш, Милентію? Щоб не розповзалося, – натякнув Данило, але Магур відмовився.

Уже за ворітьми Данило ще раз подивився на пальто, яке чорніло й сивіло між хатою і хлівом. Вірьовки не було видно, і здавалося, що воно летіло, розгойдане вітром, над землею.

Ще Данило бачив, як з городу, брикаючи, вибіг бичок і, наче вкопаний, зупинився перед чорним дивом...

...Одарка Павлівна привітно зустріла Данила:

– Заходь та почекай, ще не прийшла Яринка зі школи. А ти ж де це був, Даниле, уже два дні не приходив.

– У районі.

– По запасні частини їздив?

– Та ні, Одарко Павлівно, там пошив дещо, то до кравця їздив, – між іншим повідомив Данило.

– Що ж ти шиєш? – поцікавилася Одарка.

– Та пальто... Поки сукно дістав та сірого коміра...

– Ого! Мабуть, з тисячу дав?

– У дві з половиною не вберете, Одарко Павлівно...

– А куди ж тобі гроші дівати? – розсміялася Одарка. – Одинак у матері, та й заробляєш добре.

– Заробляю, – погодився Данило. – Ось хату нову хочу поставити.

– Бачила, уже лісу навіз повен двір. Мабуть, женитися будеш? – запитала Одарка.

– Воно й пора, Одарко Павлівно, – зітхнув Данило, – так не хочуть...

– Хто?

– Дівчата.

– Такі прошені всі? – підкидає Одарка.

– Не всі, але одна прошена.

– Хто ж це така? – здивувалася Одарка. – Щоб за такого хлопця та не піти?

– Яринка ваша, – промовив, – хіба не знаєте?

– Що ходиш, то знаю, а сватів не бачила, – чортики так і стрибають в Одарчиних очах.

– Казав Яринці, так вона чекає... того...

– Це чекання, Даниле, довге буде... Як поїхав, то паче в воду... Навіть листа не прислав жодного... Такий гордий. А вона що, хутора того не бачила?

– То, може, ви сказали б за мене слово, Одарко Павлівно, – осмілів Данило.

– Вже говорено, – махнула рукою Одарка, – так хіба їй втолкуєш? О, йде вже моє нещастя.

Увійшла Яринка з купою зошитів.

– А ти ж чого не на роботі? – запитала Данила.

– Оце з району недавно, відпустив голова.

– Будеш, Яринко, обідати? – заходилася Одарка біли ночі.

– Не хочу, мамо.

– То я до Серафими перейду на хвилину, – сказала Одарка. – Якщо гостя частуватимеш, то в печі все.

Після того випадку в курені Яринка не дуже охоче сприймала Данилові одвідини, навіть сказала якось йому:

– Ти ж знаєш, що я Івана жду.

А Данило приходив. Зустрічав її, коли вечорами поверталася з батьківських зборів чи педнаради, приносив квитки, коли приїздила кінопересувка. Не дозволяв собі Данило ніяких вільностей, тільки на прощання інколи затримував на якусь мить її гарячу тонку руку.

– Що ж ти мені скажеш, Яринко? – після довгого мовчання озвався Данило.

– Я тобі вже сказала.