– мовив Яків, переводячи духа. – Ану лиш і ти, судовий гудзю! Годі тобі чужих жінок з ума зводити. Дивись, забрався на почотне місце. А вилазь лишень звідти!
– Мене прохано сюди… – пискливим голосом мовив панич.
– А попрохано – то й знай своє стійло… Ти пан – то й водися з панами. Яка тобі кумпанія з мужиками? На їх жінок заритись?.. Вилазь, вилазь лишень; я тобі ребра полічу, як ніхто ще тобі їх не лічив… Ти думаєш, це тобі в суді квитки писати. Ну, лишень я тобі поставлю хоч один під очима…
Боже! що робилося у той час з паничем! Лице його то полотніло, то наливалося кров'ю; то ширшало, то витягувалося вподовж. Очі його, як миші, бігали, шукаючи куточка, де б заховатися, або вільного проходу, куди б можна б було драла дати.
– Він уб'є його там… уб'є! – доносився нестямний крик Парасчин з двору. – Ходімо усі… усі. Спасімо його… його одного.
Дві-три жінки порвалися було у хату.
– Куди ви? – хижо регочучись, скрикнув Яків, і… жінки, наче груші, полетіли у сіни; а панич за столом на лаві місця не знайде.
– Вилазь, кажу! – гукнув на його Яків.
– Якове! Господь з тобою! – роздався ззаду його тихий жіночий голос.
Яків озирнувся – перед ним стояла Настя.
Наймичка Килина, побачивши, яку кашу заварив Яків, побігла сказати Насті. Настя, як спала, так і схопилася; тільки покрилася платком та так і прибігла. Вона ухопила Якова за руки і почала молити, щоб він не займав нікого і йшов би додому. За Настею і другі жінки надійшли і окружили Якова. Ускочила і Параска і мерщій кинулася по кутках. Вона знайшла паничеву шинельку, картуз і, подаючи йому, крикнула:
– Тікайте!
Панич, як заєць, скочив з-за столу і, не надіваючи одежі, дьорнув, наче вітер, з хати.
– Пустіть мене! пустіть! – кричав, метаючись з сторони в сторону, Яків. – Я хоч навздогінці попотчую того бахура!
Коли він вирвався з-поміж жінок і вибіг насеред двору – панича уже і слід простиг; чулося одне глухе тупотання нестямної біганини серед широкого майдану.
– Тю! тю! – гукав Яків, вискочивши за двір. За ним кинулась Настя.
– Якове! Що це з тобою сталося? оханися! прийди в себе.
– Я й так при собі. Ти краще скажи, при чому вона?.. Вона при чому? Я її навчу, як поважати брата; як заводити бенкети з бахурами… як з ними прилюдно обніматися, цілуватися! Безстидниця! срамотниця! – і він побіг знову у двір.
Там уже нікого не було; хіба де під тином п'яненька жінка тремтіла, одхрещуючись та одмолюючись від лихої напасті… Яків кинувся до хати. Двері засунені, огонь потушено. Він поторготів трохи – з хати ніхто не окликався.
– Мовчите? Притаїлися? Поснули, кажете? Я вас присплю! Цілу ніч кругом хати буду сторожити вашого сну, щоб бахурі, бува, не вкрали!
Він ще довго ходив кругом хати, стукотів у вікна, сварився, аж поти його гаряча голова трохи не охолола та здорова думка не спинила спалахнувшого серця. Тому помагала і Настя; вона всюду швендяла за Яковом і своїм тихим голосом уговорювала його іти спати.
– Іди сама! – одгризався Яків.
– Не піду я без тебе.
– Насте! – прохав уже він.
– Не піду. Подумай тільки: ти нічого не зробиш, а на тебе скажуть, що хотів запалити.
Яків послухався і пішов за Настею. Цілу дорогу він усе вичитував провини Парасчині і, положившись спати, не забував їх і бубонів на всю хату.
– Мало таких вішати – катувати треба! – сварився він.
На другий день рано устав Яків; голова його горіла, у лице, у вічі пекло, тіло, наче побите, боліло. Він вийшов на двір проходитися, побачив невістчину хату і пригадав усе учорашнє… Серце його занило-зав'яло: страх, не страх, якась боязнь обняла його. Що б він дав, щоб того вчорашнього не було, щоб то був сон, сонна приява?.. Він сам на себе сердився і ходив по двору, ледве ноги тягаючи.
А Параска за всю ту ніч ні на волосину не заснула. Образа діверова глибоко в'їдалася їй в серце… "Яке йому діло до мене? Що він, наставлений дивитися за мною, як я живу? Хто його настановив? Сказано – рід мужичий, каторжний! Яблучко від яблуньки недалеко одкотиться…" Їй пригадалося, як Йосип спалахнув на неї того вечора, коли вони уперше до свекра у хату вступили… І той, і цей – одного поля ягода; одного роду, одного плоду…
Той же хоч чоловік… а цей? Хоч не живи, хоч перебирайся куди. "Я й зроблю так: продам сю хату і огород, усе спродам і виселюся аж у місто". Далі вона думала, що тепер їй і в місті не життя. Яке їй життя, коли її на увесь світ обезславили? Що тепер люди скажуть? Куди не ткнеться вона, куди не піде – на неї пальцями будуть тикати… Он – вона! он!.. Ну, вже і рід!.. І тисячі прокльонів складала і викладала вона на голову Грицаїв, живих і померших…
А люди справді загомоніли. Не було тії хати у місті, де б не говорили про чудний бенкет у Параски. Говорили пани, говорили купці, міщани, кріпаки. Чоловіки судили Параску, винуватили її одну.
– Так їй і треба, сучці, хай не заводе бахурів. Ще мало досталося. Таку не гріх і на гарячу сковороду поставити.
Жінки, навпаки, судили Якова і разом своїх чоловіків: такі вони усі осоружні, каторжні! їм аби знущатися над нашим братом, верховодити. А ти слухай та корись. Судові сміялися над Іваном Трохимовичем. Сміялися у вічі, сміялись за очі, малювали малюнки, як Яків Грицай ганявся по майдану, як Іван Трохимович, схопивши шинельку на оберемок, удирав від його, аж курява з-під ніг зривалася. Щось на цілий тиждень було гомону, реготу, жалощів, прокльонів.
Яків того нічого не чув. Він на третій день занедужав, зліг і провалявся щось тижнів зо два. Зате Параска все те чула. Щодня її приятельки забігали доводити, що люди гомонять, – кого судять, кого гладять… Параска несказано зраділа, коли почула, що Яків зліг.
– Так йому і треба! – казала вона. – То господь його карає. Він усе бачить з високого неба і покарає злочинця своїм судом правдивим… Щоб він лунув, проклятий; почорнів, як земля, зотлів, як дохла собака!
Вона знову задумала новий бенкет. Тепер, коли, собака, зліг, ніхто не стане серед дороги. Вона вже рішила, коли і кого покликати. "Небагато покличу, та все щирих товаришок… Менше заходу, клопоту, а більше веселості. Тільки як-то його покликати? Як до його доступитися?"
Вона надіялася на Зіньку. Весела і до всіх доступна молодиця. Зіньці вона сповірила свої таємні думки, і, прогулявши удвох цілий день, рішили зробити бенкет у суботу. Субота саме підхожий день: чи уночі довго загуляєшся – в неділю виспишся… Зранку Параска піде на базар, скупить чого треба, в обід Зінька збігає до панича, а ввечері і бенкет.
Прийшла субота. Цілу ніч перед нею Параска не спала, все пригадувала, що б його купити, що спекти-зварити… Ранком пішла на базар, і насилу удвох з наймичкою донесли ту куплю додому. Коло печі поралися аж утрьох – Зінька помагала.
– Де б його самовара достати? – журилася Параска. Добре б чаю напитися.
– За чим журитися? – одказала Зінька. – У жида-шинкаря. Не поскупися сороковкою.
– То збігай, сестро.
Зінька побігла з Килиною до жида. Примчали самовар. Час було уже іти і до панича.
– Я минуточкою! – піддобрялася Зінька. Удяглася і побігла.
Не так вона довго проходила, як Парасці здалося. Самотою сиділа вона у хаті, дожидала. Хвилини здавалися годинами… Різні думки клопотали її голову. Що, як він не прийде? Скаже: під монастир підвести хочете… І ніяка божба і клятьба не поможе… Тоді краще умерти!.. Уже б, здається, пора б і Зіньці звернутися, а її немає… Значить – буде. Зговорюються, певно, коли і як краще прийти. А може, вона зосталася його провести. "Ну, та й Зінька! Уже ж я їй за се спідницю наберу… Така щира, така вірна! От і чужа, а й роду не треба!"
Почало темніти, а Параска від вікна не одходить. Світ то двоїться, то троїться у її очах, серце так б'ється! Он щось замаячило біля хвіртки.
– Здається, вона йде. Килино! – скрикує Параска. – Ти молодша, у тебе очі краще бачать – пізнавай, то не Зінька?
– Вона, – одгадує Килина.
Серце у Параски ще дужче забилося… Хоч би скоріше йшла, скоріше несла звістку… Вовтузиться чогось біля хвіртки!
– Та швидше! – кричить Параска, вибігаючи на двір стрівати подругу.
– Не поспішай, сестро, – махнувши рукою, мовила Зінька.
– Як?! – ледве чутно спитала Параска, і аж у очах у неї потемніло.
– Вийди, Килино, куди на годину; ми з Параскою побалакаємо, – каже Зінька, увійшовши у хату.
Килина вискочила у сіни і мала підслухувати під дверима. Та хитра Зінька – вона все знає, все чує – вийшла подивитися, де Килина, і вигнала її з сіней.
– Оце яке там святе та боже! – сердилася Килина, виходячи на двір.
– Не буде, і не жди! – мовила Зінька Парасці. Та пополотніла.
– Чому? – і сльози заграли у її чорних очах.
– Не сердься тільки, що скажу усю правду про його. Бо дурний! – он чому. Я тобі зараз розкажу усе. Приходжу ото я до його. "Чого?" – питає, насупившись. Я так здалека заходжу. Провідати, кажу, як живете, що поробляєте. Одійшов трохи, просе сідати. Сіла я. Слово по слову, я й почала здалека закидати про той вечір невдачливий, що яких він сліз приніс тобі, як ти журилася-побивалася. Любить, кажу, вона вас; так любить – душі не чує. Готова усе для вас зробити. Тепер, кажу, той луципір, дівер її, хворає, з хати не виходить. То от коли і діло б поправити. Приходьте, кажу, сьогодні вечерком. Та тихо та гарно так посидимо, побалакаємо – усього доволі буде. Боже ж мій! як же скочить він. "Що се ви, каже, знову мене підвести хочете? Що череватій сучці не заманеться, а ви її примхи справляєте? Вон з хати!"… Не повіриш – краще б він мене по щоці ударив, ніж отим словом, як кип'ятком, опік. Не знаю, як я і схопилася, що казала йому, як і двері знайшла… Як бачу, сестро, наплювати тобі на свого кума – не варт він слова путнього; не варт того, що ради його ми сьогодні, як дурні, цілий день бігали, нишпорили! – закінчила Зінька.
Параска сиділа на лаві і, схилившись, мовчала. Слова Зіньки, наче молотком, били у її голову, у виски, трудили у вухах. "Череватій сучці" ножем угородилося у її серце і гострим боком поверталося там. Гіршої образи, більшої образи не було у той час для неї! То була правда, гірка правда. Вона сама чула, як та правда кидалась під її серцем, як вона не раз радісну череду думок повертала у люту тугу. Те мужича не дає їй покою, завжди нагадує про її долю.