Але це би байка, якби лише Вона, Вона була близько мене.
Ці мислі мучили мене понад міру. Коли людина вмирає, можна мати надію ще нав'язати з нею зносини – а тут? Де буду шукати я Білу в безконечностях світової просторіні? Куди потащуся своїм обкарнаним, обмеженим духом, скованим перстю тіла та фізичними законами?
І нарешті прийшла вона, ця ніч, ця остання ніч.
Довго ждав я тоді Білої в своїй темноті. Вже проходила ніч, а я все даремне хапав просторінь очима й слухом – вони нічого не ловили. Повітря було тільки повітрям, цею нудною сумішкою відомих ґазів.
Але врешті я все ж почув її. Почув тільки те, що вона тут… почув те невимовною солодкістю, розлитою в усій моїй істоті, дрижанням найтонших нервів. Вона скаржилася беззвучно, що так далеко їй летіти, що немає жодної субстанції, що останні атоми вищої матерії, які ще вона силою волі могла задержати, вже розвіялися в безконечності й що оце – останнє наше побачення, коли це можна назвати побаченням.
І, зібравши всі сили свого бажання, я крикнув, хоч міг би лише подумать:
– Біла!.. Останнє твоє слово!.. Останній заповіт!..
Неначе стогін страшного зусилля розітнувся в повітрі, розпався туман і на стіні появилися знаки:
– Підіймай силу духу твого – і ми ще будемо…
Далі вже не було нічого. Просторінь стала порожньою, холод наповнив повітря, мов близько-близько десь проплів айсберґ. Я впав на ліжко й без руху пролежав решту ночі.
* * *
На ранок, – а може, то був і не ранок – я встав.
З-за закритих вікон уже чути було, як прокидається життя на вулиці. Земні звуки і суєта.
Дух мій був спокійний у своїй надії – я ще зустріну її. Треба тільки виконати її заповіт.
А тепер – іду в життя. Треба відчинити вікна на вулицю. Зараз я над людьми, треба зійти зі сходів униз, прямо в товпу.
Я підійшов до вікон і зупинився. Там, за цими шторами й віконницями – світло сонця. Я знов уже люблю його й хочу. А в ньому, в цьому світлі сонця – життя. Невідоме, таємне, таке ж таємне, як і той світ надземний, з якого я щойно повернувся.
Що буде зі мною в хвилях того невідомого життєвого моря? Куди закине мене воно й до яких берегів приб'є?
Я пам'ятатиму твій заповіт, о Біла! Я буду любить життя! Я вже люблю його! Дивись, о Біла – я іду!
І дужим рухом обох рук я відчинив вікно разом із віконницями. Сліпуче сонце скаженою люттю вдарило мені прямо в розкриті очі. Я скрикнув – бо осліп.
Дарма! Піду й сліпим у життя, аби стрінути тебе, о Біла!
1902 р. 21/ІІІ