Ліда у цей час прикладала до щоки хустку, тихо постогнуючи. Він безпорадно став у дверях кімнати, шукав очима, куди б поставити речі.
— Це мама передала для тебе. Доброго ранку!.. Ти не гніваєшся?
Дівчина привіталася, зазирнула йому в очі.
— Хіба ти завинив?
Тимофій почервонів.
— Якщо завинив, то кажи: і тобі буде легше і мені ясніше. Як там відпочиває ваша сусідка Регіна Бондарчук?
Тон у Ліди насмішкувато-стриманий, немов розмовляє не з нареченим, а з хлопчиком-першокласником. Аж самій дивно...
Тимофій поставив, біля її ліжка стілець. Чим довше він розповідав про свою зустріч з Регіною Бондарчук, тим холоднішало у Ліди на душі. Брехня виразно проступала на Тимофієвих щоках червоними плямами, тремтіла в голосі, полохливо миготіла в очах.
"Ах, як радісно починається моє заміжжя. Хай йому чорт!—все більше й більше наливалася гнівом дівчина.— Випроваджу зараз з кошиками геть і хай більше не їздить!"
Тимгфій несподівано обняв її.
— Зрозумій, ЛІдо, без тебе я не можу. Регіна до мене трохи загравала, намагалася привабити. Але ж я не винуватий... Зрештою, Регіна уже поїхала, тепер брехні стихнуть.
Говорив поквапливо, немов заготовленими словами, все сильніше стискаючи Ліду в обіймах. Ще мить — і його уста торкнуться її уст. Ні, вона не допустить...
— Я ніколи, ніколи тебе не зраджу,— повторював він.— Ніколи!
Очі його зовсім близько. В них така несамовита голуба пожежа, що Ліді нараз самій забажалося кинутися в те полум'я, спалахнути. А потім що буде! У цю мить Тимофій припав до її губ. Дівоча воля слабла.
— Пусти! Зараз же пусти!
Тимофій відступив.
Ні, він таки гарний. І любить. Дуже любить. Але не треба видавати себе. Авжеж! Крім того, у неї ж болять зуби — вона навіть забула про свою хитрість.
— Крутить?
— З твоєю появою трішечки відпустило.
Його уста тануть у посмішці, відкриваючи міцні рівні зуби — загострені і трішечки випнуті. У матері точно такі ж. Тимофій бере її за обидві руки, просить дозволу спорожнити кошики.
— А ще мама передала тобі листа.
Дівчина розгорнула папірець, заглибилася в читання. Тим часом Тимофій викладав на стіл пакунки — смажену качку, черешні, печиво. На Ліду дихнуло домашнім затишком, втішила марчуківська турбота. А ще більше радості додав лист. Він майже сповна розвіяв підозри, заспокоїв. Ліда пригорнулася до нареченого, поцілувала його в щоку. У відповідь Тимофій знову легко підхопив її на руки, мов малу дитину. Ліда зойкнула.
— Який ти сильнющий,— прошепотіла вона і раптом спохопилася.— У кімнаті такий гармидер!.. Женя влаштує скандал.
— Що я повинен робити?
— Вийти, трішки прогулятися. Поки я дам лад у хаті. Ну!
Він поважно спустився вниз, запитав Фросину Якимівну про здоров'я, вийшов на вулицю. Навпроти через дорогу баштові крани підіймали секції стін, бетонні блоки. Будівельники скріплювали їх сталлю, цементували... Просто на очах виростав дім.
"А що робитимеш ти?— мовчки запитав себе.— Знову сядеш за кермо? Чи вчитимешся?"
Тимофій відчув, що розумний ритм на будові захоплює і заспокоює його. Там все підпорядковане єдиній меті: на неї спрямовується енергія людей, моторів, двигунів, тому, власне, так швидко й росте багатоповерхова споруда.
Можливо, особисті успіхи людини теж залежать від її уміння спрямувати свої бажання, прагнення, досвід на конкретну, найважливішу для неї мету. А яка мета у нього? Одружитися з Лідою Побережник? В листі мати зазначала навіть день весілля чи заручин: либонь поспішає і його квапить, все-таки побоюється впливу Регіниних чар. А далі, що він робитиме далі?.. Зрештою, він ще повернеться до цих думок, він певен, що Ліда допоможе знайти той дорогоцінний у житті вантаж, який вони удвох нестимуть з легкістю і насолодою...
Тим часом Ліда навела у кімнаті порядок, знайшла місце для пакунків, намила повну тарілку черешень, поставила їх на стіл. Намагалася, увійти в роль молодої господині і мусила визнати, що така роль її захоплює. Відчинила вікно, пошукала очима нареченого, махнула рукою... Він, мабуть, чекав на той знак, бо мигцем подався до входу. За хвилину Ліда знову потрапила в його обійми, відхилялася і не відхилялася від палких поцілунків.
— Лідонько! Давай завтра поїдемо в Золотопілля, подамо заяву на одруження. Гаразд? Ми навіть сьогодні можемо поїхати!
Дівчина розняла його руки, поправила зачіску, наказала нареченому сісти за стіл і сама сіла.
Тимофій відчув, що ось тепер, саме тепер настала критична хвилина, від якої залежить — ¡бути чи не бути йому щасливим. Коли б у нього вистачило мужності, щоб в усьому зізнатися нареченій і присягнутися, що такого, як було з Репною, більше не станеться, може, Ліда повірила б, зрозуміла, простила. Але сміливості забракло, збрехати було значно легше й простіше. І він збрехав. Так гаряче, переконливо, як уміла це робити його мати. Ліда повірила, їй дуже хотілося вірити в хороше.
Наступні два дні були днями їхнього забуття. На третій вони почали обмірковувати подробиці майбутнього весілля. Разом написали листа вінницьким родичам. Тобто, як разом? Ліда писала, а Тиміш сидів поруч, час від часу лоскотав нареченій стеблинкою шию, відкриті плечі.
Лист вийшов коротеньким. Власне, племінниця ніколи дуже й не розписувала родичам про авої справи. Головне— засвідчити увагу, нагадати, що жива-адорова. І про їхнє здоров'я запитати.
"Дорогі мої тьотя Оксана і дядя Остап! !Вн, мабуть, уже лаєте мене за мовчання. У мене все гаразд. Екзамени складаю успішно, а найтяжчий — логіку склала на "п'ять". І взагалі, живу непогано, дні летять швидко.
Хочу вам, рідаі мої, сповістити найважливішу новину. Я пишу цього листа не сама, а з Тімою Марчуком, за якого виходжу заміж. Він із Золотопілля, тьотя Оксана, мабуть, його знають.
Ми вже розписалися і в серпні запрошуємо вас, дорогі тьотя Оксана і дядя Остап, на весілля. Обов'язково приїжджайте. Ви ж для мене— найдорожчі!
Висилаю вам Тімину фотографію. Правда, вона не зовсім вдала—в житті він набагато кращий. А запрошення на весілля пришлемо пізніше.
Не докоряйте, рідні мої, що досі не сповістила про свої наміри —не було часу.
Обнімаємо вас і цілуємо— Ліда й Тимофій".
У листі, звичайно, є одна неточність відносно реєстрації шлюбу. Та яке значення має формальність, коли вони обоє вирішили одружитися. Дрібниці! Не треба про це думати, а тим більше говорити вінницьким родичам. Хіба не все одно, коли вони підуть до загсу — сьогодні чи на місяць пізніше?
Духмяний вечір огортав місто золотим серпанком. Наречені сиділи біля розчиненого вікна. Женя їм не заважала. Вона зникала з гуртожитку з початком дня і приходила десь біля одинадцятої вечора, коли сувора тітка Фросина випроваджувала з гуртожитку сторонніх. За Марчуком вахтерка, здавалося, стежила особливо пильно, і та пильність неговіркої жінки була для молодят своєрідною пересторогою. .
— Ти, милий, не заперечуєш, що я так написала?— поклавши голову на Тимофієве плече, поцікавилася Ліда.— Розумієш, тітка з дядьком такі надумливіі, особливо тітка. Коли вона дізнається, що ми реєстрацію відкладаємо на після, вона завтра ж буде у Києві, оплакуватиме мене, мюв покійницю. Даю слово!
У двері постукали — тихо, немов вибачаючись. Молодята перезирнулися — мабуть, вахтерка. Ліда підвелася.
— Будь ласка! Хто там?
З порогу всміхалася Женя.
— Добрий вечір, чи то пак ніч!—і подруга напрано схи'ляє голову.
— Чого ти стукаєш?—дивується Ліда.— Я ж тебе просила...
Женя продовжує тим же награним тоном:
— Хотіла трішечки злякати. Ви ж переполошилися, правда? Тиміш навіть на обличчі змінився. А втім, це не моя вигадка — тьотя Фросина надоумила. Слово честі! Піднімаюся на сходи, а Фросина Якимівна мене пальчиком підкликає. В чому справа, думаю, і раптом, що я чую! Вахтерка просить не вриватися вихорем до своєї кімнати, бо, видите, у Лідуськи Побережник наречений сидить...
Дівчата сміються, а Тиміш поглядає на годинника — треба йти: інакше вахтерка попросить. Простягає Жені руку, бажає солодкого сну.
— Він у мене завжди солодкий,— мружиться у відповідь дівчина.
— А ти, мабуть, до райку не спатимеш?
— Може, й спатиму, якщо плацкарти будуть.
Ліда підштовхує нареченого до дверей і водночас пояснює подрузі причину його від'їзду: щоб не заважав — іспити ж!
Сходами піднімається висока жінка. Побережник показує на годинник.
— Ще три хвилини в запасі, Фросино Якиміівно. Не лайте.
Вахтерка м'якне:
— Бачу, бачу! Коли б ти така точна вранці була... А то завтра змову плигатимеш через три сходинки. Ви ж її, Тимоше, довго не затримуйте, а то, чого доброго, на останньому екзамені провалиться.
Тимофій піднімає догори руку.
— Єсть не затримувати!
Місто наче забуло'про пізній час. Стомлені за день спекою кияни тепер тішаться прохолодою, тихо гомонять на лавках скверів, біля під'їздів. Вогняне море стримано хлюпає в ніч, зливає свої береги із зорями на видноколі.
Ліда з Тимофієм не поспішають: незабаром розлука, хай недовга, та все ж... А розлучатйся нареченим не хотілося. Обоє уявляли своє майбутнє спільне життя. Ліда малювала його чарівними київськими фарбами, в той час як Тимофій говорив здебільшого про Золотопілля. Там були батьки, там не треба думати, де і як заробити на хліб і до хліба.
Роботу в Києві він, безумовно, знайде, наприклад, діде шофером на будівництво. Але гнутися з дружиною у чужому кутку в Боярці чи Ірпені, поспішати ранкам, поспішати ввечері — для чого такий клопіт?
Глянув на годинника, невдоволено поморщився. Стрілки безустану долають хвилину за хвилиною, і час до відходу поїзда прискорено зменшується. Ще годину разом, потім днів на десять-дванадцять нарізно.
— Може, сьогодні не їхати?
— Обов'язково їхати.
Лідина відповідь закреслила останню надію. І все ж він спробує заперечити. Яка, власне, різниця—поїхати нині чи післязавтра? Що від цього зміниться? Адже вдома він тільки заважатиме, особливо матері, яка вже клопочеться про майбутній весільний стіл.
— А мені здається...
Ліда квапливо перебиває:
— По-перше, ми так з тобою домовились. По-друге, і це основне — я не хочу з'являтися в Золотопілля, маючи "незадовільно" у заліковій книжці. Потім літня стипендія. Хіба вона нам не знадобиться?..
От і заперечуй їй!
Годиною пізніше вони пірнули у вокзальний натовп.