що я люблю і так несамовито
ступаю через будь-який поріг
до тебе, люба. Ти моя єдина
невидима ікона в болю дні.
Твоїм ім'ям наречена година
минула й суща, й та, що в далині.
Прости, мій янголе, що так тебе я мучу.
Молю, мій ангеле, залишся при мені.
Тюремний декалог 2
Які ви лагідні, тюремні голуби,
що моститесь мені на підвіконні,
що заглядаєте на сей бік по кришки,
що заглядаєтеся в камерне бездоння
моїх очей, і розпачів моїх; У подиву зіниці
Відколи вашу мову зрозумів —
у грудях вашим гомоном гостриться,
вуркоче тихим болем голосним.
Й густа жага життя іще густіє,
і в п'ястуках холодні персти мліють...
Такі ж ви лагідні, тюремні голуби!
І я цілую в ваших поцілунках,
і пещу в дивних пестощах птахів,
і відлітаю в ґульґотінні ваших крил...
Куди!? Куди... Куди — вже й сам не знаю.
До образу твого, до берегів,
до доторка, до запаху волосся
і як у церкві святочних димів,
до східних квітів на твоєму лоні...
Які ж ви лагідні, тюремні голуби.
Тюремний декалог З
Чи я в купальську ніч з тобою буду?
Пусти вінок з туману островів —
Я витечу щілинами в свободу
І обернуся лицарем твоїм.
Уже упився опієм державним,
Медують бджоли липового дня
І я стелюся в дух духм'янотравний
Через Європу, межи двох країв,
Що ширяться і щиряться в знаменнях...
Уже й лелеченько б не перелетів
Стікс рукотворний... На чиї ж рамення?
Крилонька чиї?!
Хіба що сам — ходити наскрізь мури,
Лишивши світ в купальському огні!
96
Stadelheim
Тюремний декалог 4
В пульсуючих в'язницях цього світу
найвужчою із камер є я сам.
Коли б так не тримало в ребрах тіло,
коли б замки чужих метафор не стискали душу...
А воля, одинока воля!
Без простору в розміряних кордонах,
Без часу — нескінченного чекання,
Без розпачу не з'єднатися з тобою.
Мюнхен 96
Тюремний декалог 5
Вплітаюся у крицю ґрат
плющем чіпким тим диким виноградом
терпким. А в очах — цілі небеса.
Коли ж спаде роса
і вкриє... Покрова
на суд вселенський,
аж до збайдужіння.
Коли? Коли?
Коли зросте з каміння пісня.
І коня
не запитає мати,
чи вситився кривавий ятаган?
Не вситився!
Живи, вплітайся в ґрати!
Тюремний декалог 6
китай
Та ж ми чекали на цей дощ тривалий,
що так пасує у в'язничні ґрати,
що так пасує у тутешній "спокій",
спада обрусом Божих покровів.
Я пам'ятаю вимушленість знаків:
як він любив дивитись на струмені
дощу спадаючого з ринв, покрівль,
І десь далекий голос ніжної принади
сплітав кохання в низку із юанем —
Ой, юний-юний він закоханий удощ.
Той самий дощ замилувавши болі
струм'янився з вітрила парусини.
Північний край його стрічав засланням
в часи немилости і час розчаруванням
Мій лицарю, закоханий удощ.
І нині, як потріскує вугілля
родинного затишку й діти сплять;
спадають цівки з черепиці даху
і сон йому не йде...
Передчуття НОВОЇ КОЛІЇВЩИНИ
Громовицею з кореня йшла
Крізь сосну, що із долу до д'горі
дійшла,
увійшла у волошковеє поле
Занебесь...
Зойком-розпачем — лунь
Тьохкосердно узвалася днина
Витязь з марева обличь протер —
Чи з меча сином встане дружина?
Певно встане, лиш сто літ мине,
Й в позасвітті струхлявлять доктрини
224
Серце лагідне біль збереже
І осяє любов України.з
Зустрічанне
Привіт, Мараї
чи ти ізнов жива?
чи прожилками із того умосвіту
вповзаєш в цей умосвіт,
де липа зацвіла?
там де тебе чекають із букетом
перонних зустрічів?
а в тебе чемодани...
куди ж жоржини?
та що там... обійнять!
а потім — йтимем в сутінках од всіх вокзалів
щоб у чаїв'ї душиська сповідать...
а дійдемо
до кожної ж чаїнки
а таки дійдем в щолипоцвітне
і так зліплющившись у променеоцвітках
у закодим'я світку одійдем
Шабля в мені
Я щось тобі сказав би
Та ось не ладен звук
Я ніжно витягаю меч із піхов
Аж ти не хочеш чуть
Аж ти накликав лихо
І лихо одверзається в цей путь
Що криця є
Що йде увпроміж ребер
Що в ропачі моїм твоє злама ребро
І світ злама
І зойк "не треба"!
Та"треби" по тобі я якось одпою.
Отак не в герці, з смертію в долоні
Отак не в герці, бо ти герць клянеш
Тобі й собі тепер здобув свободу
А перед Господом
Облудонько, впадеш
А я BÍflnnány душу в твому таки тілі
Й подайсь упевнювать в любові породіллі
рясною сльозою
Я згорів би
зайнявся сльозою рясною
І рясною сльозою
Пожежу залляв...
Хоч би й як, ошуканець
Не в вірі з собою
Хоч би й як, але благо —
Тортура моя
Підпали мене Доле
Горю і не каюсь
І в бездонній воді
Понури й не поглинь
Вознеси мене Боже
Голготи талану
І Твоїм провидінням
І словом сповий.
Заколисування гибію
Замовкли небеса
і віджили цикади.
Не восени — зима —
очікування страти.
Дари на вівтарі,
мов пацьорки туземцям.
Сама померла Смерть —
знесла гибій під серцем.
Приспати би дитя:
Люлі, не розвивайся.
Немає в майбуття
з мечем вогненним Спаса.
Не низ-падає Дух —
ні голуб, ані сокіл.
Собі на джерела
Марія сипле попіл.
Замовкли Небеса
зизять очима нишки.
Здаля на цілий світ
відскрипує колиска.
Мюнхен 92
Ще Україна. Київ. 2000
1.
Неодспіване місто
У снігах-попелищі
Погорільці зизять
доглядаючись долі
А я слово згубив...
Неодспіване місто.
Таке гостре повітря
Мов чуприни у вітер
Тих, хто йтиме з труною
Ще так довго до паші,
Вже й зерно загубили
Пригорнусь до травиці,
А Дівич-гора — лиса!
Летять — чи хрести, чи відьми —
Однак безталанні
У просторі гострому
Пронизливо
А я слово згубив
Утішальнеє
Піду ген... шукатиму
Життя в обійми
.заспівається.
2.
Гострицями шабель — тополині овиди Краю
Летів лелеченько з Ирию —
Летіли душі козацькії навпіл розтяті
Летіли зозулі, несли писанки порожні та й забули ку-ку
Повій вітре з України, задзвони крицею тополиною
Колисковою для полудушів
Мідяки намистяні
З кручі — в водицю
Абисте вернулися...
Дніпро ж захлинувся
потонув у собі
Видибай, хто ти є, без імені
Вже тобі куполами горби — як пацьорками
Де ж це пісня?
Пішла неодспівана...
Посміхнися, любчику
Ми гратимемо весілля на той рік
Тополі — наші музики
Гостей затанцюємо-
мо' й живий хто лишиться
А тоді збудуємо хату...
3.
В пустельному поході
Тривалої безвісти
Вже й вірний погляд друга
Добігає кордонів зради
"За-для так..."
У неголених пів-обличчях
Хмільною сльозою
Блукає нездалість роду
І правиця стискає повітря
Переминаючи пальцями
Руків"я голодної шаблі —
Неіснуючої
Забутої
Невоскресимої
Дружини.
слово — немовне
у посмішці
й печалі
твоє ім'я.
стихає
Небо свободи —
тісне небо
Слово — померле коли ти не рвеш меж
слово — немовне коли ім'я твоє
поцілунком стихає
берегом стихає
водою
піснею
волею.
Стихає...
Аж боляче — що не люблю
Аж боляче — що не люблю.
Німує серце... Безіменна сила
напевно дужою десницею хова
чуттєві паростки од лагідноосоння
твоїх дарів.
А осінь нависа
безкраєм вОдяним.
У рвУчкий вітер
розхристана змагається біда
злетіти,
несвогО гнізда
таки зібравши зозулині жИта.
Звідкіль мені прощення запитать
І звідки осяяння виглядати ?
А осінь відкриває воротА,
негадано впустивши супостата
І випадкову ніжність. Обійма...
Нарано — ятаган чужинський напувати!
Зизять ворота в зозулясті хмари —
здійнявся, полетів і слідонька нема !
Прокинсь, душе! Се ж я! Се ж я! Се ж я!
Я тут. Я — степ. Я дався на поталу.
Проз мене — копитоньками орда,
А по тобі — сторозуму навала...
Аосінь каже —то лише мара.
Аосінь каже —тільки це — насправді.
Наснилася давенна-давнина
й нутрує досі поміж серцегласом
німуючим... У котрій іпостасі
пізнати і заквітчати тебе ?
Зриває длані з вуст всезряче серце
у запізніле зітнуте:"Не тре..."
25-26 серпня 1997
ПЕРЕКЛАДИ
Аніта Ендрез-Деніелсон (чероккі)
Чому каміння не зачне співати
Чому каміння не зачне співати
це ж заспів усіх інших пісень
притиснувши до вуха синій камінь:
Як синій камінь притиснеш до вуха,
почуєш колишню ріку,
що мала його за своє серце,
і суховій, що брав його за свої вуста,
і землю, що віддавала його пащею вогню.
Камінь зозулястий — з марева
галопуючої апалузи.
Зграя піє свої ворожіння зіллю
і їхні сни-каміння злітають від їхніх черев
у поцятковане небо.
Чорний камінь має медвежу душу, впійману
за останньої сплячки. Його пісня хороводить
каміням, народжує видиво
хутра.
Всі жовті камені — у сторожі совиних тайн.
Всі зелені — дихання рослин —
співаючи нічне блаженство.
Червоний, мірою у кулак, є коханням
між жінкою і чоловіком, коли тіла їхні піють
на травах.
Камінь сірий — з природи печальний.
Він є слово всіхньої мови мертвих.
Не кидай його. Колись зрозумієш.
Х'ю Кусанг
переклад з гельскої —давньоірландська,шотландська, бретонська
мова зникає в тобі
бо ти упокоївшись читати кожне слово англійською, ти...
уявляючи кельтів і предків своїми
щось, як тавро, що припечене нам
вдаєшся надалі до штрихкодової мови англійців
ala cafe latte та walmart, вдягаючися у бойові кілти і винюхуючи
до якого із "кланів" пасуватиме твій узір, успадкований балаканиною
про шотландсько-ірландсько-бретонсько-валійську потвору,
там де коріння предків — ковток самогону, і — голову з пліч за
невинність:
"йой, арійська — така заскладна".
І подушенько: а чого ж ще вчити інше, коли світ опановує спанґліш*?
Послідовно врізається зашморг, і ти огортаєшся саваном з морґу,
де "нерозбірлива мова — немовна", і подушенька "байдуже: світ уже —
спангліш"
Впевнений у своєму безпідставному о'кельтстві,
ага, можна ввіткнутися в кут, коли затискається зашморг твоєї зневіри
це останнє слово притлумлене в останній ноті найновіших ґельських
вправлянь
зі скрипкою та твідовим лахміттям, —
досконале мистецтво задушене меандрами зі спадку римлян,
що так пнеться у "кельти"
Ґельська зникає не через відсутність спадковості серця
А лишень із прихильності до її вигадки у голові
Цій мові не знайдеться пульсу в твоєму житті,
Тому що ти не даєш їй прихистку в собі.
Хоч волай, як оцифрований навіженний актор,
Постаючи на прю з романською махіною, що вбила ґалів.
Постаючи на прю з махіною англів, що доконала шотів, ірландців,
валійців й корнійців —
Постаючи на прю з плюндруванням пращурів —
Все це водночас зі зневагою до їх мови
Ось і зникає Ґелська, бо тобі з нею "незручно".
*спангліш — назва американського суржику, яким розмовляють в США
вихідці з Латинської Америки
Леонард Коен
Гімн
Птахи співали
при зачатті дня
Почни спочатку
Я почув слова
Не залишайся в тім
що перейшло уже
І в тому що іще перейде.
а війни що,
їх знов будуть палити
Свята голубко
не уникне кліті
І куплена і продана
І куплена знова
не для свободи створена вона
Дзвоніть у дзвони що іще звучать
Забудьте досконалості печать
У всьому —тріщина й щербина
так світло входить в середину.
знамень просили
І знамення нам дані
Пологи зраджено
й розтрачено родину
О так удівство
урядів усіх —
нам всім за знак — узріть.
Не смію ...