Раптом він почув тихий голос Ісмаїла-ефенді і підняв голову. Видавець тримав вказівного пальця на якомусь рядку і суворо дивився на Токтаргази.
– Що це означає, Усеїне-ефенді? Камінь, кинутий із зав'язаними очима, чи не так?–Гаспринський провів пальцем по сторінці й голосно прочитав:
Пузатий хазяїн нарощує сало,
А бідний ішачить на нього, як м'яло.
Зациклене коло. Наш світ важко хворий,
І лікар його не врятує від мору.
Якщо не врятують наш світ жодні ліки, –
Візьмемось за зброю чи згинем навіки!
Ісмаїл-ефенді роздратовано кинув рукописа на стіл і рвучко встав.
– Ні, Усеїне-оджа! Такі вірші надрукувати в своїй газеті я не можу.
– Які, муаліме?
– Ви не зважаєте на час і обставини, в яких ми живемо. І ви самі це прекрасно розумієте.
– Але біле треба називати білим, а чорне – чорним, – відповів Усеїн-оджа.
– Безперечно, – підхопив Ісмаїл Гаспринський, кивком голови висловлюючи свою згоду. – Ви маєте рацію, кожна річ має свою назву й призначення. Вам, напевно, відомо, що Абдурешид-ефенді[30] саме й спробував усе суще на землі називати своїми іменами. Чорне – чорним, біле – білим. Але зверніть увагу!..
Видавець підійшов до високої шафи, піднявся навшпиньки і дістав з верхньої полиці перший номер газети "Ветан хадими", різкими рухом розгорнув і прочитав фрагмент із передовиці:
– "Події та явища, якими б вони не були гіркими й неприємними, ми будемо називати, якими вони є насправді, не будемо називати пожежу – ілюмінацією, зраду – великодушністю й добром, ворону – солов'єм, руїни – благоустроєм. Правду будемо називати правдою, брехню – брехнею. Це наш обов'язок і девіз. Всі справи, добрі чи погані, які здійснюються від імені народу і для народу, ми не будемо зображувати догори ногами на догоду панам і беям, заради благочестя й побожності шейхів і суфій..." – Ісмаїл-ефенді перестав читати, поклав газету на полицю і роздратовано вигукнув: – Так! Медієв пристрасно взявся за справу. А скажіть мені, будь ласка, скільки часу проіснувала "Ветан хадими"?
– Два роки... – відповів Токтаргази. – Але з честю і гідністю.
– "Терджиман" виходить вже двадцять сім років! – палко вигукнув Ісмаїл-ефенді. – І, по-вашому, вона живе без честі й достоїнства? Чи бачили ви щось на її шпальтах, що б суперечило інтересам народу?
Згадка про "Ветан хадими" схвилювала молодого автора, тому що в її народженні і подальшій діяльності Усеїн-оджа теж брав активну участь. Закриття газети він сприйняв як удар в серце. І рана ця ще свіжа і кровоточить. Молодь пов'язувала великі надії з відкриттям цієї газети. Шкода, що "Ветан хадими", єдина газета, що відверто висловлювала сміливі думки про волю народу, про його право на землю, вже не існує.
– Даруйте, муаліме! – тихо мовив Усеїн-оджа. – Ви не так мене зрозуміли. Я хотів сказати, що спрямованість тієї газети і вашої – різна. Звісно, що й шляхи в них не однакові. Абдурешид Медієв боровся...
– З ким? З ким він боровся?
– З несправедливістю.
– А хіба переміг? – запально вигукнув видавець. – І чи міг він ...
– Ні, сам він не міг, – відповів Токтаргази.
– Щоб перемогти, треба бути сильним, – додав Ісмаїл-ефенді. – А ми слабкі. Збройні сили в руках царя.
– Цар, звісно, сильніший, – сказав Усеїн-оджа, опустив очі і ледь помітно посміхнувся. – Та якщо слабкі об'єднаються, навіть сильний нічого не зможе вдіяти.
–Якщо об'єднаються... – задумливо повторив Гаспринський. – Щоб об'єднатися, треба мати високий рівень свідомості. Ми ще від цього дуже далекі. Неуцтво висушило наш розум, позбавило наші душі світла. Щоб стати передовими людьми, треба вчитися, озброюватись прогресивними ідеями, перекладати твори, які несуть високі ідеали, рідною мовою, ввести їх до програм шкіл і медресе.
Усеїн Шаміль не мав нічого проти таких переконань, але вважав їх не найголовнішими, адже для завоювання свободи лише культури й хорошої освіти недостатньо. Для цього треба змінити існуючий державний лад, що пригнічує всі народи Росії. І видавець не може цього не розуміти, але свідомо це замовчує. Він обережний у своїх висловлюваннях. Тоді що ж... самому треба недвозначно висловити те, що думаєш. А чи зручно? Адже він, Усеїн-оджа, прийшов у цей дім з однією метою: попросити муаліма надрукувати його вірші в "Терджимані"... Звісно, якщо вони того варті. Та коли вже зайшла мова про головне, чи не скористатися випадком?.. Токтаргази добре знав, що сучасну татарську молодь непокоять думки про необхідність широкого відображення в газеті "Терджиман" демократичних ідей. І через свій характер не зміг про це змовчати.
– Вибачте великодушно, Ісмаїле-ефенді! – сказав Усеїн-оджа. – Скажімо, однією з причин нашої відсталості є неуцтво. Але що ж тоді є причиною цього неуцтва? Що нас тримає в становищі рабів? Хто нас гнітить і топче? Хто позбавляє нас людських прав? Хіба не царська влада?
Хто знає, чи доводилося господарю цього дому чути ще від когось такі слова. Проте він слухав і не перебивав. У його очах Токтаргази помітив захоплення і подив.
– Якщо мусульмани Росії навчатимуться і стануть освіченими, тоді вони зуміють розрізняти біле й чорне, – примирливим тоном мовив Ісмаїл-ефенді. – Будуть знати короткі шляхи до свого звільнення. Освіта, культура... от чого насамперед бракує мусульманам Росії, аби стати такими ж передовими, як народи Європи.
Олександр Миколайович випускав густі хмари диму і все дивився у прочинене вікно. Йому не хотілося втручатися в цю розмову. Він – гість. Завтра поїде у Фатисальську долину до горян... Підтримаєш у суперечці одного – скривдиш другого. За подібні висловлювання йому вже не раз перепадало в університеті. Йому так і хотілося вставити і свої п'ять копійок, проте він мовчав. Та, зрештою, не витримав – закашлявся й повернувся до вікна спиною.
– Освіта, культура... Чи може це звільнити повністю від гніту? – невпевнено зауважив він.
І Усеїн-оджа одразу здогадався, що Ескендер-ефенді з ним солідарний.
– Читаю постійно вашу "Терджиман", бо іншої газети в мусульман Росії немає, і в мене складається думка, що ви прагнете зробити освіченим не тільки російське мусульманство, але й мусульманство всіх країн. Це неможливо. Це ілюзія. Зайва трата сил і часу. І потім... мусульмани дуже різні. Є багаті, є бідні, – сказав Усеїн-оджа. – Багатий мусульманин – культурний, освічений. Якщо в нього є гроші, він може навчатися в Стамбулі, Каїрі чи в Санкт-Петербурзі... Значить, річ не в релігії, яку сповідує людина, і навіть не в її освіченості, а в соціальному становищі, яке займає вона в суспільстві.
Вираз обличчя Ісмаїла-ефенді говорив про те, що Токтаргази хоч і прийшов сюди з проханням помістити його вірші в "Терджимані", але дозволяє собі свободу, на яку мало хто з відвідувачів цього дому насмілювався. І це бентежило муаліма. Він встав, закурив цигарку і почав походжати по кімнаті. Потім різко зупинився.
– Скільки вам років? – запитав він Усеїна-оджу.
– Двадцять дев'ять.
– Всього?.. – він хотів посміхнутися, але замість посмішки його обличчя скривила гримаса. – Цікаво, ви народилися, коли вийшов друком мій "Первісток"[31]?
– Я народився через два місяці після появи на світ вашого "Первістка", – відповів Усеїн.
– А через два роки люди вже почали читати газету "Терджиман". І читають досі. Якби не виходила "Терджиман", хто знає?.. – зробив довгу паузу Ісмаїл Гаспринський. – Може, і не було б наших сучасних поетів, у тому числі й Токтаргази. Якщо письменників не друкувати, то звідки вони візьмуться?
– А я думаю – навпаки... – заперечив Токтаргази. – Звідки взятись газеті, якщо немає людей, які будуть до неї писати?
– Ви, Усеїне-ефенді, молодий, у вас попереду все життя, ви ще багато чого побачите. Ви ще побачите життя, вільне від влади пітьми. Побачите, я в це вірю ...
Токтаргази промовчав. Для чого витрачати слова, якщо знаєш, що співрозмовника все одно не переконаєш. Ісмаїл-ефенді хоче зробити російських мусульман освіченими, інтелігентними людьми, хоче підняти їхній культурний рівень. Така в нього мета. Добре, досягне він цієї мети. А далі? Що від цього зміниться? Нічого не зміниться. Мусульмани будуть поділені на два прошарки – інтелігентних бідняків та інтелігентних багатіїв, а несправедливість у суспільстві так і залишиться.
Ісмаїл-ефенді викурив цигарку до половини, роздушив її об дно попільниці, зручно вмостився в своєму кар'єле.
Усеїн-оджа в цю мить думав про місце, яке мусить зайняти кожен, хто переймається проблемами народу, в майбутній боротьбі за великі ідеї, за втілення їх у життя. У Росії зароджується нова політична сила. Ця сила рано чи пізно зруйнує соціальну нерівність.
Ісмаїл-ефенді відкинувся на спинку кар'єле і позирав на Токтаргази.
– У 1871 році я приїхав до Парижа з трьома карбованцями в кишені, – сказав Гаспринський. – У Стамбулі витратив гроші... Російські емігранти познайомили мене з Іваном Тургенєвим. А той якось запросив мене в гості, у
помешкання, яке знімав. Довідавшись про моє скрутне становище, Тургенєв допоміг грошима... Він зауважив, що я добре розмовляю французькою і попросив допомогти йому редагувати перекладені власноруч деякі його твори французькою мовою... Я їх відредагував і переписав. Моя старанність сподобалась російському письменнику, і він щедро розрахувався за роботу. Завдяки гонорару я зміг вирушити в подорож з Парижа до Іспанії. Я давно мріяв відвідати мавританський палац Альгамбру в Гренаді з його багатою колекцією картин, справжніх шедеврів малярства. Тоді ж я побачив, як живуть дар-уль-рахатські мусульмани Іспанії... Повернувшись до Криму, я випустив роман "Мусульмани Дар-уль-рахата", де головним героєм є узбек із Ташкенту Мулла Абас Франсевій .
Усеїну-оджі було відомо, що знання Ісмаїлом Гаспринським французької мови допомагало йому заробляти собі на життя в Парижі. Він служив там у товаристві професійних перекладачів. Три роки роботи перекладачем залишили у свідомості муаліма такий глибокий слід, що через десять років, одержавши від російського царя дозвіл на видання газети в Бахчисараї, Ісмаїл-бей, недовго думаючи, дав їй назву "Терджиман".
Ісмаїл-муалім дістав кисета, витяг дрібку тютюну й почав скручувати нову цигарку.