— стримано всміхнувся Романчук. — Знаєш, ти мене цими спартанцями за живе взяв. Що, їх справді було тільки три сотні — і пішли проти цілої армії?
— Спочатку з ними було ще п'ять тисяч воїнів з інших міст. Але чотири тисячі загинуло. Решту цар Леонід відпустив, залишившись тільки зі своїми спартанцями.
— Нічого, ми з тобою теж трималися, — поплескав його по плечу старшина. — І фашистів чимало в землю увігнали. А взяти вони нас так і не змогли.
— Не змогли, це точно, — всміхнувся Святослав. Горло йому судомило, страшенно хотілося пити. Доймав іхолод. Але він не обмовився про це й словом.
— Я, знаєш, в історії не той... Народився в селі. Є неподалік Очакова така Ричаба Слобода. Так от, я звідти. Закінчив усього чотири класи, та й то вже переростком, і відтоді на морі. Ходив з батьком на рибальських човнах, потім на невеличкому сейнері. Вирвемося з цього пекла— обов'язково знайду книжку про спартанців. А поки що ми самі влаштуємо тут фашистам ці, як їх там...
— Ага, і польку з вихилясами, — підтримав Оснач. Й обидва розсміялися.
Саме цієї миті й долинув до них із видолинку гуркіт підводи. Десантники попіднімали голови, намагаючись розгледіти, що там за вояцтво іде.
— Без стрілянини, — стиха наказував Романчук. — Приклад і ніж. Нападаємо, якщо це солдати і їх не більше трьох. Ти кидаєшся до підводи і знімаєш візника. Інших беру на себе.
Він плеснув Святослава по плечу і перескочив на той бік дороги. Оснач одразу ж перекотився на його місце й, обережно розсунувши кущі, почав стежити за підводою. Ось вона наблизилася до вигину. Солдатів двоє. Один правив, а другий, звісивши ноги на задок, безпечно розлігся на клумаках. "От сволоти, вирішили, що десанту вже не існує, і можна ось так, безпечно патякати на ранковій дорозі". — подумав Святослав, прислухаючись до голосної розмови обозників.
Він не поспішав. Почекав, поки підвода наблизиться до його укриття і навіть трішечки помине його, аж тоді мовчки кинувся на ворогів. Він просто впав на підводу, ніби з неба звалився, і, вчепившись у солдата, який розлігся, щосили ударив ногою в голову візника. Не так, мабуть, від удару, як з несподіванки, обозник вилетів з підводи й одразу ж потрапив під приклад старшини.
Через кілька хвилин десантники вже сиділи на підводі і гнали коней у степ, подалі від путівця. Вони мали намір переодягнутися у ворожу форму, але обидва солдати видалися занадто дрібнесенькими, щоб форма одного з них підійшла хоча б на Оснача, не кажучи вже про Романчука. Та Святославові не дуже й хотілося розставатися зі своїм бушлатом і тільняшкою. Тому вони тільки накинули на себе шинелі, та на голови начепили пілотки.
— Ану оглянь майно, — мовив старшина, поганяючи коней понад балкою. — Може, щось там і для нас знайдеться.
Оснач розгріб сіно, яким були притрушені ящики, багнетом відірвав верхнюю дощечку одного з них. Міни для міномету малого калібру. В такий же спосіб він відкрив ще один яшик — теж саме. Зате в трьох інших були банки з тушкованою яловичиною.
— Не знаю, чи великої шкоди ми завдамо ворогові, перехопивши міни, — всміхнувся старшина, принюхуючись до відкритої банки, — але що через ці три ящики яловичини моральний дух ворожої батареї буде підірвано — то це точно. Перша успішна операція після воскресіння із приречених.
— Ще кілька таких операцій і ми деморалізуємо половину румунської королівської армії.
Тепер Романчук уже не був таким непривітливим, яким здавався Осначевідо цього світанку. Втім, зараз вони обидва поводилися, наче хлопчаки. І раділи так, ніби вже поминули лінію фронту, а все, що з ними сталося під час десанту, давно перейшло у сумні згадки і тривожні сни.
5
З човном усе владналося досить швидко, отож можна було вирушати в плавні. Оснач одягнув джінси і легкий светр, а Крижань піддів під свою штормівку ватяний жилет і, швидко поснідавши напеченими господинею млинцями, вони подалися до причалу.
Рибалка вже заходився відв'язувати човна, коли Оснач раптом почув:
— І куди це ми збираємося, хуг-то-ряни?
Озирнувся і побачив на стежині, що вела до причалу, вчителя місцевої школи Маркіяна Маркіяновича Вандевуру. Одягнений він був так, ніби збирався на прийом до міністра освіти: між полами модного світлого плаща проглядалися чорний костюм-трійка, біла сорочка і чорний галстук. А на голові по-парубоцькому сидів чорний, майже "ковбойського" крою капелюх. Втім, у цьому ж одязі Радомир бачив Вандевуру вчора, коли знайомився з ним.
— Та так, вирішили пройтися озером, помилуватися плавнями, відповів Оснач, витримавши певну паузу. Оскільки рибалка говорити про зникнення свого човна не бажав, то і він теж вирішив промовчати. — А що привело сюди в таку ранню пору вас?
Він уже знав, що родом Вандевура звідси, з Рибані, одначе повернувся до села тільки років чотири тому. А ще дізнався, що Мар— кіян Маркіянович був на рік молодшим від Захара Шаблюка і добре пам'ятав його. Маркіянова доля склалася щасливіше: в п'ятдесяті роки він закінчив Одеський університет і вступив до аспірантури, в якій навчався спочатку в Одесі, а потім у Києві, проте щось там у нього з наукою не вийшло, тому кандидатської так і не захистив. Та й взагалі, сталося так, що на якомусь відтинку життя фортуна, як він сам сказав: "підступно зрадила" його. Отож від великих мрій довелося відмовитись і працювати лаборантом у педінституті, потім викладачем у технікумі, а зрештою кинув сім'ю і подався в мандри. Два роки вчителював у сільській школі десь на Поділлі, а згодом прибився назад до Рибані, щоб, мабуть, осісти тут назавжди.
Зараз, перш ніж відповісти, Вандевура взяв Оснача попід руку і, вибачившись перед Крижанем, відвів його вбік.
— Розумієте, журналісте-газетярю, стався неприємний випадок. Я знаю, що ви приїхали сюди з приводу тієї сумнівної історійки з Захаром, і вчора цікавилися автором листа — Гринею Козаруком, якого, на жаль, не було в школі. Так от, я поговорив з матір'ю хлопця, то вона спокійнісінько заявила, що зараз він на острові, в плавнях. Ось так. Ви не знаєте, що б це могло означати?
— Ви запитуєте про це мене?
— Розмірковую. Вголос. Думаю, що він просто злякався... Знаєте, хлопчина є хлопчина. Писати листа до редакції — це одна справа, а пояснювати журналістові, що ти в тому писанні намудрував — це зовсім інше. — У Вандевури була досить приємна, інтелігентна манера розмови. Говорив він спокійно, лагідно, супроводжуючи мову вишуканими аристократичними жестами.
"Оце він і є — справжній учитель, справжній сільський інтелігент, — відзначив про себе Оснач. — Може, це й добре, що в місті йому не пощастило. На селі такі люди потрібні зараз більше, ніж у містах".
— Я над'їхав о десятій, а заняття в школі почалися о пів на дев'яту. І на першому уроці його вже не було. Оскільки про мій приїзд він не знав, то версію, пробачте, доведеться змінити, — якомога ввічливіше виклав свої міркування Оснач. — У плавнях Гриньо опинився не зі страху перед журналістом.
— Ну та, зрештою, не в цьому суть, не в цьому суть. Ми з вами розуміємо, чого можна чекати від хлопчини, який занадто захоплюється книжками про подорожі, війну і всіляких там командосів-ди— версантів. Знаєте, я навіть спеціально цікавився в бібліотеці. Повірте старому педагогові: читацька картка може багато дечого розповісти про людину, особливо про підлітка.
— Вірю.
Оснач озирнувся на старого рибалку. Той уже закінчив огляд човна і тепер зіштовхнув його у воду. Радомир подумав, що зникнення Ірині теж може бути якось пов'язане зі зникненням крижаневого човна, але тоді виходить, що човна взято ще вчора...
— І все ж таки, чому Гриньо Козарук замість того, щоб сидіти на уроках, подався в плавні? До речі, він там, здається, й ночував? Конфлікт у класі?
— Можливо, й ночував, — ввічливо всміхнувся Вандевура. — Ну а щодо конфлікту... Не пригадую. Однак, усе може бути. Преса, журналісте-газетярю, велика сила, проте хамство в нашому суспільстві поки що сильніше за будь-які заклики і волання громадськості.
— На цю проблему існують різні погляди, — тактовно зауважив Оснач.
— Ясна річ, ясна річ. А той лист... Хоча б мене як класного керівника ви могли б?..
— Розумію. Директора я з ним уже познайомив. Завтра познайомлю і вас. Але, якщо я правильно зрозумів, суто шкільних проблем автор листа не торкається. Просить розібратися в справах давно минулих днів, повернути своєму ровеснику із сорок четвертого, Захару Шаблюку, добре ім'я. Тільки і всього.
— Але про вчителя і колишнього завуча Полянського теж, мабуть, пише? — й уперше Радомир вловив в усміппті вчителя щось кричущо— невчительське. Презирливо-зверхня, холодна, вона аж полум'яніла зневагою.
— Про Полянського? Ні, про завуча ні слова.
— Справді? Тоді дивно. Втім, у нього ще буде змога розповісти й про Полянського. Завуч Полянський — це окремий сюжет.
Оснач відчув, що за цими словами криється якась давня кривда Вандевури, проте з'ясовувати її суть не став. Усьому свій час.
Вандевурі вже було під шістдесят, одначе видавався він значно молодшим. А чіткі, майже аристократичні риси худорлявого обличчя його, напевне, й послужили основою образу того героя, якого Маркі— ян Маркіянович наполегливо грав на своїй життєвій сцені. І не дивно, що вчора, під час їхнього знайомства, Вандевура так вразив Осна— ча. Глухе рибальське село, бездоріжжя, досить-таки занедбана школа, гурт літніх вчительок, які давно перестали стежити за собою — безформні статури, спідниці, в яких, напевне, пораються і вдома по господарству (здається, що вони просто побоюються чимось виділитися з-поміж інших сільських жінок) — і раптом... рафінований інтелігент, що нагадував Радомирові вчителя тургенівських часів.
Як цей чоловік потрапив сюди? Як, живучи тут, йому вдається залишатися істинним інтелігентом? Оснач навіть не стримався і запитав директора (це директор переповів йому потім біографію Вандеву— ри): "Маркіян Маркіянович... Він що, завжди приходить на уроки в костюмі-трійці, чи, може, в нього якась подія?.."
"Та ні, знаєте, нам би всім брати з нього приклад. Хто б не приїжджав сюди, чи з райвно чи з облвно — всі звертають увагу, — і, простодушно оглянувши свій заношений, безколірний уже костюмчик, додав: — Знаєте, село. Якось не виходить.