Та й взагалі, слід приймати якусь постанову, щоб Україна нарешті звільнилася від пам'ятників тоталітарного минулого.
Потребує врегулювання і проблема, пов'язана з правами студентів, які навчаються на священиків. Зокрема, за словами Володимира Яворівського, цього року планується ухвалити закон, згідно з яким студентам церковно-духовних навчальних закладів надаватимуться такі ж пільги, як і студентам усіх інших навчальних закладів.
Буде прийнято новий закон про культуру, який передбачатиме значне підвищення заробітної плати для працівників бібліотечної сфери. Бо це ганебно, що в наш час сільські бібліотекарі здебільшого працюють на чверть окладу, а чимало з них отримують на місяць якихось 500 гривень.
— Цей рік, — прогнозує депутат Володимир Яворівський, — фінансово видасться неймовірно важким для України, проте уряд не відступиться від того, щоб повернути громадянам їх заощадження. Хто б там що з цього приводу не говорив, і як би не залякував нас інфляційними процесами, але в даному випадку уряд робить велику справу, повертаючи в такий спосіб довіру людей до влади. Вперше ми маємо в парламенті національну більшість. Хай ця більшість всього лишу два-три голоси, але вона існує, і тому ми вже маємо можливість вирішувати якісь важливі для народу питання. Ми вперше маємо команду однодумців, і в нас є можливість здійснити український прорив у кількох, визначальних для самозбереження та відродження нашої нації, напрямах.
* * *
Наступного дня Володимир Яворівський взяв участь у творчому вечорі з нагоди 70-річчя поета Валентина Мороза, що відбувся в літературному музеї, отож ми мали змогу спілкуватися і під час пресконференції, і після неї, та під час ювілейного вечора.
Ще на прес-конференції, торкаючись власних творчих справ, Володимир Яворівський з прикрістю сказав, що чимало того часу, який мав би піти на написання книжок, на жаль, витрачено на політику. Йому все здавалося, що ось-ось діяльність наших політиків призведе до справжнього відродження української культури, самої України. Ясна річ, з цього приводу не раз довелося зазнавати розчарувань, але останнім часом як депутат Верховної Ради він знову поринув у цю роботу, відроджуючи власну віру у корисність своєї діяльності на парламентській ниві. До речі, нещодавно побачив світ і двотомник його вибраних творів[5], з чим ми його й вітаємо.
Говорячи про місце і роль молодої незалежної України у європейському та світовому контекстах, Володимир Яворівський зазначив, що найближчим часом Україна навряд чи здатна вразити світ розквітом своєї економіки, своїми новітніми технологіями, здобутками на енергетичному, машинобудівному чи якомусь іншому ринку. Єдине, чим ми поки що цікаві світові, то це нашою самобутньою українською національною культурою. Тож, погоджуючись із ним, мушу додати: святий обов'язок наш — берегти це надбання багатьох поколінь предків наших.
І В ЖИЛАХ — МУДРА КРОВ ЛЮБОВІ...
Любов Проць. Китиця білих утіх. Поезія. Київ,
2013
Переважна більшість творів Любові Проць лежить у площині тієї філософської лірики, в якій філософію осяйного вселенського світобачення поетесі вдається пронизувати ліризмом сільського будення, а ліризм душевного жіночого сум'яття змудрювати високою філософією земного буття. Проймаючись при цьому і покликанням у нашому бутгі-буденні... Поета. Як богообраного співця краси навколишнього світу і провісника вічної і віщої любові.
Високий світ зимових верховіть, Де зріє пісня золотого плоду. Стою собі, задивлена в природу, Немов жива і кров її, і віть.
Кладу сніги на схилене плече, Карбую в серці: ми не випадкові, Бо в жилах наших мудра кров любові, Яка ніколи не перетече.
Бо доки світу доти в ньому ми, І вища сутність жити і кохати, І цвіт весни, і усмішка маляти, І цей пречистий, дивний сніг зими...
Відтворити в ліричній строфі щось своєрідно своє і по-своєму сучасному поетові надзвичайно важко, адже поезія, можливо, як жоден інший вид мистецтва, має підступну здатність зримо і контрастно накопичувати на шпальтах образного метафоричного мислення всі оті мікроімакрообрази, все оте чуттєво безмежне, але словесно вичерпне, і вже майже вичерпане, джерело епітетів і метафор, порівнянь та алегорій, із яких, і завдяки яким, тільки й здатна творитися істинна поезія. Але...
В тому ж бо й таїна Таланту поетеси Любові Проць, що, оперуючи ним на мистецькій межі між афористичним словом, зримою акварельністю сільських пейзажів і психологією інтелігента від землі, вона примудряється сотворяти такі зримі та чуттєві образки рефлексій, такі іконостаси поклоніння рідному краю, батьківській земліземлиці, древньому роду і відроджуваній Батьківщині, — естетична вартісність яких однаковою мірою проявляється на всіх філософічних рівнях мистецького, соціального, історичного і, звичайно ж, державницько-патріотичного сприйняття.
Причому цікава риса: в її поезії годі шукати викличної публіцистики, а тим паче — публічної злободенності, якою пройняті, подеколи аж провокаційно пронизані, твори, скажімо, Бориса Олійника, Івана Драча, Петра Осадчука чи Анатолія Звірика. За рідкісним винятком, таким, як у пекучо житейських строфах віршованої новели "Баба пішки всю ніч — до зірок", Любов Проць звертається до читачів і їй самій наболілого, послуговуючись не дразливими рудиментами нашого соціального збудження, а задумливим смутком зрілої сільської жінки, "любов до поезії" якої навіки усталилася на утаємничених постулатах саме Любові і... саме Поезії.
Мовчать сніжні дерева, бо зима,
І я мовчу сама під небесами.
Цілую небо, що пливе над нами,
И цілую землю. Кращої нема.
Або:
Час пташині гніздо полишати Набрякає тривогою мить.
Під веселим копитцем лошати Стежка в поле осіннє біжить.
Скоро серце зажура поколе, Бо тумани й дощі наповзуть, І пожовклим рукавчиком поле Витре першу осінню сльозу.
Я далекий від наміру навішувати на твори Любові Проць грайливий ярличок "жіночої поезії"; та, водночас, перечитуючи їх, підсвідомо утверджуюсь: а вона ж таки, справді, по-жіночому., "жіноча", ця поезія! Проте "жіноча" не усталеними істеричними плачами "вічно звабленої і недоречно зрадженої"; не чуттєвим дівочим сюсюканням з приводу ще й самою не проявленого, але вже не розділеного... А вселенською материнськістю своєю; прагненням возвести свої чуття до... тривожного передчуття, до власним досвідом вистражданих пророцтв; до тієї вершинності — не легковажного поетичного інтиму, а інтимно довірливих поетичних сповідей, коли цілі, подеколи розлогі, строфи сприймаються читачем, як... одне коротке, душевно вистражлане зітхання:
Комора пам'яті, де на полицях —
В суліях, бутлях, жбанах, пляшечках Палахкотить, прозориться, іскриться Вода життя бентежна і терпка:
Любовей давніх вистояні вина, Од браги днів хмільніші у стократ, Наливка весен молода, жасминна, Цикута чорна підлості і зрад.
Шухлядки, скриньки, кадіби, коробки...
В них, Боже мій, чого тільки нема! Здавалось би, життя таке коротке, А всякої різноти в ньому тьма!
Я невипадково послуговуюсь тут — вводячи його у смисловий літературний обіг — терміном "інтелігент від землі". Не "людина від землі" — цим газетярсько-пропагандистським штампом, котрий теж має право на життя, проте апріорі відроджує в нашій уяві "виробленого" і знеособленого вічною працею "при землі" селянина, здебільшого колгоспника; а саме... "інтелігента від землі". Для якого нелегка праця в полі не стає приводом до зневіри у своєму життєвому виборі; шанобливе ставлення до власної нивки ніколи не руйнує усталеного образу землі-годувальниці як такої, а щоденна турбота про хліб насущний не заважає час від часу відривати погляд від домашньої "годівниці", аби поглянути на небо... А, вже завдяки його віддзеркаллю, допомогти не обтяженому поетичними пошуками селянинові-читачеві зором уяви побачити, як "сад, по коліна у травах, тихо у червень бреде", "верба останній листик ронить, кришталь сльози — у дна на дні", чи, як "місяць на хвильку освітить вічності мудре лице", або:
Полотна тиші згорнуті в сувої —
Громи їх завтра спустять з молотка. Послухай, травню: тиші грозової Лиши хоч клаптик! для мого рядка.
Цілком природно, що осібне місце в цій нечисленній когорті "інтелігнетів від землі" посідає зрощений і виплеканий селом поет. Свого часу я вже говорив, що не кожен літератор може і повинен жити в столиці, проте в будь-якій провінційній глибинці він повинен поводитесь так, щоб вона неминуче перетворилася для нього і шанувальників його на... духовну і творчу столицю. Ось чому я з таким розумінням сприйняв спокутні рядки поетеси, яка, переймаючись зрадливою лірою-долею сільської вчительки, ніколи не зраджувала ні професії своїй, ні селу, ні музі:
Далеко від столиць і Спілки, Але живем. Якось живем. Навішано на шию стільки "Дрібнокаліберних" проблем.
Не щеплені лукавством зроду, Ростуть думки. Та хай їм чорт. В зеленій рамочці городу Барв набирає натюрморт.
І липи вчаться зеленіти
Дурманно так, що будь здоров!
Навперебій сокочуть квіти Про літо, легіт і любов...
Першою ознакою образного, філософського віршування є те, що ці твори не лише хочеться читати-перечитувати, але й... можна і хочеться цитувати. Бо є що... цитувати, є на чому зупинитися не лише зорові, але й серцю та думці. Так от, на відміну від збірок багатьох сучасних поетів, у Любові Проць майже не зустрічається віршів, "вишитих" літературно грамотною, а проте безликою і бездушною словесною гладдю. А ще — її твори справді можна цитувати й цитувати...
Інша річ, що, при схильності авторки до образного метафоричного мислення, вона не завжди турбується про філософську концепцію твору; що, захоплюючись асоціативною образністю, вона подеколи забуває просту істину: вірш як викінчений твір з'являється тільки тоді, коли система цієї образності формує провідну думку твору, його макрообраз. Й оскільки в тому чи іншому вірші концепція або зовсім відсутня, або ж авторка не взмозі реалізувати її, у них і з 'являються такі зайві, "баластові" рядки, як у двох завершальних строфах вірша "Далеко від столиць і Спілки", кращі строфи якого я щойно процитував.
Перечитайте цитовані мною три строфи, і ви зрозумієте, що поетеса або повинна була обмежитися ними, переконуючи читача в тому, що все, що вона мала намір сказати — вже сказано.