Користаючи з тії нагоди, що за густим пороховим димом світу було не видко, Богуш із сотнею запорожців, сівши на легкі чайки, нагло напав на драгунів вже на воді. Цього москалі цілком не сподівались і кинулись врозтіч – хто куди влучив. Але запорозькі чайки легко обганяли важкі московські байдаки. Зачепивши залізним гаком за бік байдака, січовики перелазили у нього із чайок, і тоді між ними й москалями зачиналася сїча – не на життя, а на згин!
Тяжкі хвилини переживав Яковлєв: на його очах запорожці громили й винищували найкращий регімент – цвіт усього війська, а він не міг подати жодної потуги. Зосталося одне – бігати понад берегом, ламати руки, рвати чуба і клясти в батька-матір собачих синів запорожців.
Нарешті недобитки-драгуни вибрели із води. Яковлєв почував себе як побитий пес, він одвів все військо на милю від Січі, щоб зализати виразки.
Пристигла ніч… Яковлєв забрався в свій намет і там промучився цілу ніч, не заснувши ні на волосинку. Він до крові покусав нижню губу, висмикав решту волосся із рідких вусів, але… нічого не придумав, чим би зарадити лихові.
"В облогу Січ взяти?.. Штурмом добувати?.. Що робити? На що зважитись?" – такі думки сушили мозок Яковлєву.
А в душу, як гадюка в щілину кам'яної стіни, заповзав одчай.
Коли вранці полковник вийшов із намету, то виглядав жовтим-жовтим, наче квіт соняшника, губи ж посиніли, як бузинник.
Не поміг москалеві Бог, – чорт поміг! Він послав свого рідного брата, зрадника Гната Галагана, полковника компанійського полку. Полковник: продерся крізь запорозькі кордони з цілим компанійським полком, щоб дати потугу москалям як ті будуть Січ атакувати. Яковлєв так зрадів цій пригоді, буцім вдруге на світ народився.
– Галагане! – мовив він. – Люди кажуть, що ти був полковником на Січі! Навіть товариство вибирало тебе за кошового аж двічі! Ти мусиш знати Січ, як старець свою торбу. Я певен, ти звістен про таємні шляхи, що ведуть у Січ! Проведи мене ними!
Галаган розсміявся.
– Ваша мосць, питаєте про таємні шляхи? Але ж Січ звідусіль одгородилась од суходолу водою.
– Так, так… Цілком запаморочило мені голову. Але ти, полковнику, знаєш гаразд січові звичаї, секрети військові запорозькі, – повідай їх нам!
Галаган мовчки покрутив головою.
– Нарешті вигадай щось таке, щоб ми через тую вигадку могли прибрати до рук Січ! – нетерпеливився Яковлєв.
Замислився Галаган, аж очі заплющив і тяжко засмутився. Не відав Яковлєв яка боротьба відбувається в душі у козака. Галаган думав:
– Вже я один раз зрадив Україні. Ні, не Україні – гетьманові Мазепі. Ба – ні, таки Україні зрадив! Україні! Мазепа повстав за Українську справу… Я не зносив Мазепу, від нього занадто тхнуло лядським духом. Я не повинен був зрадничого вчинку робити, але… поповнив! Сталося… То я сам вчинив, а тепер мені велять вдруге зрадити Україні! І як тяжко… ах!.. Віддати чужинцям за спасибі Запоріжжя?! То отеє я маю так віддячити матері Січі за те, що вона нікому не відомого Гната, у котрого було тільки й слави, що родився від простого козака, тільки й багатства, що драна свита на плечах, а на їй стільки лат, як на селі хат, зодягла й нагодувала?! Чи ж не в Січі я добув військової слави, пошани й почоту? І за все це маю віддячити московськими карами? Руйнуванням?!
Кров'ю обкипіло Гнатове серце, але він затамував той біль… Він був занадто великий самолюб. Чому він і шведів покинув та перейшов до москалів? Бо в першу хвилину йому здалось, що шведів занадто мало і справа Мазепи не матиме поспіху. Але потім яких він мук зазнав, коли за Мазепою пішло все Запоріжжя, а Гордієнко став побивати москалів на кожнім місці!
Тепер він одне розумів – переможе Москва – його власний добробут забезпечений. Переможе Україна – йому доведеться мандрувати в чужину! Ні, ні! Він буде боротись до останку. Він очепіриться руками й зубами за колесо фортуни, але затримає його! Він хоче зверху колеса сидіти, а не під його тяжкий обід попасти і бути розчавленим!
– Я чекаю на відповідь! – перепинив Галаганове міркування Яковлєв.
Ґалаґан здригнувся, наче від сну прокинувся. На устах у нього заграв улесливий усміх.
– Ваша мосць, питаєте про військові секрети та звичаї запорозькі? Скажу на се ось що; чим дужче ми будемо ламати собі голову й сушити свій мозок над тим, як здобути Січ і чим мудріший план ми придумаємо, тим тяжче буде його виконати.
– Чому? – здивувався Яковлєв.
– А тому, – наш план буде здаватись вельми мудрим лише нам!
– Не розумію.
– Запевняю вашу мосць, запорожці заздалегідь обміркували всі труднощі облоги і наші можливі мудрації. Вже я знаю їх вдачу. Запорожців легше буде зловити на просту вигадку; трапляється ж рибалці зловити велику рибу на маленький гачок. Ваша мосць вже пробували вчора атакувати Січ на човнах, ну і…
Яковлєв скривився.
– Нічого з того, крім великої втрати в людях, не вийшло.
– Сього треба було сподіватись! – Загадково мовив Галаган. – Коли хочемо покуштувати меду, мусимо раніше бджіл викурити із бортні. Щоб здобути Січ – треба виманити із неї запорожців.
– Або роздушити їх у їхньому ж Коші!
– Або роздушити… коли вистачить сили. Ваша мосць звістні про те, що запорожці чекають на потугу від кримського хана?
Від цієї звістки у Яковлєва аж чуб догори поліз – так він наполохався.
– Потуга від хана?.. Сто чортів! Нам треба спішити! – закричав він.
– Але не дуже, щоб людей не насмішить, – зауважив Гнат. – Ваша мосць, дайте людям розказ: перед смерком галери й дуби запорозькі перевести на річку Підпільну; всі ж човни й байдаки зібрати в одне місце, а саме – проти в'їздної січової брами. Коли зійде вечірня зірка, ваша мосць, усих своїх людей посадите на перевози и поведете наступання на Січову браму. А я, переодягти компанійців у кожухи (щоб здалека скидались на татар), атакую Січ з тамтого боку. Я гадаю: в той час як запорожці даватимуть одсіч війську вашої мосці, мені може пощастить, обдуривши січовиків марною надією на потугу бід хана, ускочити, з компанійцями у Кіш.
– Гаразд! – згодився Яковлєв.
Зосталося чекати смерку. День тривав буцім навмисне довго… Нарешті сонце згасло. На небі виплив місяць уповні, а біля нього, наче біля квочки курчата, висипали ясні зорі.
Проспівали перші півні. Аж тепер прийшов до Яковлєва посланець від Галагана.
Посланець вклонився і з порога заволав:
– Полковник прохає вельможного пана зачинати атакування. У нього вже все готове.
Яковлєв вже скільки годин чекав на посланця, а проте, коли той прибув, у нього затіпало серце.
– Пан або пропав, – подумав він. – Скажи полковникові – добре!
Посланець вмент зник. А Яковлєв велів подати собі коня. Він поїхав до берега, аби самому дати лад військові, котре мало сідати на байдаки.
Облиті місячним сяйвом, москалі наче тіні снували поміж човнами. Тиша була повна; хіба інколи у будлі якого ратника брязкала зброя, а слідком за цим чулась здушена загвоздиста лайка і глуха "зуботичина" чи "позашийник"… І знов до якогось часу запановувала мертва тиша.
Першими одчалили од берега дві перевози. Були вони зв'язані ликами із товстих дубів, а на собі мали гармати і гармашів.
Перевози вигреблися на середину затоки і стали. Гармаші нарихтували гармати просто на запорозькі курені. Спалахнули огники, зачаділи ґноти, гупнули постріли.
Густим дощем полетіли московські бомби на Кіш.
Січовики в боргу не зостались: тридцять запорозьких гармат грякнули зразу! Передня московська перевоза задиміла і закурілась. Бомби замісили в один заміс гармашів і пішаниць, розбили скрепилика, – перевоза розплилася, а гармати і побиті ратники впірнули у воду!
Запорожці густо вкрили вал; немов з одних грудей прорвався їхній крик:
– Слава! Нехай гине ворог!
Після цього січові гармаші стали бити із гармат по другій перевозі. Але в неї було тяжче поцілити, Цю перевозу москалі на скору руч зачепили товстою колодою, а два байдаки стали тягати її за собою, так що вона, не спиняючись на однім місці, не переставала стріляти із гармат по Січі.
Під їх захистом московські човни і байдаки поволеньки під'їздили до берега.
Між ворогами залягла така близька далина, що стріляти із гармат не можна було. Тоді вояки взялися за дрібну огнисту зброю: за пістолі, самопали, мушкети… А тимчасом запорожці один по другому перелазили через вал і на череві плазували до берега.
Води із-за порохового диму не було видко, та й сам дим походив на туман. Москалі не вигреблися до берега – запорожці перестріляли всіх їхніх веслярів. Тоді ратники кинулися вплав, але з берега на них вдарили січовики: вбрівши по пояс у воду, товариство стало лавою і загородило голими шаблями москалям дорогу до суходолу.
Зчепилися при місячнім світлі!
Щаблі кресали іскри, залізо гарчало. Поранений вояк впірнав у воду Й тонув, стоптаний ворогами і товаришами… Зачервонилась вода кров'ю й стала схожа на буряковий квас.
Не витримали москалі! Юрбою сунули назад до байдаків, але хвиля загнала їх далеко на середину затоки. Котрий з москалів вмів плавати, той, кинувши зброю, пробував виплисти; та десятки рук тих, що не вміли плавати, очепірювались за плавця і тягли його на дно.
Запорожці гналися за москалями, аж вода досягла їм по шию. Аж се раптом на валах закричали гармаші: – Братці, потуга! Від хана потуга прибуває! Радісна звістка, як огонь кострицю, запалила запорожців і вдихнула в їх серця певність в перемогу! Багато добрих плавців, кинувши зброю, попливли в наздогін за москалями; ловили їх і топили, схопивши за горло, наче баби кошенят.
Тимчасом на валах повстала якась метушня: не то переполох, не то й не знати що. А потім гармаші закричали не своїм голосом:
– Зрада! Товариство, пекельна зрада! Галаган – песький син з компанійцями!
У запорожців, котрі рубалися з москалями, навіть кров заморозило. Першим спам'ятався Богуш.
– До мене, дітки! – закричав він. – До мене!
Спотикаючись, захлинаючись водою, поспішали запорожці за своїм отаманом на берег. Але, не добрівши, спинились, наче вкопані: на валах і на березі густо набилося компанійців, а попереду усіх сам Гнат Галаган, – стоїть, хизується!
– Ха-ха-ха! Баба хотіла видри та сама насилу видралася! Ану, хто хоче живоття – кидай зброю!
– А!.. Чортів виродку! Пекельний сину! То ти так віддячив нам за нашу хліб-сіль?! Бодай же щез з білого світа! Бодай під тобою земля горіла на десять миль вглибину! Стережися ж, недовірку свинячий!
Богуш, зціпивши кулаки, порвався проти Галагана, а за ним і все товариство.
Гнат махнув рукою – компанійці усі як один вимірили із рушниць у січовиків.