Так і тепер супротив Юрася і його жовнірів польських з козаками.
Юрась і Тетеря, зупинивши коней на високій могилі, пильно оглядали поле битви. Здавалось, і ліку не було московським силам...
Тихо, тихо, але грізно сунеться Москва...
— Сарана, чиста сарана, бий її кат! — сердито кидає слово "козарлюга" Макогін.
Ближче й ближче зсовуються обидві страшенні сили...
Польські жовніри, що заповняли передні лави Юрасевого війська, не в силах дивитися у вічі москалям... Вони вже так близько, і жовнірам здається, що москалі дивляться на них згорда, з презирством... Гонор не дає їм видержати часу...
— Hurra! — крикнули деякі: — Niech ginie Moskal! Niech ginie!
І вони, мов божевільні, ринулись вперед, блищачи на сонці гострими шпилями копій і барвистими значками, мов то у повітрі замріяли тисячі метеликів.
— Або добути, або дома не бути! — в один голос ревнули корсунці й білоцерковці і, як вихор, понеслись на московську піхоту.
Залопотіли мушкети. Пороховий дим закрив на хвильку московські передні лави. Московські кулі збили з коня не одного жовніра, але й не одна московська голова полягла перед своєю лавою, котра ніби розірвалась, переломилась, подалась назад...
— Стройся! Сомкнись! — щось загуло там, і лава знов стала як стіна плече в плече, нога в ногу.
А вбиті валялись на землі перед лавою, а недобиті стогнали й корчились...
— Niech ginie Moskal! — знов перехопилось поміж жовнірами, і знов налетіли коні на московську лаву.
Тепер вже йшла рукопаш вздовж і впоперек всього поля битви.
А гірше, страшніше бились на обох боках: то мов скажені різались п'ять полків козаків Юрасевої руки з своїми братами — з козаками Сомкової и московської руки. Вже ті і другі спотикались об мертві тіла, давили ногами і кінськими копитами недобитих; а поле битви ще ні за ким не зоставалось: воно було — поле мертвих, їх здобич...
— Стройся! Сомкнись! — не переставало звідти.
— Niech ginie Moskal! Або добути, або дома не бути! — гуло звідси.
Юрась і Тетеря не сходили з високої могили, звідки як на долоні видко було, яка різанина йшла на полі. Булава ніби тремтить у руці молодого гетьмана. Над ним тріпалось у повітрі довге чорне волосся високого бунчука. Поруч з Юрасем і Тетерею стояли власні гетьманові трубачі, сурмачі й джури.
— Добре, добре, — ніби з собою розмовляв Юрась. — Наче подається Москва... Чи не вкинуть їй у пельку моїх краківських "німців", щоб мерщій подавилась?
— Ще рано, пане гетьмане, — сердито кинув Тетеря.
— Як рано! Давно вже настав час!
— Не настав... Боротьба ще поки рівна... Москві щось не везе...
— А мені здається...
— Рано, рано! Хіба ж його мосць пан гетьман не бачить, що лукавий Ромодан ще й до половини не витрусив із своєї торби своїх москалів? Він ще й комонників не пускав у діло.
— А мені боязко, що мої не вдержать — слабнуть.
— Ні, ні! Його мосць, пан гетьман, бачить, що московська передня лава вже погнулась і порвана на шматки, а он наші Чигаринці і полки черкаський та уманський вже зчепились з московською рейтарією.
Тепер і Юрась бачив, що його рука брала верх над рукою Ромодана й Сомковою. Московські лави, мов на їх щось страшне дмухнуло, заколихались... То смерть їм дмухнула у вічі... Ї не диво! Над кривавим полем вже плавали орли і друга чорна хижа птиця; мов голодні собаки, вона вже чула здобич і поталу і крутилась над полем. З того боку Дніпра, широко розпростерши сажневі крила, зі зловісним клекотом неслись білошиї беркути. Стогін недобитих рвав душу. Посиротілі коні, шукаючи своїх вбитих господарів, жалібно іржали, мов маленькі жереб'ятка, що утеряли матку.
А Юрась стояв на могилі, мов причарований... Він забув ту чарівну і проклятущу ніч, коли він пізнав, що таке кохання і що він — не чоловік!..
"Ні, тепер я більший ніж чоловік! Я — victor, я — possidens... Нехай би тепер вона подивилась на мене..." — Се так співало щось у його в серці.
— О, не одна тепер московка заплаче по своєму москалеві, — тихо сказав один сурмач другому.
— Та и не одна Полька й не одна козачка гірко плакатимуть, — додав другий.
Коли чують — щось загриміло позаду Москви, Передні й задні лави їх мов вітром віднесло в обидва боки, і чисте стало московське поле: покривали його тільки мертві люди й коні та недобитки...
І в той мент гримнуло щось таке страшне, що, здавалось, земля потряслась або репнула... Коли ще і ще загриміло, і хмари білого диму вкрили і землю, і небо...
Се Ромодановський ізригнув смерть із сотні московських гармат. Кулі рвали землю, картеч пищала й вищала, — і козацькі Юрасеві ряди, його жовніри й піхота падали на землю, як снопи, цілими валками.
Булава мало не випала з рук Юрася...
— Господи! Свята Покрово!
Тетеря прожогом помчав з могили. Він заздалегідь махав своїм турецьким запоясником, кричачи в весь голос, щоб ближні полки, чигиринський і другі, з котрих цілими вулицями клали замертво московські кулі, вклонились поза вали табору, де засів за гарматами німецький Юрасів полк. Могила, на котрій стояв молодий гетьман за своїм правим крилом, була ніби прикрита полками корсунським і білоцерковським; і Юрась стрілою полетів до них, а за ним хорунжий з військовою хоругвою і сурмачі. Але пізно вже було: усе його військо подалось назад.
В Юрасеві разом прокинувся батьків дух.
— Вище, вище світи моєю хоругвою! — кричав він до хорунжого. — Вище, щоб знали й бачили, де я і щоб, як бджоли до матки, злітались до мене мої козаки... Я сам поведу їх: се будуть мої Жовті Води!
— Панове козаки! — тим часом кричали полковники і сотники. — Крийтесь за лісом від картечі.
— Дайте місце і нашим гарматам! Нехай і вони заговорять!
— Розступіться, панове, направо і наліво! Розступіться!
Хвилина — і білий дим з Юрасевих гармат обгорнув і вал, і увесь табір. Кулі цілими вулицями пронизали московські густі ряди.
Юрась з булавою в одній руці і шаблею у другій мчався прямо на московські лави, кричачи не своїм голосом:
— За мною, моя Україно! А не то... нехай моя голова гине... Я полину на той світ до батька і скажу, що нема вже на сім світі нашої України!
Ближні козаки рвонулись за ним. Васюта Макогін упередив усіх.
— Панове молодці! Захистимо нашими головами нашого гетьмана і нашу неньку Україну! — кричав він, не вважаючи на те, що із рани його на щоці густо капала кров, красячи його довгого сивого вуса.
Та ба! Пізно прокинувся у сина Богдана Хмельницького великий дух батька. Одна частка Юрасевого війська стіною обгорнула свого гетьмана і Тетерю, захистилась трохи лісом і вистроїлась до бою. Другі ж полки, чуючи смерть за стіною, мимо свого табору кинулись до Дніпра. Дарма надія! Московські копійники й рейтари укупі з Сомковими козаками неслись за ними по п'ятах, а роздратована козацькими натисками, а гірш усього боєм з окопів піхота невдержимо, незупинно лізла на самі окопи, рукопаш билась на самих гарматах з пушкарями і загатила собою увесь табір. Гармати замовкли. Юрасеві "німці" збились у купу поміж возами, за одного вбитого товариша клали на смерть по п'ять, по десять москалів, не даючи їм ні на п'ядень своєї землі, — і всі до одного полягали там, тільки б не знати московського полону, котрого вони боялись гірш, ніж кримського й турецького... холодна Сибір!.. Табір аж курився від гарячої крові людської. А що там було, за табором, на тому березі, де ще ніччю й сим ранком сидів Юрась, то споминаючи чарівничу весняну ніч з Галею коло ставка під калиною, то проклинаючи свою гірку долю, що там діялось?
"Ті всі п'ять полків козацьких, — доносив Ромодановський, — і всі лави польських жовнірів за Божою волею і твоїм, великий государю, твого царського пресвітлого величества щастям, за моїм же, холопа і раба твого Гришка Ромодановського невсипучим оком, були відперті до Дніпра і своїми тілами загатили його так, що води тієї ріки виступили із своїх берегів..."
А сучасник тієї події "Самовидець" в літописі своєму пише, що тіла загнаних у воду "так Дніпро наповнили, що за людом мало й води знати було..."
Але ж така лиха година та нещаслива, на їх безголів'я, і на цьому не скінчилась. Мов зла сарана налетіли задонські Комлики із своїм ханом Дундуком і цілим дощем стріл почали обсипати бідних вояків. Стріли наче величезні веретена з пір'ям на кінцях стирчали із війська Юрасевого. Коні теж бились у воді і, потопаючи самі, топили і бідне козацтво.
— Новий фараон погибає і його фараонське воїнство... Коня і всадника вверже в море... Ох, Юрасю, Юрасю!
І вода у Дніпрі зачервоніла козацькою крівцею.
"І так там, — пише "Самовидець", — загибло війська з руки Хмельницького, так козаків, як і ляхів — тисяч більше двадцяти, що аж від смороду трупів до Дніпра трудно було приступити, а інших трупів аж на Запорожжя позаносило..."
А де ж той, котрого щербата доля і безталання занапастили не двадцять тисяч самого дорогого, що мала Україна, її квіти-діти, а саму Україну:
Край щасливий, край веселий, та й занапастили...
Он де він... Вже над вечір іде він берегом Дніпра. За ним — невеличка купка козаків і Тетеря. Вже недалечко, по тім боці, Черкаси. Юрась дивиться так, як тільки може дивитись бідна-бідна людина, лихом прибита та ще й на лихо недобита... Хай би краще добита була!.. І без того бліде лице його мов сірим попелом припало. Перетомлений кінь ледве-ледве посуває тоненькими ніжками, понуривши голову, а з очей його тихо-тихо ринуть сльози. А в самого Юрася й сліз нема, а може вже й не стало. Очі йому сухі-сухі, аж пересохли, як пересохли й губи, почорніли, мов земля. Іде він, низько-низько понуривши безталанну голову. На Дніпро він і не дивиться, бо тяжко-тяжко на нього дивитись. Де вже не тяжко! Хіба не бачать його пересохлі очі, хто пливе Дніпром?.. Пливуть його козаки, його військо: хто дивиться мертвими скляними очима на небо, буцімто його докоряючи: за що! Хто пливе ниць, розкинувши руки, а з декотрих стирчать стріли, мов величезні веретена; на інших вже сидять орли й круки, зазираючи у мертві козацькі очі...
Спека палить Юрасеве пересохле горло й перегорілу душу... Хоч би крапельку водиці — душу промочити!.. А під боком Дніпро, вода, ціле море води!
З силою розпуки пускає він коня до води, щоб йому й самому напитись, і сходить з сідла.