То ж чи млинок до мелення кави не міг бути пристойним помешканням для Дзуськи? Звичайно, що міг.
На тій же поличці по сусідству мешкав Дрисько. Його домом була бронзова ступка (або моздір) для товчення перцю. Товкти у ступці можна було сухарі, цукор, гвоздику та інші заморські прянощі. Але, напевно, останнім, що товкли у ступці, був перець. А ступку після перцю забули акуратно витерти. Звичайно, було небезпечно мешкати на дні ступки. Хтось міг важким бронзовим товкачем розтерти Дриська, ніби він горошинка перцю. Але тепер у крамниці можна придбати геть усе розмелене, потовчене, покришене, розтерте — і відразу у пакетиках чи коробочках з гарними етикетками. То ж ступкою ніхто не користувався.
Дрисько полюбляв свій дім, бо той зберігав ще запах перцю, а Дрисько до всього уживав перець чи паприку, без них він не зміг би з'їсти навіть торта. Він так призвичаївся до запаху перцю, мешкаючи у ступці, що навіть ніколи не пчихав.
То хіба ступка для товчення перцю не може бути мешканням для Дриська? Звичайно, що може.
На тій же поличці стоїть давня, трішки надтріснута карафа. Колись у ній подавали домашнє солодке вино. Ту карафу забули сполоснути перед тим, як виставити на полицю, і тому на дні загусло у медвяний клеїк вино. І ось у тій карафі преспокійно замешкав Цюньо. Йому там подобалося жити. Звичайно, була небезпека приклеїтися до солодкого дна. Але Цюньо любив вино, і він із задоволенням лизав солодку масу, до якої все-таки інколи траплялося приклеїтися. І таким чином відклеював себе. Тепер ніхто не збирався мити карафу зсередини, тож не було страху, що Цюня можуть вилити з водою чи розчинити в ній.
Дзуська, Дрисько і Цюньо дуже приємні сусіди, що нечасто трапляється на білому світі. Але тут, на поличці, вони ніколи не сваряться між собою. Навпаки, вони люблять ходити в гості один до одного. От, наприклад, збираються в помешканні Дзуськи. Повсідаються вкупці, насолоджуються пахощами кави. Часу в них доволі, тож пригадують собі різні віршики, які колись вивчали у школі. Потім підуть до Дриська. Там нанюхаються перцю. Дзуська і Цюньо трохи попчихають. Дрисько їм бажає "на здоров'я", а ті — дякують. Сам Дрисько не пчихає, бо призвичаївся до запаху перцю. У ступці їм подобається розповідати забавні історійки й анекдоти. А тоді йдуть до Цюня. Полижуть загуслого винця — і трішки-трішки сп'яніють. Тоді співають і сумних, і веселих пісень. На другий день вони ходять у гостину в іншому порядку.
Спочатку у Дриська попчихають і нарозповідаються потішних історійок, потім у Цюня, полизавши винця, поспівають різних пісень, а вкінці у Дзуськи пригадують старі віршики, нанюхавшись кави. На третій день починають від Цюньового винця і пісень, тоді декламують віршики, насолоджуючись ароматом кави у Дзуськи, а закінчують гоститися у Дриська, розповідаючи кумедні історійки і пчихаючи. Правда, пчихають тільки Дзуська і Цюньо, бо Дрисько на перець не реагує. На четвертий день знову починають від Дзуськи, і так далі. Вони вже так звикли ходити один до одного, що ніколи не переплутають порядку. І їм ніколи не набридає гоститися.
* * *
ФУРКАЛЬЦЕ ТА ІНШІ
Є собі Фуркальце. Воно є собі, але воно є і нам. Воно не завелике і не замале, сам раз. Воно не затовсте і не затонке, можна сказати — струнке. Воно фуркає не грубо і не тонко, а цілком нормально. Воно не поспішає, але й не бариться. Словом, дуже звичайне фуркальце.
Ніхто не знає, чи воно живе, чи змайстроване. Але що нам до того, яке воно, аби фуркало. Бо без фуркання воно і не Фуркальце. Можна ним бавитися, тобто фуркати ним. Але воно може бавитися нами: бо ми не можемо відірватися від того фуркання.
Є собі Фурдичко. Воно є собі і є нам. От Фурдичко не таке. Воно трохи інше, хоч і фуркає. Бо без фуркання воно б не було Фурдичком. Воно трохи завелике, до того ж затовсте. Тому воно фуркає не поспішаючи, та й фуркає грубше, аніж фуркальце. Так виглядає, ніби воно чимось невдоволене і тому бурчить. Але, можливо, що це тільки так видається.
Інколи воно виглядає як живе, а інколи як змайстроване. Але то нас не обходить, яке воно, аби тільки фуркало. Ним можна бавитися, але воно може бавитися нами.
Є ще і Фурдикало. Воно також є собі і нам. Воно ще більш не таке, як Фуркальце і Фурдичко, хоч і фуркає. Воно занадто велике, занадто товсте, занадто повільне і занадто грубо фуркає. Аж від того фуркання робиться страшно. Хоч, можливо, воно не є злим. Розпізнати, який в нього характер, — нелегко, бо воно дуже грубо фуркає. Воно також виглядає то як живе, то як змайстроване. Та яке б воно не було, воно фуркає. Ним можна забавлятися, але воно може забавлятися нами.
Є собі і Фуртак. Але він є тільки собі. І не хоче бути нам. Він затонкий, замалий, дуже жвавий, весь час поспішає: його завжди відносить убік. Він дуже тонко фуркає. Аж дзеленчить у вухах. Він також здається то живим, то змайстрованим. Як коли. Але, щоб там не було, він також фуркає. Тільки ним не можна гратися і він не грається нами. Бо він Фуртак — і тут нічого не вдієш. Отак!
Спочатку Фуркальце познайомилося з Фурдичком. їм хотілося приятелювати, тобто фуркати разом. Але їм не вдавалося фуркати одночасно й однаково. Фурдичко трішки відставало і фуркало на якийсь там тон нижче, тобто грубше. І це засмучувало їх. Вони то сумували, то ображалися — і фуркали собі кожен сам по собі. Але потім, нафуркавшись наодинці, сходилися докупи — і знову фуркали разом, хоч і не зовсім злагоджено.
Одного разу їх зустріло Фурдикало, що для розваги профуркувалося неподалік. Йому також було самотньо фуркати. Воно дуже зраділо, коли дізналося, що Фуркальце і Фурдичко фуркають разом.
— Дуже гарний фуркавий дует, — фуркнуло воно грубо, що аж Фуркальцеві і Фурдичкові стало страшно. — Дует — це тоді, коли двоє одночасно фуркають, — пояснило Фурдикало. — І дуже добре, що ви фуркаєте неоднаково. Бо як фуркання не відрізниш одне від одного, то дуету не буде. Треба, щоб у час спільного фуркання було чути, що тих фуркань є два.
Фуркальце і Фурдичко були здивовані, що вони фуркають дуетом. Це було цікавим відкриттям. Отож, вони даремно сердилися одне на одного, що їх фуркання не співпадали.
— Тепер, будь ласка, пофуркай з нами в дуеті, — попросили вони Фурдикала, коли зрозуміли, що Фурдикало зовсім не таке страшне, як їм видалося через його грубе фуркання.
— Тоді це буде не дует, а тріо, — пояснило Фурдикало. — Я попробую, чи підходжу вам для фуркання втрьох.
Фурдикало фуркало дуже повільно і дуже басувало, аж все навколо здригалося від гулу. Воно приєдналося до Фуркальця і Фурдичка — фуркали всі разом, утрьох. На щастя, Фурдикало не приглушило Фуркальця і Фурдичка. Фурдикалося їм чудово.
— Це нічого, що трохи відстаю від Фурдичка, а Фурдичко від Фуркальця. Наше одночасне фуркання виходить досить пристойно. Ми ніби наздоганяємо одне одного. І кожен, хто збоку від нас, може розрізнити, що фуркання не одне, а складається аж з трьох фуркань.
— Отож, тріо, — похвалило Фурдикало себе і своїх приятелів.
— Було б непогано знайте ще четверте, аби послухало нас. Дуже добре, щоб те четверте було котресь, що само фуркає або розуміється на фурканні у тріо.
Незабаром вони зустріли четверте. Але воно було не воно, а було він. Це був Фуртак. Але він був непосидющий, неполежачий, непостоячий, його відносило весь час убік. Він дуже поспішав фуркати, аж дзеленчало у вухах від його тоненького фуркання. Він не мав ні часу, ні терпіння, ні бажання познайомитися з фуркавим тріо. Він або не любив спілкуватися з іншими, або не вмів спілкуватися, хоч фуркати вмів. І фуркав сам по собі десь збоку.
— Ні, ні, я поспішаю, — сказав Фуртак.
— Ти не дуже серйозний, — сказало Фурдикало Фуртакові.
— Я мало надію, що ти будеш фуркати разом із нами. Тоді був би квартет. Це коли фуркають четверо разом. Але з тобою, Фуртаче, ніхто ніколи не сфуркається. Фуркай собі на здоров'я сам!
Фуртак щось фуркнув на прощання — і тільки його бачили.
— Хіба він Фуртак? Він не каже слова "так", бо ні з ким не згоджується. Він тільки каже "ні", бо все заперечує. Він повинен називатися не Фуртак, а Фурні, — сказало Фурдикало.
фуркальце, Фурдичко і Фурдикало зафуркали утрьох і фуркали собі і нам. Нам дуже подобається їхнє фуркання, і ми дуже часто шкодуємо, що ніколи не зуміємо фуркати так, як вони.
* * *
СКРИПЦЬО ТА ІНШІ
Скрипцьові страшенно не подобається, коли дверні замки і завіси закапують оливою, аби вони не скрипіли.
Люди чомусь не люблять, як скрегочуть ключі у замках і скриплять завіси. А для Скрипця цей скрип і скрегіт — найкраща музика у світі. Тому він покинув змащену браму в центрі міста і подався шукати іншу, яка б ще скрипіла.
О, який був чудовий час, коли не було оливи в місті і всі брами і двері рипіли, скреготали, зойкали, скимліли, гарчали, пищали, шкребли, шурготіли, хрипіли... Тоді Скрипцьо не потребував вишукувати рипучі брами аж десь на передмісті. Можна було тут, у центрі, а саме на площі Ринок, годинами вслухатися у сухі голоси брам. Навіть годинник на Ратуші поскрипував, пересуваючи стрілки. Коли вже набридали звуки одної брами, можна було перенестися до сусідньої, яка також скрипіла, але вже трохи інакше. Бо зовсім однакового скрипіння немає ніде.
Кожної ночі Скрипцьо ночував в іншій щілині від ключа. Він не боявся, що ключем його виштовхають звідти. Брами давно вже не замикалися.
Настали дуже погані часи. Недавно мером міста обрали пана Оливняка, міського доглядача брам. І він дуже ревно взявся за роботу. У місті звідкись з'явилася олива для змащення замків і завіс, понаправляли геть усі брами до будинків і двері до помешкань, пивниць і горищ.
Познаходили старі загублені ключі або подоробляли нові. Тільки десь на передмісті, на Замарстинові, Скрипцьо почув, як любо скрипить від вітру чи протягу брама. Отже, завісяни, що мешкають у дверних завісах, Богу дякувати, живі і здорові. Скрипцьові стало легше на душі.
— Нарешті чую милі для мого серця звуки, — проказав він до себе.