І хоч дорога туди була дальша й пробігала по скелях, Микола вибрав таки останню. Пройшов хвилин кілька й чує — наче в гущавині струмок плюскоче. Зупинився, вслухався... дзюркіт не втихав.
"Невже замість солоної води доведеться мені напитися кришталевої водиці?" — подумав Микола, зближаючись до місця, з якого доходило уже виразне дзюркотіння. Іще кілька хвилин продирався крізь кущі й нарешті побачив високу скелю, за якою срібним струмочком протікала вода. Жадібно припав до неї.
Тепер відчув, як жар, що палив груди й уста, почав утихати, як холод розплився по цілому тілу. Напившись води, кинувся Микола на м'яку, як шовк, мураву. "От тобі й лихо! — думає. — І втоми вже не чую, й пити не хочеться, а їсти, так, здається, злопав би й чортяку з рогами. Хоч би сухаря шматок. Хліб і вода — козацька їда, а тут доведеться й не по-козацькому пообідати. Та не загинув зі спраги й голоду в льохові та на галері, то, може, й тут Бог не дасть загинути."
Сонце вже стояло над обрієм. Поволі почало спускатися нижче, поринаючи у густому листі дерев, а далі продиралося лише крізь густі кущі, й мов золоті смужки миготіли час до часу. Здалека доходив рев хижих звірюк: у старезному тропічному лісі наближався вечір.
"Не шкодило б заснути в цих м'яких перинах, — думав Микола, лежачи на траві. — Та рев хижих звірюк щось недобре віщує: як попадеш у кігті лева або тигра, то це вже не жарти."
"Та що думати довго! Ось дерево старезне; крислате його гілля аж просить тебе: "Ходи, ходи, козаче! Тут тебе не досягне ні ягуар, ні лев, ні тигр". І Микола виліз на дерево, вгніздився на розлогій гілляці, а плечима сперся об другу, щоб не впасти.
"Ну, нічого, переспати можна буде, а як упаду, так моя вже провина", — міркував, куняючи.
Утома почала охоплювати його все більше й більше. Спочатку опали безвладно на гілляку руки; голова хиталася то в один, то в другий бік. Потім важко опали сонні вії, й він чув лише, як вітер шумить серед лісу. І здавалось йому, що шепоче він листю якусь казку про старезний ліс, про хвилі бурхливі й диких звірюк. Далеко-далеко вчувся Миколі рев хижаків, усе слабший і слабший. Чув, як під ним тріщать кущі й щось лопоче крильми, мов птиця. А далі все злилося; рев, і дзюрчання струмочка й лопотіння крил, перетворившись в якусь дивну мелодію, щораз тихшу й тихшу. Микола бачив іще мов наяву, як десь гаснуть зорі одна за другою, як хлопці якісь, ніби бурсаки, гуляють по Подолу, як у степу широкому гарцюють козаки, впень татарву рубаючи. І він на коні шаблюкою стина одну за другою голови бусурманам. А потім погнався за ляхом якимось, гусаром. Чує, як свище круг нього вітер, і він, убиваючи ляха, падає з коня.
Розплющив Микола очі та й дивиться, — а він лежить на землі. "Еге, — думає сіромаха, — тож не впав я з коня, а таки просто з гілляки. Що робити? Лізти знову на дерево? Так ізнову скотишся, як галушка. От краще тут доночую. А хижі звірюки?" Подумав-подумав, махнув рукою, заплющив очі та й заснув твердим сном.
Рано-вранці Микола прокинувся. Сонце почало саме виринати з лісу. Кругом дзвеніли пташині голоси, а квіти блищали росою, мов перлами, Втоми вже не чув зовсім; лише в череві було порожньо.
"Не загинув у хвилях, не загинув зі спраги й не пожерли мене звірюки, так із голоду, мабуть, не доведеться загинути", — думає Микола, Зірвався на рівні ноги, протер іще раз очі, умився й пустився шукати хоч чого-небудь, щоб заспокоїти голод. Блукав-блукав лісом, та скрізь дерева без плодів. Нічого не надибав, а тут тобі й ноги вже ледве волочаться.
Блукаючи отак, Микола згадав нарешті, що бачив колись у Танджері, як невольники їли устриць. "Доведеться й меці скуштувати цієї гидоти, — думає він. — І то щоб хоч іще їх знайти." І пішов на берег шукати устриць. А коли знайшов кілька, хоч як не до смаку були, таки проковтнув.
Заспокоївши трохи голод, почав міркувати Микола, що робити далі.
"Бачу, що не солодко всміхається мені життя на цій незнаній землі. Але що буде — те й буде! А поки що розглянутись треба, де саме я", — вирішив він. Здалека видно було високу скелясту гору. Туди й попростував.
Гущавина вкривала підніжжя скелі. З трудом пробивався Микола крізь неї, а потім почав спинатися на гору. З-під його ніг рвалося каміння й котилося вниз. Хапаючись то за каменюку, то за коріння, добрався Микола на саму вершину гори. Дихаючи важко й держачись руками за уламок скелі, глянув униз...
Аж дух йому заперло: під ногами чорніла безодня, внизу пробігав струмок та й вився, мов гадюка, серед зелених кущів, далі шумів густий ліс, а там, ген-ген далеко на крайнебі, синіло море. Повернувся Микола в другий бік: і звідси — зелень, море й крайнебо. З жахом повів очима навкруги й бачив лише хвилі, хвилі й хвилі...
"Острів!" — промовив бідолаха приглушеним голосом, і холодний жах огорнув йому душу.
Проте він іще не вірив очам, ще озирався навколо. Перед ним розкинувся острівець милі дві завширшки і чотири завдовжки. Непролазний, дикий праліс вкривав значну його частину. Ніде не було видно осель, нізвідки не підіймався дим. Скільки не напружував Микола зору, ніяк не міг відшукати ознак людського життя. І тут підігнулися йому ноги, в німім одчаю притулився до скелі.
"Острів!.. Відлюдний острів!.." — шепотів він ледве чутно.
І згадались Миколі ті хвилини, як іще малим хлопчиком бігав по зелених луках, як забавлявся в гурті друзів: насипав вали, дерев'яною шаблюкою зводив січі. А потім як утомлений убігав до хати й розказував матері, як то вони рубалися, як Андрійкові зламалася шаблюка, як списом шкіру йому здерли з руки. Згадав оце все Микола, та й жаль охопив за ріднею, за товариством. Чи вернеться він коли до них? Чи тут таки загине на відлюднім острові? Відчував, як сльози почали підступати до очей. Довго-довго сидів отак непорушно Микола. І незримі нитки слалися з далекої землі до любої Вітчизни. Він посилав туди всю свою любов і безмежну тугу.
"Мабуть, довго доведеться мені тут прожити, — подумав нарешті тужно. — А може, й весь свій вік коротатиму на цім острові. Треба вже тепер відшукати хоч печеру, яка б захистила від звірюк та холоду".
І він, спустившися з гори, розпочав пошуки, але, крім кам'яних скель, нічого не знайшов. Аж наприкінці при одній, як мур, стрімкій горі побачив невеличку заглибину з вузькою щілиною. "Ось тут буде моя домівка!" — подумав Микола.
"Якби мати лопату або кайло, — міркував він далі, — то таку б видовбав печеру, хоч куди. Або хоч би шаблюка тобі! Та, крім рук, нічогісінько немає, а руками не будеш довбати скелі; треба щось вимудрувати".
Узяв спочатку гостру каменюку, що лежала під ногами, почав довбати нею, та нічого з цього не вийшло. Аж врешті таки придумав."Ось ці дерева зарадять моєму лихові: викопаю їх із корінням та й посажу перед щілиною. А як розростуться, то наче стіною захистять мене, І спати вже можна спокійно, і ховатись од хуртовини. А згодом, може, що краще винайду".
Недалечко плюскотів струмок. "От і вода близько, — міркував він. — Чи вмитися, чи води напитися — не треба буде блукати далеко".
Не гаючи часу, взявся Микола до роботи. Руками викопував дерева, й хоч нелегко йому доводилося, але надвечір вже лежало перед печерою кілька викопаних. Змучений, обтер піт із чола й пішов напитися води. А що вирішив до вечора посадити кілька дерев, то про спочинок не було й думки. Тепер почав Микола руками порпати ями. І хоча добре нагрів собі чуба, проте пізно ввечері зеленіло п'ять дерев перед печерою.
Тим часом голод ізнову почав допікати, а тут тобі вже й нічка надходить. "Піти б мені на берег і вдруге підживитися устрицями, а то ляжеш голодний, та й не заснеш, як слід", — думав Микола. І хоч темно було, пішов до моря шукати устриць. Прийшов на берег, а тут тобі лихо: хвилі залили мілке побережжя.
"Гай, гай! Це приплив моря, — каже Микола, — нічого не вдієш, козаче, — вертайся й лягай голодний".
Та де тут лягати? Таки довелося примоститись ізнову на дереві. А щоб не скотитися з гілляки, як тої ночі, прив'язався він цим разом очкурем і заснув в одну мить.
Коли прокинувся вранці, чув, як болять спина та й нога, добре таки надавлена гіллякою. Але не такий був Микола, щоб довго роздумувати над тим, що в нього болить.
"Треба поснідати" — вирішив він і пішов на берег шукати устриць.
Цим разом вибрав іншу дорогу. Пройшов гущавину, перескочив через струмок і дивиться — праворуч росте кокосова пальма. Він бачив її в Африці не раз. Горіхи, завбільшки як гарбузи чи дині, густо обсіли вершок дерева.
"Горіхами можна буде підживитися краще, як устрицями", — подумав Микола й здоровенним костуром збив кілька горіхів. Та як їх їсти? — клопочеться: тверді, мов каменюки. Після довгих зусиль розбив, проте, гострим каменем шкарлупу. А тут тобі й друга під нею, міцна, як панцир черепахи. Зате, розбивши її, знайшов усередині соковите зерно, смачне, як звичайний горіх, а в його нутрі — густий солодкий сік. І припав Микола до кокосових горіхів, як ведмідь до меду.
"Ну, хвалити Бога, що дав мені вже другу поживу, тепер і голод не страшний", — подумав він. І хоч ситий був, пішов-таки на берег за устрицями. Багато їх нині не знайшов, зате, вертаючи до печери, побачив Микола зариту в піску велику мушлю з гострими, як вістря, краями. "От і за лопату буде мені, а то пальці таки здорово болять", — промовив Микола, витягнувши мушлю з піску.
Незабаром знайшов він так само випадково рослину з волокнястим бадиллям, як у льону або в коноплі "Може, що вийде з цього бадилля", — подумав наш козак. Нарвав його цілий оберемок, поскручував у в'язки, як коноплі, й поклав у воду мочити. За кілька днів, як добре насякло й зм'якло бадилля, вийняв в'язки й розклав сушити на сонці. "От, терниця здалася б тепер мені: зотіпав би краще за бабу. Та ось цей, може, кастур заступить її", — промовив Микола, заходжуючись коло роботи.
І диво: з твердого бадилля вдалось йому дійсно зотіпати прядиво. Із прядива почав сукати нитки й, хоч не були вони такі міцні, як у мотузярів, все ж таки прив'язав ними до дрючка велику мушлю яку знайшов кілька днів тому. Отак випадок поміг Миколі придбати коштовне знаряддя — лопату.
Робота з огорожею пішла тепер швидше. Дерево за деревом щораз густіше заслоняли вхід до печери.