Словом, прижилися. Як приживається пересаджена вишня або верба. Чим молодше деревце, тим йому легше пристосуватися до нових умов, чим більше йому років, тим важче. Українські п'ятирічні дітки за три місяці схоплюють португальську мову. Але водночас виникає побоювання, що можуть забути свою, рідну. І тоді розпочинається боротьба за українську душу. Батьки ведуть своїх діточок до недільних українських шкіл, намагаються влаштувати їх до численних фольклорних колективів, і самі завзято беруть участь в українських культурних заходах, боячись втратити хоча б краплину своєї національної сутності. Мені розповіли про чимало випадків, коли російськомовні сім'ї з України переходили на українську мову. Себто на чужині національне почуття зростає, загострюється. Щоб зберегти його, більшість наших заробітчан 2003 року об'єдналася в Спілку українців Португалії (СУП). "Певний час, поки шукали роботу, облаштовували свій побут, ми жили замкнуто, самі по собі. Але зрозуміли, що таким чином духовно деградуємо, а тому вирішили згуртуватися", — розповідає керівник осередку СУП в місті Агеда Надія Уманська...
Свято розпочалося. Глядачі щиро вболівають за своїх друзів, дітей, які беруть участь у виступах аматорських колективів. Бачу, як у натовпі снує, наче матка поміж бджолами, Марія Дец — голова Спілки українців Португалії. Героїчна жінка. Приїхала сюди сім років тому з Тернополя. Живе в Лісабоні зі своєю родиною. Налагодила плідну співпрацю з українським посольством, місцевою владою, церквою, благодійними організаціями, спонсорами. Причому робить це на громадських засадах. Протягом останніх двох років через діяльність у спілці втратила кілька робіт, але рук не опустила, не зневірилася, бо було на кого спертися. Завдяки нинішньому активу робота спілки стала осмисленою, цілеспрямованою. Своє завдання організація вбачає у задоволенні культурних та духовних потреб українців, наданні їм юридичної допомоги, у створенні позитивного іміджу України, поширенні правдивої інформації про її історію та культуру. Налагоджено роботу 15 недільних українських шкіл, засновано газету "Українці Португалії", створено десятки художніх колективів. Останніми роками СУП діє настільки активно й наступально, що не помітити її просто неможливо. "Наша спілка тут для декого, наче ангіна в горлі", — говорить пані Марія, маючи на увазі емігрантські організації, для яких СРСР залишається ідеалом розв'язання національного питання. Вирізняє спілку з-поміж інших організацій і місцева влада — Лісабонська Камера Муніципал. Українська громада пишається тим, що заступник мера Лісабона одного разу назвав діяльність СУП найактивнішою, найяскравішою. Та скільки ще всього треба зробити! Всі культурно-освітянські та інформаційні досягнення — це маленькі плацдарми на чужій культурній території, які взято ціною надзусиль і котрі утримуються в такий же спосіб. Щоб закріпити і розвинути цей успіх, потрібне кадрове, матеріальне і законодавче підкріплення. Спілка не має свого дому, музею, бібліотеки. Наша громада хоче, каже Марія Дец, аби в Португалії був бодай один пам'ятний знак, який нагадував би про Україну, а тому нещодавно спільно з Українським посольством направила листа мерові Лісабона з клопотанням про виділення місця для пам'ятника Тарасові Шевченку.
Школа "Дивосвіт"
У першу чергу слід допомогти суботнім та недільним українським школам, вважає Марія Дец. Напередодні свята я зайшов до найбільшої школи, в якій навчаються діти українців із Лісабона та околиць. Свого приміщення вона поки що не має, орендує його в португальського середнього освітнього закладу під назвою Сан-Педру де Сантарень. (Школам у Португалії присвоюються не номери, як у нас, а імена святих та видатних людей). Влітку 2006-го українська школа пережила потрясіння: "розкололася" навпіл. Призвело до цього протиборство між двома емігрантськими ідеологіями: українською та "есересерівською", згідно з якою всі народи, які проживали на території СРСР, становлять "єдіную історіческую общность". Колишній директор вважала, що в школі можуть навчатися "дети разных народов" — росіян, молдаван, білорусів, і навчання в цьому закладі може здійснюватися не лише українською, а й російською мовою. Така концепція не сподобалася спілці, батькам, які цілком справедливо вважають, що в українській школі за кордоном має бути все українське. Адже створена вона заради того, аби захистити українство від асиміляції. Словом, рідній школі довелося вилузуватися з інтернаціонального середовища, як свого часу Україні з СРСР. Усе тепер у цьому навчальному закладі, що зветься "Дивосвіт", українське: програми, мова і, головне, дух. Нині школа майже відновила свою попередню чисельність і продовжує поповнюватися. Працює по суботах, а протягом п'яти днів тижня учні навчаються в португальських школах і мають там відмінні успіхи. Це стосується навіть тих дітей, які в Україні особливою старанністю не відзначалися. Цей феномен наші вчителі пояснюють тим, що португальські програми відстають від українських на два-три роки, а ще психологічними факторами. Шок, якого зазнає родина під час переселення до Західної Європи, змушує всіх її членів відповідальніше ставитися до праці і навчання.Для вчителів робота в українській школі не основна. Жінки, як і всі заробітчани, працюють на "лімпезі", тобто хатніми робітницями у португальців, або в сфері послуг — офіціантками в кафе, ресторанах, прибиральницями та адміністраторами в готелях, чоловіки переважно — на будовах. Всі — дипломовані досвідчені освітяни, яких матеріальна скрута на Батьківщині погнала свого часу на чужину. Директор школи Ігор Коренний працює електрогазозварником. На будові його мають за класного спеціаліста, хоча ніде цей фах не здобував. Учительська платня — символічна. "Після того, як я перестав працювати по суботах на будові, одержую вдвічі меншу платню, зате маю величезне моральне задоволення. Для нас дуже важливо працювати з дітьми, вдосконалювати свій основний фах. Та головне те, що так ми ніби повертаємося в Україну, у колишнє буття", — говорить директор.
Життя школи цікаве. Вона росте, набуває досвіду навчально-виховної роботи. Зазирнув я в її календарний план: вечори, народні свята, спортивні змагання, засідання КВК, круглі столи. Ну, ніби справжнісінька українська школа, але з португальським ухилом. Колектив міцний і дружний. У ньому панує щира, товариська атмосфера,як у хорошій сім'ї. Під час перерви вчителі зайшли до кімнати психологічного розвантаження (є такі у всіх португальських школах), що обладнана, як затишне кафе, і стали пити каву. Жарти, анекдоти, останні новини, сміх, пісні (школа готувалася взяти участь у різдвяному святі)... Мета колективу — поступово перетворити свою школу на п'ятиденну, атестат якої визнаватиметься і в Україні, і в Португалії. Подібні школи мають французькі, англійські та інші меншини, а хіба наша гірша? Головна проблема — приміщення. Тільки-но приїздить до Португалії якийсь український високопосадовець, португальське міністерство освіти заявляє, що таке приміщення є і воно найближчим часом буде виділене, однак через деякий час забуває про свою обіцянку. Португальське та українське міністерства освіти мали б також розробити та узгодити програму української п'ятиденки, але, судячи з того, що розповіли мені вчителі, в цій справі ще й кіт не валявся. Минулого року в школі побувала директор Міжнародної української школи Людмила Іванова, яка запевнила, що ця структура бере "Дивосвіт" під свою програмну та методичну опіку і що випускники школи матимуть змогу одержувати українські атестати про середню освіту загальнодержавного зразка. Відбулося кілька корисних семінарів. "Дивосвіт" встановив постійний інтернет-зв'язок із міжнародною школою. Словом, зрушення є. Але до повноцінної роботи ще далеко. Школі гостро бракує українських підручників, художньої літератури, наочних посібників. Я був свідком, як активісти громади отримували посилку з українськими книгами, за яку сплатили понад 2 тисячі євро. Вчителі завжди повертаються з Батьківщини під зав'язку завантажені літературою. Виручають також зв'язки вчителів із своїми колишніми школами, які надсилають старі, використані підручники. Дивує мене така ситуація. Хіба учні "Дивосвіту" не такі, як ті, що живуть і навчаються в Україні? Чому рідне Міносвіти ставиться до них, як до дітей другого сорту?
Одинадцятикласники відреагували на появу київських гостей найжвавіше. Більшість із них, як з'ясувалося, має намір продовжувати освіту в українських навчальних закладах. Сергій Гутовський із Бердичева заявив, що повернеться в Україну лише заради того, аби відслужити в армії і, може, навіть стати професійним вояком. Він хоче приносити користь своїй Вітчизні, а не чужій...
Гарні, але нещасливі
Йду вулицями Лісабона, вдивляюся в обличчя місцевих жителів: "Які вони, ці португальці?" Дійшов висновку, що такі, як у латиноамериканських телесеріалах — дони Педро, Базіліо, Жоакіни, Сільвії, Марти. Чорноброві, смагляві, гарні, та все ж не такі, як наші Петри, Василі, Якови, Марічки, Наталки. Наша українська порода, як не крути, найкраща, це визнає не лише Західна Європа, а й увесь світ. Дивлюся на милі, рідні обличчя людей, які зібралися на лісабонській площі, серцем відпочиваю і думаю: "Які ж ми гарні, але безталанні, себто нещасливі..." А може, нерозумні? Бо шукаємо те щастя по всіх світах, хоча, либонь, слід було б його творити своїми руками вдома, на Батьківщині.Познайомили мене з Людмилою Холл, представницею старої української діаспори, батьки якої вже давно переїхали з Бразилії до Європи. Розповіла про те, як накочувалася на Португалію в кінці 1990-х так звана "четверта українська хвиля". Це був жах. Ринок праці захопила мафія. Влаштуватись на роботу, винайняти помешкання можна було лише через посередників, так званих "шефів". Зустрічали в аеропорту, везли до місця роботи і потім щомісяця здирали "податок". Із тими, хто опирався такому "шефству", жорстоко розправлялися. Багатьох заробітчан, які через рік-два вирішили повернутися, просто грабували. Були сотні випадків, коли люди опинялися на вулицях Лісабона без грошей і документів, думаючи, що вони в Мадриді або Барселоні.