А ти їх розпустив, га? Га? Чи не га?
Й так далі. Це був найперший прочухан за всю довгу строкову й надстрокову службу сержанта.
– Ну й маєш виговоряку із занесенням, – силою волі підполковник не вимовив "у сраку", – а в особову справу!
Сержант як почув, то зуби в нього почорніли. Він зарипів усіма пружинами, і якась тріснула.
***
Салабон Вович працював в клозеті, власне, тому він й працював там, бо салабон, "солдаче життя", – весь час думав він. Черпаки й діди подалися робити діло дурніше, однак приємніше – прибирати ліс граблями, щоб шишок не було.
– Так вже зроблена армія, – повчав колись зампол Саприченко, – щоб ніхто без діла не тинявся – треба, щоб усі тинялись з ділом.
Скрізь тут розповідають:
До показової частини мусив приїхати найбільший секретар, а тут справжнє лихо – уся трава на полігоні взяла й вигоріла, рудою стала. Однак начальство не розгубилося й наказало:
– Забризькать усю траву зеленого фарбою!
Що було й зроблено, всю траву перефарбували назад в зелений колір – це тобі не ліс од шишок прогрібать. А, подумавши добре, ще й начистили весь асфальт гуталіном, щоби був не вигорів теж до рудого кольору.
Ще розповідають: в сусідній ракетній частині до візиту того ж секретаря фарбували в зелене все, особливо ракети. От стоїть на драбині салага з відром, почепив їй на ніс, і вже майже дофарбував, трохи згори лишилося, коли паніка:
– Їде!
Салагу хутко одігнали, бо не був перефарбований; йде високий гість і раптом всі бачать – на носі ракети висить гидке відро з під фарби...
– Що це таке? – здивувався високий гість.
– Іоноуловітєль! – не зморгнуло оком начальство.
– Я й сам знаю, що – іоноуловітєль... Але чому – не– пофарбований ?!
***
В прочищеному од шишок лісі почалася політробота, прибув зампол товариш Саприченко, колишній кіннотник, він одразу, за належною методикою взяв аудиторію:
– Сьогодні ми будем осваювать... – він зашарудів паперами. – А де це Сіренко, товариші? Чого це Сіренка не бачу? – хитренько так запитав.
– Товаришу підполковнику, до нього на побивку приїхала молода дружина, – радісно відповіли солдати.
– Он воно що, молода дружина... Молода дружина, це хорошо. – Підполковник лукаво посміхнувся: – Так, що ж, товариші солдати, він її – осваює? Га?
Ті так дружно реготнули, що з сосен обсипалися нові шишки.
Кожен замполіт навчений, що будь яку розмову з солдатом обов'язково треба починати з еротичного елементу, потім з партійного, а лише потім рвучко переходити до справи, от наприклад викликаєш недбалого служивого, й:
– А чи знаєш ти, що великий письменник Чехов був імпотентом?
– Ніяк ні! – радісно витріщається той.
– Бач, а як багато він при цьому написав... А ти, молодий, здоровий, що тобі мішає? тебе партія для чого сюди направила? щоб ти, а з отакенним таким здоровенним хером – а ще жодного рядка додому матері ще не одписав!
... доки солдатики радіють нагоді посміятися, а Саприченко вже узвичаєно загунявив з паперів:
– Йдучи од зустрічі двадцять четвертого з'їзду партії до зустрічі двадцять шостого, ми всі, як один, мусимо знати про місце й пользу од бойових тривог...
В лісі одразу стало тихо-тихо, жодна тобі шишка не ворухнеться; бо дуже давно, коли ще була кіннота, туди набирали таких, хто розумом не перевершував власного коня. Чи кобили.
Салабон Вович щиро намагався збагнути, про що балакає підполковник – на дідька лисого усі ті нескінченні бойові тривоги здалися? Наприклад, ти спиш, а тут падає атомна ракета, ти прокидаєшся – а тебе вже й нема.
Він почухався і вирішив таки написати додому матері листа й старанно вивів перші літери.
"Добрий солдат, – подумав про нього замполіт, – конспектує".
В кожному жарті є частка жарту, не зчувся Вович, як до слів про погоду, побут, харчування вписав і кілька замполітових перлин. Згодом уся рідня переполошиться, прочитавши між рядків про дозвілля та самопочуття й таке:
"Китай знаходиться під загрозою нападу на Радянський Союз".
"Сіонізм – це також націоналізм, лише не український".
"Учасники Варшавського договору уклали пакт про ненапад одне на одного".
"Й українською мовою також можна доволі точно висловити думку, бо вона хороша тим, що як ніяка інша схожа на російську".
Нічого тут дивного не було, просто такі фрази виривалися із узагальненогомонотонної промови й автоматично фіксувалися. Усі інші куняють, це ті, хто не сплять, лише сосни слухають лекцію замполіта. Побачив він, що таке діло і сказав до себе: "годі тут розводить демократію", а вголос раптом сказав:
– Хто спить – встать!
Більшість підхопилася й виструнчилась, решта зареготалася, а потім і усі разом – Саприченко знову перехопив ініціативу, от він і заторохтів про своє:
– Насьогодні, товариші солдати, імєється на увазі наступне – партія нас вчить, що ми гідно зустріли двадцять четвертий з'їзд її і ще гідніше маємо зустріти двадцять п'ятий його...
Вович не зчувся, як занотував і цю фразу.
***
Кусок Дерчак сидів глибоко в лісі і ще глибше думав. Про що? Загадковою істотою він був, навіть його особистий салага Вович а не зміг би здогадатися, звідкіля б він, наприклад, знав, що в камері схову у валізі сержанта приховано багато предметів, яких не раз і не два шукали усією ротою? Або, наприклад, що старшина-надстроковик цілком серйозно прагнув стати маршалом. А що тут такого? Адже кожен маршал свого часу починався зі старшини-надстроковика... Однак ота витівка колег з одстріляними гільзами (а особливо нещасливі її наслідки) неначе очі йому відкрила, збагнув, сердега, що не просто з отакими підлеглими дослужитися до головнокомандувача. Ніколи.
Він сидів і пригадував Зайончика, служивого, якого комісували з армії "за ідіотизм", той раптом почав щоночі ломитися до зброярні, на запитання неодмінно бубонів:
– Мій автомат ржавіє.
Всі з цього сміялися, а потім довелося одпустити.
"Прикинувся, хитрожопий", – кисло усміхнувся Дерчак, – "точно, що прикинувся, хитрожопий білорус".
Отак, у лісі, перекидався світ.
***
Чи бачив хто клозета на тисячу чоловік? О, це споруда не менша за римський Колізей. Коли сюди приїхали підшефні піонери погратися у війну, перше, що їх вразило, то був цей коллос.
– Що це таке?.. – запитала симпатична піонервожата.
– Склади. Військові склади, – не зморгнув замполіт Саприченко.
– Вони охороняються?
– Так точно. Можна сказати, круглосуточно.
Салага-Вович старанно одшкрібав стіни, солдати завели дурну моду – видирати отут з газет усілякі заголовки й тулити до стін:
"В закорма Батьківщини", "Напружимося й виконаємо", "Місто – селу", "Збільшимо добробут", "Комуністом бути не на словах, а на ділі", зрештою, будь-яке гасло набувало тут справжнього змісту, а начальство цього страшно не любило, бо в нього було інше одхоже місце, позбавлене витівок.
***
На полігоні починався дощик, небо насунулося, тріснуло конденсаторами й полилося, ще мить тому було чистісіньке, а тепер там було повно крапель, всі вони стукалися до солдатських накидок, пустіть, мовляв, усередину. А ті не пускають, бо мають для цього загострені каптурі, щоб служиві, рухаючись ланцюжком, були схожі на ченців-пілігримів. А чом би й ні? Живуть кланом, жінок не знають, вина неп'ють, скоромного не їдять, соромного не вживають, грошей не мають, в азартні ігри не грають, рано встають і рано лягають, і т. ін. А, головне, суворо додержують ієрархії.
Отже солдати йшли і лаялися, бо сьогодні зранку народна прикмета була, що дощу не буде – низько літали реактивні літаки; і от на тобі, маєш.
Дощ накрапав, земне тяжіння посилювалось.
***
До казарми завітав замполіт Саприченко й од порога почав пробирати особовий склад:
– Іду оце недавно і я бачу. Що я бачу? Дехто з солдат у вільний свій час художні книжки читають, я, звичайно, нічого проти художніх книжок не скажу, але хотів би бачить, що солдати у вільний час устави читали, а не белетристику.
"Підпідполковник-недополковник", – подумав Вович. Однак той мав рацію, адже за все життя свого часу прочитав із художнього лише "Мурзилку".
Тут політпрацівник схаменувся, що не з того, як годилося замполіту, почав, і виправився:
– Бо в художніх книжках описується женщина. Може, серед декого знайдуться й такі, які скажуть, що нам женщина необходіма для лічного фізіологічного здоров'я, не повірю я, бо де женщина...
– ... там і розложенщина! – узвичаєно підхопила казарма.
– Сопливі ви ще для цього.
– А Сіренко?
– А Сіренко молодець, бо він законно сочитаємий. Тілько так! От я по собі скажу, – він звернувся до потенційного порушника Хабулави, – чи відомо тобі, Хабулаво, коли я вперше лічно поцілувався?
– Не магу знать! – радісно відповів той.
– Так от я тобі скажу, – гордо випнувся замполіт, – це було вперше на моїй лічній свадьбі, коли всі крикнули: "Горько!"
Усі покотилися зо сміху, Саприченко на таке не чекав, але, як досвідчений політпрацівник, засміявся разом з усіма, й досягнув-таки своєї мети – аудиторію було взято. Й почалося найцікавіше, він почав чухрати хитрунів, котрі в самоволку пішли до райцентру чи по секс, чи по самогон.
Як годиться, знову почав здалеку:
– Партія вчить, що безмежні межі людської дурості, особино, коли розумний чоловік почне дурості робить, то вже ніякий дурень за ним не вженеться. Іду оце недавно ввечері й бачу, як через вечір і забор ввєреної часті перелазить на вулицю цілу групу невідомих несвідомих, і на мій точний вопрос, хто вони такі, отвєтілі матюками й скрились. Це по-солдатськи? Це по-мужські для солдат скриваться от отвєтсвінності, наче які пугліві зайці?
Саприченко перепочив трохи од натуги, вдивляючись в кожне обличчя, пильно шукаючи порушників, однак усі відповідали чистими, сяючими поглядами.
Конспектував лише салага-Вович.
***
Кусок Дерчак сидів скраю і злостився на замполіта, бо уявляв себе на його місці замість робити цирк, замість пасталакати – дай комусь губи на три доби, і квит.
"Ти ж до підполковника дослужився, в тебе катушка оно яка велика, ти й місяць губи можеш вкатать, а він теревені розводить".
Дерчак остаточно вирішив – сьогодні. Чого його тепер тягнуть? Тим-то й настрій в нього був огидний, що він би весь білий світ ваксою вимазав.
***
У солдатів заворушилися захалявні ложки, їсти просять, отже горніст має просигналити обід.