Не бійся. В мене хороша мама. От побачиш.
Лесик зітхнув. "От побачиш…" Знову. Що він побачить?
"Мавпочку" в пелюшках? Ну що ж, тримайся, Лесику! Наберись мужності й відваги. І скажи так, як твоя мама говорила: "Ой, яке гарненьке!" Ну, хіба тобі важко це зробити? Ну зроби, ну!..
Лесина мама сиділа на тахті з перебинтованою ногою. А біля тахти стояв візочок.
Мама була така ж білява, як Леся, тільки брови не темні, а теж біляві.
— Познайомся, мамо. Це наш Лесик. Він допоміг мені принести все, що треба. Не доведеться ще раз бігти.
— А-а! Здрастуй, здрастуй! — лагідно всміхнулася мама. — Леся розказувала мені про тебе. Спасибі, що допоміг, їй зараз, бідненькій, важкувато. Так мені не пощастило…
— Ну, нічого, нічого, все буде гаразд, — перебила її Леся. — Лікар же сказав іще кілька днів — і будемо ходити… А це наш Тарасик, — обернулася вона до Лесика. — Та не бійся, підійди ближче. Він тебе не вкусить.
Серце Лесикове стукотіло так гучно, що йому здавалося — і Леся, і мама це чують.
Він підійшов і зазирнув у візочок. Перше, що він побачив, — це були веселі голубі оченята, які дивилися на нього цілком свідомо й навіть трошечки іронічно.
На голові стирчав кумедний білявий чубчик, чимось схожий на півнячий гребінець. Тарасик вимахував руками і швидко-швидко дриґав ногами, наче їхав на велосипеді.
Побачивши Лесика, він на мить завмер і раптом розтягнув ротик у широкій усмішці, показуючи два маленькі нижні зубчики. Це було так симпатично, що Лесик засміявся. І Тарасик теж голосно хихикнув. А потім склав губи трубочкою і за гугукав: "Гу-гу-гу!"
Леся і мама дружно зареготали.
— Ти диви! Він тебе признав! — вигукнула Леся.
— А він усіх хороших людей признає, — сказала мама і ніжно-ніжно подивилася на Лесика. Леся перехопила мамин погляд і теж подивилася на нього.
Соловейко тьохнув так радісно, що Лесик мало не задихнувся.
Багато у його щедрому на радості житті було щасливих моментів, але такого, щоб ото так перехоплювало подих, він, здається, не пам'ятає.
Вся квартира була заставлена вазонами з квітами і рослинами.
Вони стояли на підвіконнях, на спеціальних підставках, просто на підлозі, висіли на стінах у дротяних держачках.
Тут були і фікуси, і кактуси, і пальми, і китайська троянда, і кімнатні лілії, і виткий плющ, і різні інші, назви яких Лесик не знав, а деякі взагалі бачив уперше.
— Ого! — вихопилося в нього. — Ціла оранжерея!
— А це дріада восьмипелюсткова, — сказала Леся, показуючи на один із вазонів. — Листя схоже на дубове. Правда?
— Правда, — погодився Лесик.
— Але вона з родини розових, з порядку розоцвітих. А ти знаєш, що до цієї родини належить і черемха, і груша, і вишня, і яблуня, і малина, і суниця?..
— Не знаю, — усміхнувся Лесик. — Але тепер знатиму.
— Дуже рідкісна, — сказала Леся. — Зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван. В альпійському поясі, на висоті 1800–1900 метрів над рівнем моря.
— Гм, — тільки й сказав Лесик.
— У нас на альпійській гірці біля школи точнісінько така. Це я посадила.
— Гм, — знову-таки сказав Лесик.
А потім його частували чаєм з айвовим варенням і з домашніми заварними тістечками виробництва Лесиної мами ("разом з Лесею!"). І такого смачного чаю з таким смачним варенням і такими смачнючими тістечками Лесик, їй же право, ніколи в житті не їв.
За цей час Тарасика двічі переповивали й один раз годували. І Лесик уже знав, що таке підгузнички й повзунки, яка сорочечка (без зав'язочок) одягається спершу — "на грудочку", а яка (з зав'язочками) потім — "на спиночку".
А коли Леся побігла на кухню підігрівати кашку, а мамі треба було перестелити у візочку пелюшки, вона дала хлопцеві на хвилину потримати Тарасика.
— Тільки обережненько — не впусти.
І Лесик притис до грудей тепле тільце. І відчув, як б'ється під його рукою маленьке серце. Це було якесь незвичайне почуття. В його руках довірливо лежало життя, яке цілком залежало від нього, від його захисту. Лесик відчув себе раптом дорослим і дужим.
І тут несподівано в уяві виник прохідний двір і маленький горобчик-пташеня, що стрибає по асфальту…
Щось кольнуло хлопця, але тільки на одну мить. Йому було так добре зараз!..
Коли вам добре, коли вас хвалять і пригощають та ще й у родині тієї, хто вам подобається, ви, певна річ, забуваєте про час і про все на світі. Ви сидите й млієте. І збагнути, що ви засиділися, не можете аж ніяк.
Лесик зрозумів це тільки тоді, як ненароком глянув на годинник.
— Ой! Уже чверть на сьому! А… чого ж ви мене не виганяєте?
Леся з мамою перезирнулися.
— А у вас що — гостей виганяють? — лукаво усміхнулась Леся.
Лесик почервонів:
— Та ні, але…
Вже опинившись надворі, він раптом подумав: "А чого ж я не сказав, що й завтра можу допомогти, й післязавтра… їм же ж таки важко… Ех, я! Черевик!"
І що воно за такий хитрющий закон, що все розумне, яке можна було сказати у певну мить, спливає на думку не в ту мить, а значно пізніше, коли миті вже нема і говорити вже пізно.
Назавтра Лесик підбіг до Лесі й тільки-но розтулив рота, щоб спитати про маму, про Тарасика, як наштовхнувся на Лесин погляд: "Мовчи!" Неподалік од Лесі стояла Аллочка Петриківська і Ніна Слободян, які могли почути. Лесик зрозумів, що Леся не хоче, аби у класі щось знали.
Він кумедно-швидко стулив рота й усміхнувся.
Вона теж усміхнулась і сказала:
— Привіт!
І він сказав:
— Привіт!
Так народилася їхня таємниця.
Іноді те, про що люди мовчать, значно промовистіше за те, про що вони говорять.
І незважаючи на те, що по всьому було видно — сьогодні з Лесикової допомоги нічого не вийде і з відвідин Лесиної домівки таким чином теж, гумор у хлопця був чудовий.
Як же це прекрасно — мати спільну таємницю з тією, хто тобі подобається! Раз у раз перезиратися з нею і поглядом промовляти: "Не бійсь! Усе гаразд! Я — могила! Не скажу. Нікому-нікому! Навіть мамі рідній, навіть найближчому другові Жорі Комп'ютеру. Клянусь! Можеш бути спокійна…" А вона розуміюче опускає очі. І знову ти на неї — зирк-зирк. А вона — блим! — і одводить очі. І поглядом: "Ну що ти! Ну припини!.." А ти знов… І вона знов…
Як це чудово!
Лесик повсякчас усміхався. Він просто не міг втриматися. Нарешті Жора це помітив.
— Ти чого усміхаєшся? Гривню знайшов?
— Червінець.
— Брешеш!
— Брешу.
— Так що?
— Нічого… Просто так…
— Тю!
Потім була неділя.
А в понеділок Лесик до школи не пішов, бо застудився.
А в четвер, коли він нарешті побачився з Лесею і, вибравши хвилинку, як нікого поблизу не було, спитав; "Ну, як там твоя мама, як Тарасик?" — вона сказала:
— Спасибі! Все гаразд. Мама вже ходить потроху. А Тарасик передавав тобі привіт: "Гу-гу-гу!"
Лесик радісно всміхнувся і хотів іще щось сказати, щоб продовжити розмову, але вона перебила:
— Ну, я побігла!
І кудись заквапилася. Хоча йому здалося, що поспішати їй нікуди не треба. Просто вона не схотіла чогось продовжувати розмову.
Він іще кілька разів питав, і вона так само відповідала. Коротко, напівжартома. І він зрозумів, що більше нічого не буде.
Але таємниця лишилася.
Про неї не знав ніхто. Навіть Жора. Та й ви розумієте — Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.
Розділ VII,
у якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди. Фороракос. Дощ. Ми провалюємося. "Хлопці! Чилдрени!"
— Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і…
І тут знову Жора перебив Лесика:
— Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й у лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а зі степу. Що саме лісостеп — колиска первісної людини. Так і написано.
— От, який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж саме і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.
— Жоро! — кажу. — Гайда туди!
— Гайда! — кажеш ти. І ми гайнули.
Бачимо: ліс кінчається, починається степ. Дикий первісний степ із височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур'яниськом. Свистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни — байбаки, ховрашки тощо.
— Ну? — питаю. — Що будемо робити?
— Ходімо, — кажеш ти. — Щось пошукаємо. Бо їсти хочеться — страх.
— А що ж ми в степу знайдемо?
— Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння…
— Трави? — скрививсь я. — Щось мені трав не хочеться. Я ж не кролик, щоб траву їсти.
— А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?
— Ну, хоча б якихось симпатичних плодів. Огірка, помідора доісторичного. Цибулі в крайньому разі… Хоча цибуля без хліба й солі не піде.
— Ну, ходімо пошукаємо.
Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює.
Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки й суха трава, пилом припорошена.
— Між іншим, — кажеш ти, — в степах у той час фороракоси водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки. Голова більша, ніж у коняки, дзьоб — як сокира. Лусь! — і хребет антилопи хрускає, мов олівець.
Тільки ти це сказав, як у степу щось затупотіло. Туп-туп-туп!.. І наче до нас наближається. А що — через високі трави й будяки не видно.
— Тю, — кажу, — на тебе! Наврочив!.. Здається, той самий фороракос і біжить. Треба було тобі його згадувати.
Перезирнулися ми та як дременемо — і антилопи, мабуть, позаздрили б нам… Біжимо, хекаємо… Аж раптом ти:
— Стривай, — кажеш, — здається, фороракоси не в нас, а в Південній Америці водилися, та й то до появи людей.
— Тьху! — кажу. — То що ж ти голову морочиш! Я через тебе всі ноги позбивав. Босоніж таким степом бігти…
— Вибачай, — кажеш ти. — Хіба одразу збагнеш? Уперше ж у доісторичний час потрапили.
Стали ми, прислухалися. Тупіт віддалявся.
— То, мабуть, звичайнісінький мастодонт, — кажеш ти.
— Що за мастодонт? — питаю.
— Пращур слонів і мамонтів. На території України знайдено багато їхніх залишків.
— Не хижак?
— Та ти що! Травоїдний.
— О! Люблю травоїдних. Чудові тварини. Молоко дають. Ех, зустріти б зараз, попросити б молочка.
— Так вони тобі й дадуть. Дикі неприручені травоїдні й близько до себе не підпустять.
— То що ж ми їстимемо?
— Кажу ж — тоді корінці викопували, трави їстівні…
— А звідки знати, що їстівне, а що ні? Гризнеш щось отруйне — і будь здоров!
— Це точно.