Будемо приятелями.
— Хм… — муркнув Крига й почухав потилицю. — Може, й правда… Прощавай!..
Пішов, побрязкуючи шаблею.
Почало смеркати. Павло ввійшов у двір і защіпнув хвіртку на защіпку. Мати поралася мовчки коло хліва, що з нього чулося задоволене кректання кабана. Павло ввійшов у хату й засвітив свічку. На столі вже було приготовано до вечері, але тільки для нього. Ввійшла Василиха.
— А ви вже хіба повечеряли, мамо? — спитав він, посміхаючись.
— Сідай он і жери мовчки! — визвірилася стара й почала банити руки, буркочучи під ніс — Повечеряла… Чи не ти тую вечерю приготував?..
— Не журіться, мамо, — казав, сідаючи за стіл, Павло, — ось оженюся, то невісточка все гарненько готуватиме…
— Що?! — аж крутнулася Василиха на місці. — А щоб ти не діждав, щоб отут, у моїй хаті, поралася твоя вирлата нечупайда!..
— От тобі й маєш! — вечеряючи, правив спокійно парубок. — То ви не хочете, щоб я з Орисею побрався?
— Про мене, — відвернувшись від нього й витираючи руки, бурчала вже спокійніше стара мати, — хоч із відьмою з Лисої гори… А до хати й господарювання зась!..
— Хм… А я думав оце побалакати з вами та попрохати вас, щоб ви поклопоталися знайти когось за старостів…
— Аякже!.. Так зараз і полечу по сусідах.
— Бачу, що не любите ви мене…
— Аякже… чи нема за що любити!..
— Ну, то що ж я маю діяти?.. Мушу дати вам спокій і не мозолити очей.
Мати з підозрінням повернула голову й глянула на нього:
— Тобто?.. У прийми підеш, чи як?
— Соромно в прийми йти, хоч мати Орисина й не від того…
— Ще б пак!
— Завтра вдосвіта вертаються на Січ низовці…
— То що? Хай їдуть хоч і безвісти!..
— Піду оце попрощаюся а Орисею, скажу, що ненька не хотять її за невістку, а тоді…
— Що тоді?
— Вернуся з вами попрощатись, прохатиму благословити в дорогу — та й собі з низовцями на Запорожжя.
Василиха іспитуюче глянула на сина довгим поглядом, не сказала нічого й почала вчиняти на пиріжки. А він скінчив вечеряти, встав із-за столу, перехрестився, подякував неньці й узявся за бриля.
— Чи не того й прудиус отой січовий стовбичив оце з тобою перед ворітьми, як я додому верталася? — не дивлячись на сина, почала стара.
— Та того ж, — відповів Павло.
— Ледащо прокляте! Збаламутив мені хлопця… А дівчина ж як?.. Лишаєш на поталу тому харцизяці?
— А що маю робити? Коли ненька той…
— А щоб він не діждав!.. Ненька… А ти дуже прохав неньку, щоб дозволила тобі шлюб узяти з дівчиною?..
— Та як же не прохав?..
— Хіба так просять? "Хочу одружитися я Орисею"… — перекривила вона Павла. — "Хочу"… Добрі діти у вітця-неньки поради шукають, кого їм узяти, а діставши тую пораду, благословення благають на чесний шлюб, а то — "хочу"…
Всередині в парубка все грало від свідомості перемоги, але він стерігся виявити це перед примхуватою матір'ю; навпаки — удав винуватого й покірного неньчиній волі.
— Матусенько! — скрикнув із великою, щирою розпукою. — То ви тільки через це так гніваєтеся на мене?..
— "Через це…" — буркотіла стара, не дивлячись на нього. — Може, не було за що?..
Впав навколішки:
— Простіть мене, дурня-неотесу, що не знав звичаю й забув про шанобу! Богом присягаюся, що чинив неумисне… Забудьте, перемініть гнів на ласку: благословіть на чесний шлюб із Орисею.
Стояв так із простягненими до матері руками, тримаючи бриля в одній, й дивився на неньку благущими очима.
Василиха не квапилася: вона й задоволена була в матерніх гордощах, але й не хотіла виявити це відразу — нехай, мовляв, лобуряка не думає, що серце материне — таке собі щось, ніщо, жарт!.. Мовчала, пораючись біля печі, й не дивилась в його бік.
— Матусю! — знову Павло по паузі.
Потривала ще хвильку, врешті зміркувала, що може переборщити в такій покуті й тим стратити такий несподіваний, почесний та вигідний шлях до відступу з позиції, на яку так далеко загнало її примхливе серце, і промовила вже трохи м'якшим голосом:
— Гаразд, гаразд — "матусю"… Як припекло, так і "матусю", а то… Буде вже тобі колінчити!.. Нехай уже Бог благословить, коли таке діло…
— А ви, матусенько?!.
Повернулася сердито й зиркнула на нього:
— А я старша за Бога, чи що, що піду йому наперекір!.. Уставай, кажу, чого колінчиш!..
— А як же той…
— Не твоє діло! Сама все зроблю! Чи будеш мене вчити? Встань, кажу!..
Та парубкові вже не треба було наказувати далі: буйна радість і глибока вдячність вмить поставили його на бистрі ноги, метнули ним до матері… Він ухопив її, як малу дівчинку, попід руки, підняв угору…
— Ой, матусю моя ріднесенька, які ж ви хороші!.. Далі притиснув міцно до грудей своїх і дзвінко поцілував у щоку.
— Та ти не казися, лобуряко! — зойкнула стара. — Трохи костей не потрощив старих, ведмедю дикий!.. Оце випестила тура на своє лихо…
Та Павло вже не чув, як бурчала мати. Кинувши на голову бриля, він вихором винісся з хати.
VII
"Гей, гей по каміннях
бистра хвиля рине!.." —
розляглося темного вечора знайомою нам вулицею передмістя, ґвалтуючи по міщанських дворах сонних собак.
У вдови Обеременчихи й серце впало… Стояла коло перелазу, пронизуючи старими очима навісну темряву, вся охоплена несвітською тривогою за дочку. Як пішла по обіді дивитися на те вітання польного гетьмана, та й досі не вернулася. Думала спочатку мати, що Орися загаялася в старшої дочки, але чого ж би? Та й не така вона, щоб гаялася залишнє, а надто вночі, й завдавала неньці турби та клопоту. Ще була невеличка надія на те, що забарилася десь на вулиці з парубком (сказано, молодість!), але коли почула оце добре знайомий Павлів голос, — знала ж, що цею піснею Павло завжди викликає дівчину, — то відразу догадалася, що Орисі з ним нема, й ноги в неї затрусилися.
— Мати Божа! Де ж вона? — зойкнула старенька.
— Це ти, Орисю? — почулося поблизу, й перед нею стала темна постать вечірнього доньчиного гостя.
— Ні, Павле, це я, — відповіла, й голос її забринів сльозами.
— Добрий вечір вам, паніматко! — звичайно зняв бриля й низенько вклонився парубок. — Виглядаєте кого?
— Таж виглядаю, голубе, та ніяк не діждуся. Як пішла по обіді, то й досі нема додому…
— Хто?! — вжахнувся Павло. — Орися?
— Та вона ж… Думала, в Катрі загаялася, та пізно вже дуже… Чи не сталося з нею чого?.. Й серце в мене не на місці… Пішла б пошукала, та хати нема на кого кинути… Боже мій, Боже мій… Страшно мені чогось…
Павло слухав і не слухав. Всякі думки бистрим вихором закрутилися в голові, а серце чомусь болісно застогнало. Був приголомшений нежданою звісткою.
— Я, паніматко… — наважився врешті, — надвечір бачився з Орисею перед староством… як польного зустрічали… й привів її до сестри, а сам пішов додому…
— Ну, бачиш… Але не зосталася ж вона ночувати там… Цього ніколи не було…
— Та, мабуть же, не зосталася… Не забула ж вона, що вдома ненька тривожиться сама… Та й мені казала, щоб прийшов увечері…
— Боженьку! — сплеснула в розпуці руками Обеременчиха, втративши цілком останню надію, й сльози градом покотилися з очей.
— Постривайте, паніматко, — промовив, опритомнівши нарешті, Павло, — ось я збігаю до Катрі та дізнаюся…
— Збігай, серце, збігай, — зраділа крізь сльози мати. — А як нема, розпитай у людей, кого зустрінеш… О Господи милостивий, що з нею, що з дитиною?.. Може, якийсь напасник зобидив… Може, отой… січовик, що уганяв за нею кілька день тому?..
Павло слухав неньчин лемент тихий, і серце краялося йому на шматки. Він мав уже свій здогад про зникнення дівчини, але не висловлював його, щоб не вбити матері на місці, — такий страшний був той здогад навіть для нього самою.
— Ні, паніматко, це не січовик, — сказав лише, а далі додав: — Ідіть спочивайте з Богом, а я вам Орисю приведу.
Обеременчиха витерла хвартухом очі, хотіла ще щось сказати, але тільки почула його важкі кроки в темряві, що все далі затихали; вона перехрестила його вслід, постояла ще хвильку й, потихеньку квилячи та нарікаючи на долю, вернулася до хати, але не спочити — де там!..
У Катрі вже не світилося, коли Павло підійшов до хати. На майдані було темно й пусто; тільки у вікні козацького уряду блимало тьмяне світло. Від Лейбиної корчми чути було невиразний гомін та бухкання бубна. На небі — ані зірочки: всеньке небо покрилося за темними громовими хмарами. Було душно…
Павло швиденько зійшов східцями на ґанок і застукав у двері; сам поглядав на віконечко й прислухався. Знов застукав. За кілька хвиль у вікні блимнуло світло, а з хати в сіни рипнули двері.
— Хто там такий? — пізнав Павло голос Максима, Катриного чоловіка, ремісника з канівської шаповальні.
— Це я… Павло, — відповів.
— Який Павло?
— Та Павло… Похиленко…
Заскреготав засув, і на порозі виринула з темряви сіней постать людини в білій сорочці.
— Добривечір! — привітався парубок.
— Доброго здоров'я… Чого тобі, Павле?
— У вас нема Орисі?
— Маєш! — розсердився Максим. — Та ти при розумі, парубче, що…
— Та постривай-бо, — почувся з сіней Катрин голос, — чого нагороїжився замість розпитати. — Що сталося, Павлику? — запитала лагідненько, а в голосі почулася тривога.
— Та Орися досі додому не вернулася…
— Ой, лишенько — скрикнула молодиця і стала на порозі поруч із чоловіком.
— Мати страшенно турбуються, плачуть… Послали мене запитати у вас…
— Таж вона пішла від вас, як тільки смеркло… Боже ж мій! Що ж це таке?.. Максиме!.. — звернулася до чоловіка.
— Дивно, — почухався той. — Де ж вона поділася?
— Постривай, Павлику, я щось накину на себе та підемо вдвох до матері…
— Ні, — промовив парубок, — ви йдіть, а я загляну ще в одне місце, щоб часу не згаяти.
— А що хіба?
— Та я ще нічого не знаю, а довідатись треба ж… Добраніч!..
Павло бистро зійшов східцями з ґанку й зник у пітьмі. Катря вбігла в хату й почала хутенько убиратись. Максим одягся теж. Вони загасили світло, замкнули двері й швиденько подалися до матері.
Парубок увійшов до Лейби в двір і почав шукати очима між січовиками Кригу. Побачив його аж геть біля причілка за столом у товаристві братчиків. Обійшов кругом це правдиве пекло, підійшов до Криги ззаду й, нахилившись, тихо сказав козакові:
— Маю діло до тебе, пане-брате.
Крига обернувся.
— А, це ти, Павле!.. Сідай до гурту!
— Не можу, пане-брате… Пильна справа…
Крага помітив глибоке збентеження й тривогу свого молодого приятеля й підвівся.