Маєте свої християньскі склепи, чому там не купуєте!
І він, вдерши ся між зчіплених, сильними раменами відкинув двох найменьших, що тягнули Юдку на землю. Лють хлопцїв обернула ся тепер на Гнатка. Роздратований Зенко вхопив за кіл, лежачий в садї і замірив ся з усеї сили на товариша. Крик болю пронїс ся в громадцї, і Гнатко, приголомшений ударом, повалив ся як довгий. Перелякані малі розскочили ся на всї боки, освободжений жидок впав до будки, замикаючи єї за собою. На дорозї почули ся голоси людий.
— Тїкаймо! — гукнув Левко — і всї пять, полишаючи Гнатка і розсипані яблока, щезли, прямкуючи навманя крізь сади і городи.
Малі рицарі з недїльної виправи з страхом входили в понедїлок до школи. Ануж Гнатко пожалує ся пану учителеви, або і сам Ґедалї, дізнавши ся про них, донесе. Зажурені сидїли мовчки в лавках. Увійшов учитель у клясу, за ним Гнатко з підвязаним оком. Хлопцї переглянули ся тревожно між собою. Началась наука. Учитель відчитує катальоґ і поглядає по школярях.
— А тобі що в око? — спитав, дійшовши до Гнатка.
Грішна пятка побілїла.
— Болить — байдужно відказав поспитаний, і не глядячи нїкуди. Учитель, мов нїчого не було, читає дальше. Малі відотхнули: Мабуть не поскаржив!
О десятій розійшли ся хлопцї домів. Пятка іде разом, обговорюючи справу між собою. На розї улицї стоїть Гнатко. Хлопцї хочуть перейти попри него, та ось він їм заступає дорогу.
— Стій! — скрикує так рішучо, що они мимохіть здержують ся. Він глядить строго з гори і говорить: Як бачите, я не казав нїчого пану учителеви, хоть ви і добре підбили менї око — і, відхиливши перепаску, показує зачервонїле, підпухле лице. Завстиджені товариші поспускали голови. Я не казав, і Ґедалї не скаже, бо по імени вас не знає — але наколиб ще коли котрий з вас сьмів зробити єму або Юдцї яку пакість, най стереже ся, бо зі мною буде мати справу.
Він випростував ся, витягаючи свої широкі рамена, а погрозивши дужими кулаками в сторону малих, — відійшов своєю дорогою.
XI.
Для товаришки.
Чим близше було вакаций, тим нетерпеливійше ожидала їх дїтвора, тим меньше заглядала до книжки, тим радше рвала ся на волю. Чи се ті золоті лучі всьміхаючого ся сонечка, чи звінкі піснї пташини в зелених гаях, чи цьвітисті луги і шумляча весело річка так бунтовали малих школярів?
Не знаю — певна лиш була річ, що в послїднї днї року шкільного нераз задумували ся они над книжкою і линули десь зором далеко, немов усьміхали ся до чарівних якихсь то мрій. Думаєте, самі лиш лїниві? О нї! вжеж нїхто-б не сказав, що Богдан і Надя недбалі дїти, а і они щось послїдними часами заглядали часто до календаря, а синий оловець хлопця радісно вичеркував кождїський прожитий день, що зближав єго до вакаций.
— Справдї гріх — говорив до сестрички — держати нас в такі чудові, теплі днї в школї над книжкою! Ах! як то тепер гарно там на селї! — зітхав — і перед єго очи виринали зелені левади, рясні садки, їзда верхом на конику, воженє лодкою по Днїстрі — і стільки ще, стільки других утїх вакацийних!
Надя, слухаючи, і собі підперала головку і задумувала ся. О! і она мала свої мрії, як Богданко — і в неї сила плянів на вакациї, красших нїж лїт передших. Богданко вибирає ся до стрийка, а она ще далї поїде. Мама трохи хора, і лїкарі радять їй виїхати на купелї і сьвіжий воздух ген аж у синї Карпати на Угорщину. Надя мала їхати з мамою. Кілько-ж то сьвіта побачить она по дорозї, які веселощі ждуть єї в тій, як казали, прегарній країнї. На саму згадку живійше румянїло личко, силнїйше ударяло серце.
І ось рік скінчений, попис відбув ся, дїтвора вільна немов пташата, пущені з клїти на волю. Зажиють же они тепер, зажиють! Та хоч сьвідоцтва вже й роздані, дївчатка семої кляси не розходять ся ще зі школи, не спішно їм чогось домів, хочуть послїдний раз сегодня доволї наговорити ся. Они збили ся в громадку коло учительки і розповідають о своїх плянах на вакациї.
— Я поїду з братом до дїдуся на село — казала русява Уля.
— А ми з цїлим домом вибираємо ся над Опір в Синовідско, — говорила Маринка.
— Ми нїкуди не їдемо — розказувала Мелася, — но наш домок і так мов на селї і ріка близько. До нас має приїхати тета з дїтьми, буде нам прегарно час сходити!
— Та нї одна з вас не вибирає ся так далеко, як я — похвалила ся Надя, паленїючи з радости.
— А ти куди? — спитали дївчатка.
— На Угорщину, позавтра від'їзджаю з мамусею.
— Ах! яка-ж ти щаслива! на Угорщину — так далеко! — завидовали ті, що оставали в містї.
— Так що-ж, треба буде і нам тут якось вакациювати — потїшали ся иньші — бавитись можемо в публичнім городї.
Учителька усьміхала ся до мрій молодої громадки.
— А ти, Мілю, остаєш в містї? — звернула ся до марної дївчинки, що станула мовчки осторонь від других.
Міля піднесла очи на учительку.
— Так, лишаю ся, не маю, де їхати — відказала.
— А тобі мабуть чи не найбільше придав би ся сьвіжий, гірский воздух, купіль в зимній водї і цїлковитий супочинок — говорила дальше учителька.
Дївчина сумно усьміхнула ся.
Она хора — се видко з єї худощавого личка, запалих оченят та побілїлих безкрових губ. Хвилями сухий кашель вириває ся їй з грудий. Се наслїдки зимової, не вилїченої добре, слабости. Лїкар не ворожить дївчинї житя, наколи не буде переживати много на сьвіжім воздусї. Та о виїздї нема що і гадати, у неї нї родини, нї знакомих на селї. Єї мати, убога вдова, держить корінний склепок в середмістю. Позаду маленький, майже цїлком темний покоїк займають обі з материю і двома братами. Справдї не богато там воздуха для хорого дївчати, не много сонїшного сьвітла. Она наче та ростинка, ростуча в тїни, марнїє з кождим днем.
Мовчки прислухує ся другим дївчаткам.
— Щасливі! — зітхає в душі, коби хоч такою здоровою бути, як одна з них. Єї очи напливають слезами. Учителька побачила се.
— Треба — говорить — щоби дївчата Мілю брали зі собою часто на прохід поза місто і до купели.
— Добре! добре! — вступимо по ню щоденно — закликали всї, окруживши Мілю і стискаючи їй сердечно руки.
Погляд Надї спочав на блїдій товаришцї, і єї серденько чогось жалісно стиснуло ся. Она немов нинї перший раз доперва запримітила марне личко і підкружені очи Мілї.
Дївчата попращали ся з учителькою і розходять ся, гуторячи по дорозї.
Мало котра йшла просто до дому, а відпроваджували ся по дві, три — часу-ж мають сегодня доволї, — говорили, і так се послїдний вже раз.
— Послїдний! — шепнула Міля до ідучої побіч Надї, а так сумно, що та аж задрожала, глянувши на товаришку.
— Ах, Боже! хто зна', чи она і пережиє сї вакациї — подумала і, якось дивно пригноблена сею страшною гадкою, повертала домів.
Тут застала гостя, тету, що зістане з татком на господарстві, наколи они всї виїдуть. Рідня підвечірковала на рундуцї.
— Прегарно виглядаєш, Надю! — заклитала тета, витаючи братанку. — І не пізнати, що ти сидїла цїлий рік над книжкою.
— А що не лиш сидїла а і вчила ся, доказом се сьвідоцтво — казав тато, показавши єго тетї.
— Славно! — хвалила тета. — Я не даром привезла тобі такий гарний дарунок, ти заслужила вповнї на него. Іди, оглянь, стоїть в твоїй комнатцї!
Очи Надї засьвітили цїкавостию, не йшла а бігла. Аж сплеснула руками з радости, о такім дарунку і в мріях не снила! Се був нїби столик маленький, округлий, на трех ніжках сплетених стоячий, обшитий довкола шнельковим шнурком з кутасиками. Верх, покритий мягким, рожевим оксамитом, піднимав ся в гору, а в серединї наче в скриночцї, також оксамітом виложеній, містили ся всїлякі прибори до шитя. Були там прегарні малі ножички, ріжного рода бавовни і нитки, взори до вишиваня, прибори до гафту, мереженя і робленя цьвітів.
Надя кинула ся на шию тетї, не в силї найти слів подяки. Боже! скільки щастя! Сьвідоцтво добре, прегарний дарунок, виїзд з мамусею на Угорщину, все складало ся на него. Она глянула кругом себе. Такої пишної комнатки нї одна певно з єї товаришок не мала, та й ще тетин столик так чудно все прикрашує. З радости підскакуючи, вбігла до сальонику і отворивши пянїно, вдарила веселої коломийки. Нараз в серединї такту урвала, єї зір впялив ся в велике зеркало, що висїло якраз против неї. Румяне щастєм личко всьміхало ся звідтам, та в душі Надї виринуло друге, неподібне нї раз до сего: блїде, худощаве лице товаришки. Руки опали байдужно на клявіатуру, темні вії положили ся по засумованім личеньку, а слеза викрала ся нишком-нишком спід спущених долї повік.
Бідна Мілюня! — шепнула до себе Надя, у мене нинї така сила щастя, а в неї нїчого! Она схопила ся від пянїна, а повернувши до своєї комнатки, стала складати книжки в шафцї, щоб розігнати журливі думи. Та образ Мілї не хотїв уступити, видїла єго в кождім куточку свого прегарного мешканя, думала о нїй до вечера.
Задля ріжних перешкод від'їзд відложено аж до третього дня. Хіснуючись вільним часом, вибрала ся Надя ранком до товаришки. В склепику сидїла мама Мілина, она сама порядкувала в темній комнатцї і ладила дїтям снїданє.
— Я прийшла забрати тебе на прохід — сказала Надя, входячи.
Міля похитала головою.
— Годї менї тепер іти, бачиш, маю роботу дома. Нинї торговий день, мама цїлий час в склепі, не піду…
— То і як ти можеш бути здорова, сидячи в отсїй норі — мимохіть вирвало ся Нади — аж пожалувала небачних слів, котрими могла товаришку вразити.
Но Міля, усьміхнувши ся лиш, відказала: Твоя правда, та піти не можу — хиба вечером…
— Добре, зайду ще вечером — говорила Надя, пращаючись. І знов задумана повертала домів. Нїчого єї днесь не тїшило: нї гарна комнатка, нї дарунок тети, нї виїзд на Угорщину. Она рада була, коли по обідї, виправивши Богдана до стрийка на село, могла замкнути ся у себе і пересидїти, нїким не занимана, до підвечірку.
Вечером знов пішла до Мілюнї. Сим разом застала єї саму в склепі.
— Збирай ся — просила — підеш до нас, а відтак виберемо ся всї на прохід і тебе відпровадимо.
— Нема мами, мушу пильнувати склепу — відповіла коротко товаришка.
— І так буде по всяк день! — аж скрикнула Надя.
— Мабуть тобі се дивно, а я вже, бач, звикла.
— Так, алеж ти хора, нинї ще блїдша як вчера. Передше ти бодай до школи перейшла ся два рази.
— Що-ж робити! на се ради нема — сказала Міля і звернула ся до дївчати, що прийшло за чимсь до склепу.
І знов, нїчого не справивши, відходила Надя від подруги.
— Она певно умре сих вакаций — думала по дорозї.