Мешканці не могли спати і кляли жорстоких господарів, які, переїхавши у нову квартиру, кинули напризволяще пса. Кощій Безсмертний Сімнадцятий, тобто, пробачте, майстер Костянтин Борисович, хотів забрати пса собі, але Залізна Дама, тобто, пробачте, Зоя Дем'янівна влаштувала йому з цього приводу скандал:
— Я вже бачу, до чого йдеться...— шипіла вона зловісним шепотом, щоб не чули сусіди.— Ти теж, як твоя перша безсовісна дружина, хочеш зрадити злу силу і перейти у ворожий табір. Добреньким хочеш стати, га? Хіба я не бачила, що ти вчора полагодив дитячий велосипед і не вставив туди пристрою, який рве штанчата? А мій летючий пилотяг ти коли полагодиш? Тягнеш, ледащо? Я б уже стільки зла зробила, що ну! А змушена перебиватися всякими дрібними капостями. Та й тут. ти мені шкодиш. Вчора я приладнала над дверима під'їзду швабру, щоб тріснула того, хто перший зайде. Де вона, та швабра?
— Та я ж перший і зайшов. Вона мене і тріснула. Бачиш, яка ґуля?
— Так тобі і треба. Навіть швабра вже тебе розкусила. Вона знає, на кого падати. А коли хтось перевісив номери квартир, щоб сусідоньки попобігали, нащо ти їм накивував на Кольку Чаплю? Хіба ти не знаєш, що Колька — наш? Міг би вказати на когось із них, добреньких. З будь-якої квартири. Їх тут багато.
— Та не повірять же!
— Повірять, повірять! Люди завжди охочіше вірять у лихе, ніж у добре.
— Не всякі.
— Не сперечайся зі мною! Ти зрадник і нікчема. Котрий місяць ти майструєш машинку для масового виготовлення рогаток? Де вона?
Костянтин Борисович відповів знічено:
— Та... Я її переробляю на машинку для випікання бубликів.
— Що?— Залізній Дамі аж дух перехопило від обурення.— Ти ж уже і так товстун, тюхтя ти, рохля ти, недотепо...
— Цить!— раптом вигукнув Костянтин Борисович і так гухнув кулаком по нічній тумбочці, аж нічник у вигляді сови злякано підскочив і змахнув крилами.— Цить, бо розмонтую на деталі. Знахабніла, залізяка. Я глава сім'ї, чи ти? Зазналась! Вже не пам'ятаєш, що це я, я тебе зробив із старого годинника і кравецьких ножиць.
Залізна Дама злякано принишкла. Та чи надовго?
А бідолашний Рекс вив і вив. Орисині бабусі, натом-лені дорогою, спали міцно. Але тато і мама місця собі не знаходили. Не спали, нервували, виглядали у вікно.
— Добре, хоч Орися спить і не чує. Вона б домоглася, щоб ми взяли Рекса до себе. Але ж це безумство: у нас і так не квартира, а казкова рукавичка.
— Пождемо ще трохи,— сказав тато.— Якщо за півгодини пес не перестане вити, я спущусь...
Сусанна Охрімівна Тягнирядно лютувала на зіпсований телефон. Чоловіка не було вдома, а самій іти на вулицю, шукати автомат і викликати "будку" на цього шолудивого Рекса було ліньки.
— Пожду ще трохи,— бурмотіла Сусанна Охрімівна.— Як за півгодини не перестане вити, доведеться іти дзвонить...
А Тимчик з мамою не чули собачого виття. По-перше, тому, що вікно їхньої єдиної кімнати виходило на вулицю; по-друге, тому, що вони, обійнявшись, міцно-преміцно спали одягнені на незастеленому дивані. Обличчя їхні були мокрі від сліз. Ввечері мама переказала Тимчикові слова лікаря, і вони довго-довго плакали вдвох. Та так і заснули. Мама говорила Тимчикові, як це чудесно — бути скрипалем. Тимчик погоджувався, що це справді чудесно. Але він же знав, що у мами немає грошей на скрипку. І від того сльози текли і текли.
У домі було ще кілька квартир. В одній жив будівельник дядько Кузя з дружиною і трьома маленькими дівчатками-близнюками, які були всі на одне личко і звалися теж схоже: Білена, Вілора і Віолетта.
У другій жив дев'ятикласник Тютя з бабусею. Насправді його звали не Тютя, а Денис Тютін, але навіть бабуся називала онука Тютею. Може, тому, що він занадто часто потрапляв у безвихідні ситуації, з яких не міг вийти без бабусиної допомоги. Він завжди щось губив, щось забував, чогось не помічав і розгублювався. А головна Тютіна вада, як на думку дворових хлопчаків, полягала в тому, що Тютя не любив і не вмів битися. Батьки Дениса працювали за кордоном, а Денис кінчав дев'ятий клас, і не хотів міняти школу.
І все-таки товариші поважали Тютю. А чому? Тому що був він Великий Хімік. Тому що в квартирі їхній завжди щось шипіло, кипіло, люто смерділо і час від часу — вибухало.
Рексового виття бабуся не чула, бо у неї вуха позакладало од сьогоднішнього вибуху і ще не відклало. А Тютя не чув Рекса тому, що в його кімнаті постійно гув потужний вентилятор, очищаючи повітря.
Жила в будинку ще кравчиня, тіточка Надя, тиха і лагідна жінка. Вона жила сама, лише з котом Вассіа-ном. То був дуже випещений і пихатий кіт. На "Ваську" він не озивався, бо ніколи не забував, що він не Васька, а Вассіан. Другу свою кімнату тьотя Надя здавала квартирантові, якого ніхто не звав на ім'я. Квартирант працював художником-майстром на маленькій фабриці манекенів. Тітонька Надя якось сказала Орисиній мамі співчутливо і скрушно:
— Ох, він такий самотній чоловік! Відтоді Орися подумки так і називала квартиранта тіточки Наді — Самотній Чоловік. Вона не дуже розуміла, що таке самотній, бо гадала, що це щось на зразок імені.
Хто чув, а хто й не чув Рейсового виття. Але підніматися з теплих постелей і щось вирішувати було так тяжко, що кожен думав собі, як і Орисин тато: "Пожду ще трохи. Якщо за півгодини пес не перестане вити, я спущусь..."
Але за півгодини пес вити перестав. Що було тому причиною — хто його знає. Діло нічне, діло зимове.
Тільки мудра Снігова Баба у дворі все бачила, все чула, все знала...
Але про це поки що — цить.
Бо діти сплять. І місто спить.
І тільки слід...
Пройшов тут кіт.
І тільки дзвін — упала зірка.
І зірці кіт сказав: "Привіт!
Ти вчасно. Посвіти-но в нірку!
Така відстала ця мишва!
Ні світла, ні перин, ні ванн.
Я б і не їв їх — та, погодьтесь,—
у темряві їм жити годі.
Комусь же слід (хоч за хвости)
їх витягать із темноти.
Та й моціон не зайвий теж.
Бо поки мишку доженеш,
та поки виховаєш сіру —
враз нагуляєш апетит
до тих сардельок, що в квартирі
на мене ждуть!"— закінчив кіт.
Розділ 18
ЩО ЗНАЛА СНІГОВА БАБА
Снігову Бабу виліпили діти — тому вона була добра. Ніс їй зробили з довгої морквини — тому вона була дуже допитлива. А на ніс почепили ще й старі, обмотані дротом окуляри Орисиної бабусі, які та викинула на смітник. Тому Снігова Баба була дуже видюща. її виліпили з найбілішого найпершого снігу — тому вона була дуже вихована. А дуже вихована Снігова Баба мусить стояти собі смирно серед двору, все бачити, все чути, все знати, але... мовчати. Роззявляти рота, або вимахувати мітлою, або — о жах!— ступити хоч один крок — вважається непристойним для порядних Снігових Баб. А скільки могла б розповісти ця Снігова Баба і дітям, і дорослим, і навіть працівникам міліції!
Для всіх у неї в запасі були всілякі дуже цікаві, дуже повчальні спостереження, здогадки і факти. Вона знала, що було, що є і що буде. Знала, що скоро настане Новий рік. І курка Фрейліна полетить на Королівський пташиний бал. Так-так, адже і в курей є свої казки. Снігова Баба бачила, як учора на сходах Фрейліну перестрів Боб Нарцисович Австралійський, папуга із зоопарку, який ходить до чарівника. Чемно вклонившись і знявши капелюх, папуга сказав:
— О шановна! Ви така чудесна, така розкішна біла птаха! Ви дуже мені подобаєтесь.
— Ви мені теж...— щиросердо відповіла Фрейліна. І це була правда, бо такий папуга здатен був розбити серце не лише простій білій курці, а навіть найрозкішнішій паві або й жар-птиці. Він був прекрасний у своєму смугастому піджаку, в окулярах та ще з таким привабливим закордонним акцентом.
— Я запрошую Вас,— сказав папуга,— на наш великий новорічний пташиний бал, який відбудеться у Пташиному павільйоні зоопарку. Королева, голуба заморська курка Генрієтта, влаштовує цей бал, щоб знайти наречену своєму синові — півнику Генріху сімсот тисяч дев'яносто дев'ятому.
— Ох, дорогенький Боб Нарцисович! Я така вдячна вам за запрошення!— присіла в поклоні чемна курочка, а сама хитренько собі зважила (бо всі курки — хитрюги), що папуга — папугою, а принц-півник, та ще голубий,— це вже щось краще! Непогано було б потрапити в королівську родину і стати не фрейліною, а принцесою.
Сповнена райдужних мрій, курочка поспішила додому. А Снігова Баба їй трішки позаздрила. Але тільки трішки. Адже у Снігових Баб і у курей мало спільного.
Потім з дверей вибіг маленький Дзявчик і злякано сахнувся од смітника. Очевидно, йому здалося, що це щось інше, дуже страшне, або хтось інший, теж дуже страшний. І чого він такий боягуз, цей Дзявчик? Адже це так помітно...
Високо задерши випещений рудий хвіст, гидливо струшуючи сніг з вусів і з лапок, ішов двором Вассіан.
— Добрий вечір вам...— ввічливо привітався з ним Дзявчик.
— Добрий вечір і вам...— поважно, але трішки іронічно відповів Вассіан.
Дзявчикові одразу ж захотілося дати зрозуміти котові, з ким той має справу. Він спитав:
— Чи не бачили ви тут кого-небудь, кого б я міг вполювати і з'їсти?
Кіт вдав, що дуже злякався:
— Н-н-ні... А кого б ви бажали вполювати?
— Ну...— протягнув Дзявчик, замислено натупую-чи передньою лапкою,— хоча б вовка... Ви не бачили випадком вовка?
Дзявчик знав, що питав. Орися сказала йому, що ніяких вовків у місті не було, немає і не буде.
— А, вовка...— полегшено вигукнув Вассіан.— Вовк є, за три кроки звідси. Щойно зайшов у "Ремонт ну майстерню" полагодити свій кутній зуб. От-от вийде, зачекайте... Та куди ж Ви?
Але за Дзявчиком аж закуріло снігом. Він кинувся додому, подалі і від кота, і від вовка. Дзявчик заліз під батарею у кімнаті і, тремтячи, думав, що вовк — це зовсім не смачно. Вовка він залишить на завтра, а сьогодні він ще ситий курячими котлетками. Дзявчик ніяк не міг заспокоїтись. Маленьке песяче сердечко провалилося кудись униз, аж на самісіньке дно лівої п'ятки. Дзявчикові довелося зробити стійку на голові, аби сердечко знову перекотилося на місце. Тільки після цього він заспокоївся і заснув.
А кіт Вассіан довго ще сміявся у дворі, і Снігова Баба посміхалась.
Дуже часто бачить тепер Снігова Баба міліціонера Цибулька і знає, чому...