Втім, давно відомо, що нехай у Кіри буде поганий чи хороший настрій,— вона завжди заїдатиме свій настрій солодким. Пропустити такий випадок Кіра ніколи не погодиться. І особливо смачне все буває в подібних кіосках, де ласощі, трохи припудрені порохом, лежать давно і вже закам'яніли, вода з сиропом відгонить есенцією, аптекою — немов це каплі від кашлю, а продавець переконує, що кращих цукерок і тістечок немає ніде в світі.
Але дитячих шкільних звичок не так легко позбутись, до того ж є справді якесь зачарування в цих маленьких хатках, наповнених солодкими скарбами. Вони насамперед і розраховані на прості невибагливі серця.
Кіра спинилася біля освітленого веселого кіоска і непомітно випила склянку води з сиропом та з'їла два тістечка з накрученим, як черепашка, рожевим, пухким кремом. Купила на дорогу ще дві вафлі з шоколадом і тоді тільки помітила, що грошей у неї залишилось якраз на трамвайний квиток до Вови і назад...
Знищуючи вафлі, Кіра поспішила до трамвая, але перед нею немов із землі виріс Марко Бубир і від такої несподіванки сам раптом спинився.
Він довго ходив вулицями після розмови з Аркадієм. Ходив лютий і нещасний. Він злився на свого батька. Але нічого не придумавши, не знайшовши ніякої нової, більш вірної для себе лінії поведінки, Марко вирішив і надалі триматися так, як досі, нікого не допускати до свого серця, навіть найближчих друзів. Та й яке кому до цього діло!
Часом Маркові хочеться прийти і розповісти все, все розповісти товаришам, яких він любить, ненавидить і яким заздрить, які живуть просто і в яких немає нічого, що примушувало б їх отак вештатись. Йому здавалося, що він зацькований, вигнанець, що його ніхто не може зрозуміти. І така поза подобалася Маркові. Він читав багато книжок, але удавав, що нічого не знає і нічого ніколи не робить. Йому подобалося бути таємничим, скептиком, ображеним, викликати подив і навіть жаль. Марко звик до такої ролі, але зовсім відірватись від товаришів у нього не було сил; надто тепло ставились до нього і Аркадій, і Кіра, і Руфа, і Вова, і Тамара Незабудь, і Віктор Мартинов... Без них зостатися самому,— значить зостатися у порожнечі.
І все ж таки Марко не хотів говорити з товаришами одверто.
Зустріч з Кірою була несподіваною. Марко не повірив своїм очам. Але він дуже зрадів цій зустрічі. У Кіри була, здавалося Маркові, глибока, справжня щирість, якої не вистачало багатьом його товаришам. Маркові подобалася Кіра, але він це ховав, бо боявся, що Кіра ніколи не подарує втручання його батька в родинне життя Ковалів.
Марко скоро опам'ятався і стояв уже в недбалій позі, надягнувши свою машкару, граючи роль людини, яку не можна нічим здивувати і якій усе навколо є лише матеріалом для іронії. Цю позу Кіра знала.
— Яка щаслива зустріч! А зачіска, немов у грецької богині! І такі чудові вафлі може перетравлювати теж тільки шлунок богині... Я зачарований, убитий... Благаю, дозвольте мені проводити вас хоч на край світу, аби бути поряд!..— патетично вигукнуві Марко. Кіра недружелюбно слухала цю тираду, дивлячись на красиве обличчя Марка. Але всім відомо — коли Кіра поїсть солодкого, то зразу стає добрішою, і тому й на цей раз вона тільки невдоволено похитала головою і сказала з докором:
— Доки ти, Марку, будеш клоуна грати? Коли ти станеш по-людському говорити з товаришами? Я тебе через це не можу поважати, розумієш?
Марко образився, облизав губи і намірився дуже гостро відповісти, але відклав це надалі й спитав:
— Куди ти біжиш у такій зачісці, тобі в ній чудово...
— Хочеш половину вафлі? Немає більше, все з'їла. Мені завжди хороше у всіх зачісках. Не знаєш? Даремно! — строго сказала Кіра. Марко взяв половину вафлі, і вона провалилася в його рот, як у бездонну печеру. Вафля нагадала Маркові, що йому хочеться їсти.
— Ходімо разом, хочеш, Марку? Мені треба бачити Вову, зайдемо до нього.— Кіра хотіла взяти Марка під руку, але він трохи одступився і притиснув свій лікоть до ребер. Кіра сіпнула руку назад.
Марко зробив вигляд, що нічого не сталося, і, зосереджено дивлячись Кірі в обличчя, сказав:
— Я бачив Вовку, він пішов з Марусею в кіно. Під руку. Так ніжно... Під час сеансу Вовка від великих почуттів ламає Марусі пальці.
— Марку!..— скрикнула Кіра і тупнула ногою.
— Не бий землю, що тут страшного? — посміхнувся Марко.
— Нічого, добре, що я тебе зустріла. А то даремно поїхала б до Вовки,— змінивши тон, байдуже сказала Кіра і повільною ходою пішла назад до свого дому, в темнішу вулицю. Марко пішов за нею. Назустріч летіло авто. Світло фар різало сутінок, як тверду речовину.
— Сьогодні я був у Аркадія. Вищезазначений суб'єкт, судячи по моїх спостереженнях, збирається дарувати якійсь дівчині квіти і з'ясовує теоретичні й етичні моменти цього питання. Гине, гине друг Аркадій!
— Чому гине, як тобі не соромно?..
Кірі стало весело від того, що Марко робить такі передбачення. Аркадій збирається дарувати квіти? Смішно! Коли ті квіти вже прикрашають її стіл. Смішно! Кіра засміялася в обличчя Маркові. Він образився і недбало посміхнувся.
— Чому гине? Зараз поясню. Раз такий витриманий і твердокам'яний хлопець починає дарувати квіти дівчатам, значить, можна замовляти йому катафалк. Не знає він, що дарувати! Я порадив подарувати дівчині, приміром, невеличку колекцію отрутних змій, наприклад кобр. Чудовий екзотичний подарунок!
Кіра мимоволі здригнулася, уявивши в себе в руках такий подарунок.
Цього й добивався Марко: він хотів дошкулити Кірі, здивувати її, викликати протест. Але вона звикла до подібних розмов і посміхнулась.
Чи Маркові здалось, ніби Кіра глузує з нього, чи підвищена підозрілість не давала спокою, але Марко запалився ще більше. Засунув руки глибоко в кишені і йшов з незалежним виглядом, ближче до високих стін і глухих парканів.
Кіра іноді хихикала, а Марко мовчки вигадував найдошкульнішу образу для неї. І нарешті вигадав... Несподівано підійшов упритул і, немов між іншим, сказав, дивлячись Кірі в очі:
— Проводжу тебе, і треба поспішати додому. А як поживає твоя матуся? Сумує й досі за моїм благородним батеньком?
— Марку!..— з пересторогою металевим голосом сказала Кіра, мало не захлинувшись. Слова Марка влучили в саме серце, в найболючіше місце. Вона закрила рота рукою, щоб не скрикнути.
Пролетіли в пам'яті кошмари тих двох років, коли їй доводилося заходити до Бубиря, щоб побачитись, одвідати матір. Кіра ненавиділа Маркового батька, а разом і Марка, що зустрічав її єхидною посмішкою вузьких губ.
Дівчина пішла швидко, скільки вистачало сил. їй хотілося втекти, не чути, що говорив Марко. Це сон, сон!.. Але не чути не можна, бо Марко поспішав за нею.
Кіра влетіла в коридор і, стрибаючи зразу через два східці, помчала нагору. Ноги самі несли її нестримно. Біля дверей своєї квартири Кіра спинилась, сперлась на поруччя і передихнула.
Давно вже зникла Кіра, а Марко не ворушився, тільки щось шепотів їй услід. Потім зіщулився, ніби й на нього дихнув різкий холод.
Здивовано озирнувся навколо, припав до стіни:
— Поганий я, Кіро, я така гадина! Чому ти змовчала мені? Чому?..
Марко довго не міг одірватися від стіни.
КНИГА ДРУГА
1
Шкільний сторож Мартин Іванович був у школі визначною людиною,— його поважали і навіть запобігали перед ним. Тридцять дев'ять років сторожував він у ШКОЛІ.
Мартина Івановича обов'язково демонстрували гостям, як досягнення школи, хоча він систематичними знаннями похвалитись не міг, умів лише трохи читати і тямив написати листа.
Спочатку Мартин Іванович лічив премії, які діставав за останні роки, а тепер уже й лічити покинув, бо все одно не перелічиш... Не догадався з самого початку записувати ці премії...
На кожних урочистих зборах у школі Мартин Іванович обов'язково сидів у президії. Його ніколи не забували, і він завжди намагався сісти позаду всіх, тільки видно було голову і сизі, з жовтими підпалинами вуса.
Висіклися вуса Мартина Івановича. Не стало тієї пишноти і краси, як колись. Було стирчали з кожної щоки, як списи — гострі, густі, блискучі! Висіклися вуса! Губу крізь них видно, і кожна волосинка обвисає. Але й з рештками своїх вусів Мартин Іванович недовірливо поглядав на голених чоловіків — з губами, як у жінки...
В його часи порядна дівчина на такого й ока не звела б, не то що дозволити себе під руку взяти чи на побачення вийти...
Зразу б стало незатишно, порожньо в приміщенні, в коридорах, коли б щодня не зустрічав школярів на дверях посивілий, але стрункий, з грудьми колесом, Мартин Іванович...
Уже коли Мартин Іванович на дверях — значить, у кожному закуточку чисто. Все вимито, вичищено, класи провітрено. Прибиральницям Мартин Іванович набридає весь час, як тільки знайде десь непорядки. Ну, звичайно, біля дощок є завжди і вогка ганчірка, і крейда...
Навіть директор школи, Пилип Данилович Кужіль, певний за порядок у будинку, знаючи, що на сторожі цього стоїть Мартин Іванович. Не раз доводилося директорові розбирати конфлікти сторожа з завгоспом, з буфетниками, і майже завжди Мартин Іванович був правий. Він ніколи не дасть скривдити учня і зробити щось не на користь школярів.
Останнім часом багато роботи стало Мартинові Івановичу — школа переїхала цього року в нове, спеціально збудоване приміщення. Чотириповерховий будинок з чудовими великими світлими класними кімнатами, з залою, кабінетами. Паркетна підлога, широкі коридори, велика роздягальня. Як оглянув вперше нову школу Мартин Іванович — мало не задихнувся від радощів. Такої школи він ще на своєму віку не бачив, хоч тепер їх уже багато було побудовано в місті.
Щоранку у вестибюлі зустрічає школярів Мартин Іванович. Він походжає або стоїть біля дверей у позі міністра під час прийому іноземних гостей. На комір чорного піджака нашито зелені петлиці з золотим написом 112 П. С. Ш.— сто дванадцята повна середня школа.
Сьогодні йому ломить спину і в нозі стріляє від вологості, що туманом насунула відкілясь уночі. На ребристі дахи, в провали вулиць, на високі сірі стіни, на широкі груди майданів ліг туман. Барометр показує дуже низький тиск, а температура висока. Ось в таку погоду діти найбільше хворіють. Вибіжить мале надвір роздягнене і простудиться, а батькам горе.
Тому Мартин Іванович пильно стежить, щоб метушлива, непосидюща малеча перших класів не вибігала згарячу надвір.