Правда, Тишко ще ріс і полум'я в нього було невелике.
А нетів було багато. Та й Оксана не вміла пускати з рота вогонь і дим, а Тишкові одному з усіма, мабуть, не впоратися. Ото якби Славко був тут…
Так вони йшли, думаючи кожен про своє і сподіваючись. Правда, Тишкові заважав зосередитися зуб. Він його відволікав. Отак, під тривожне бумкання, вони дедалі ближче підходили до величезного баобаба.
Два наймоторніші нети піднялися до краю дупла. Одною рукою вони трималися за гілляки, а другою хотіли схопити бранців, як тільки вони піднімуться до входу.
Процесія наближалася до дерева. Коли Оксана близенько побачила величезний, як стіна, баобаб і темний провал у ньому, їй стало моторошно. Жарти жартами, а так і справді навіки можна до в'язниці потрапити.
– Оксанко, дозволь, я ширше роззявлю пащу, – пошепки попросив Тишко й неголосно загарчав, – треба ризикнути.
І він замахав хвостом. Оксана хотіла щось відповісти, але раптом гучно чхнула. Хоча від палацу до баобаба було не так далеко, та її сукня в горошок, і блакитний бант, й босі ноги вже були в пилюці. Від кожного кроку здіймалася курява, і тому все навколо було сіре.
– Будьте здорові! – ввічливо крикнув король зі свого балкона.
Оксана озирнулась і кивнула:
– Постараюся, ваша величносте.
Нети дрібно застукотіли паличками, просто-таки загрюкали від захвату.
– Ото чемний, ото вихований, ото великодушний наш король! Він побажав здоров'я полонянці, яку зараз укинуть до в'язниці!
І дивно, що дівчинка почула крізь той гамір тихий голос, що пролунав згори:
– Оксано, увага!
Іще не зрозумівши, у чому річ, вона про всяк випадок обхопила дракончика, і тієї ж миті їх підняв блакитний вітер і посадив на паркан-самоліт. Паркан злетів догори, залишаючи внизу натовп розгублених охоронців, короля із роззявленим від подиву ротом, сходи біля баобаба та двох нетів, які випустили з рук гілляки і стрімголов скотилися вниз. А Тишко заволав, щоправда, трохи запізніло:
– А-а, розбишаки, не вийшло! Ось я наступного разу вам покажу!
І він так войовниче замахав хвостом, що Славко його зупинив:
– Обережніше, а то ми впадемо!
– От добре, що ви нас врятували! – обняла Славка Оксана й міцно поцілувала в щоку.
– Ото ще! – одвернувся Славко й підтягнув шорти. – Що за звичка оце в дівчат?! Як нагода, так і цілуються!
Але відчувалося, що йому все-таки приємно.
Тишко обернувся до Славка й лизнув його в щоку з іншого боку. Щока в хлопця виявилася гірка, напевно, від пилу.
Отак щасливо виплуталися вони з тієї халепи. Щоправда, не попрощалися з Нетушкою, та нічого не вдієш. Зате їй подарували ліси, і луки, і троянди, і навіть білого лебедя на озері. Не так і легко тепер буде королю розправитися з природою. Нетушка тепер не така вже маленька, усе-таки шість років, заступиться.
Порятунок так потішив друзів, що вони зовсім забули про недоброго короля.
А він перший отямився, підвівся і громовим голосом звелів:
– Увімкнути на повну потужність головний скликач!
Король упізнав паркана-втікача. І знайшов, як його покарати, а заразом і його друзям носа втерти. Найвище вікно палацу, що досі було затулене віконницями, відчинилося, і з нього висунулася величезна сіра підкова. Це й був головний скликач. Нети боялися його понад усе на світі, тому що він паралізував їхню волю і, хоч де вони були, тягнув їх до палацу з могутньою, нездоланною, таємничою силою. Якщо вони бігли до скликача не досить швидко, він валив їх додолу, і вони пересувалися навлежачки або котилися, хоч і не хотіли того. Тому так перелякано завмерли нети, почувши грізний наказ короля.
Але цього разу підкову було спрямовано в небо, услід за втікачами.
Славко першим розгадав таємницю скликана.
– Не бійтеся! – вигукнув він. – Ця штуковина – величезний магніт! Нічого не може він нам зробити! Ми ж не залізні!
– Але давайте все-таки летіти швидше, – благально прошепотіла Оксана, ніяково всміхаючись. Не дуже приємно, коли на тебе націлили зброю, нехай і нешкідливу.
– Нам тільки перелетіти цю невелику гору – і ми покинемо королівство Нетуша, – дивлячись уперед, сказав Тишко.
Іще трохи – і гора опинилася під ними.
– Ур-ра! – закричала Оксана й показала всьому королівству "довгого півня". – Що, зловили?!
Вам ніколи не показували "довгого півня"? Кажуть, це дуже образливо. А робиться воно просто: приставляють великого пальця правої руки до носа, а мізинця – до великого пальця лівої руки й махають усіма пальцями. Схоже на півнячий гребінь, але бачити це неприємно. Надто ж, якщо при цьому ще й язика показують. Стара, відома дражнилка. Нетуш Перший ледь не луснув з досади – адже він понад усе на світі боявся насмішок!
Звідки було знати друзям, що святкувати успіх зарано?
Іще звучало в повітрі Оксанине "Ур-ра!", аж паркан здригнувся, щось у ньому тоскно затріщало, потім – іще…
– Тримайте дощечки! – вигукнув Славко. – Магніт витягає цвяхи!
Бідний паркан почав розпадатися. Цвяхи вилітали з нього і, як маленькі олівчики, стрімко мчали до скликача. Блакитний вітер став майже невидимий від зусиль, адже йому доводилось утримувати в повітрі тепер усіх нарізно. Сили його вичерпалися. Мандрівники, які щойно перелетіли невисоку гору, стрімголов покотилися до її підніжжя. Тишко важко дихав, облизуючи забиті місця. Оксана шукала свого банта, що невідомо куди подівся. А Славко, ледь підхопившись на ноги, разом із вітром кинувся збирати розсипані схилом дощечки, щоб не пропав зовсім вірний їхній друг – паркан.
Навколо були колючі чагарники, що виросли прямо серед каміння, а внизу – долина, де видніло невелике селище з поодинокими присадкуватими будиночками, такими низенькими, що тільки дахи темніли.
І знову нети…
Королівство нетів залишилося позаду. Але труднощі поки не минали. Паркан без цвяхів складався тепер із окремих дощечок. Славко зв'язав його своїм поясом із морською пряжкою та Оксаниною стрічкою. Чималенький клумак вийшов. Ніс його на собі Тишко.
Іти кам'янистою стежкою було важко, ноги ковзали й чіплялися за каменюки. Оксана чвалала ззаду, вигляд у неї був сумний і втомлений.
Тільки блакитний вітер уже встиг відпочити. Він торкнувся Оксаниної щоки і прошелестів їй на вухо:
– А мій чарівний капелюх ти не загубила?
– Та забери його, будь ласка! – розсердилася Оксана. – Тягаємо його, бережемо, а він, може, зовсім і не чарівний!
– Може, – незворушно погодився вітер. – Але я до нього звик.
І він обережно взяв пошарпану панамку.
– Їсти хочеться, – зітхнула дівчинка. – Там, у комірці, одне тістечко залишилося. Я Тишкові пропонувала, він відмовився, так воно й лежить там у кутку, на столику.
– Спустимося в долину, може, там нас нагодують, – невпевнено сказав Славко, щоб підбадьорити всіх.
– А може, і самих з'їдять, – зауважив вітер.
– Тобі що, порожнечу не з'їдять! У тебе і їсти нічого, хіба що твій капелюх, – буркнув Тишко.
– А тобі неодмінно потрібна компанія, зелена відбивна? – вітер кинув у дракончика жменю камінців.
– Припиніть негайно! – гримнув на них Славко. – Знайшли час!
Мандрівники вийшли до незвичайного одноповерхового будинку, схожого на кам'яний барак без вікон. Навколо нього була сіра стіна, в якій начебто не було дверей.
– Як ти думаєш, що це таке? – мимоволі приглушивши голос, запитала Оксана Славка. Вона з цікавістю роздивлялася споруду.
– Підійдемо ближче – дізнаємося, – коротко відповів хлопчик.
Раптом пролунав шум, наче по камінню дернули величезною терткою. Стіна здригнулася й розтулилася, відкриваючи вхід. Звідти, просто на мандрівників, вийшли…
Знаєте, хлопчики й дівчатка, мені дуже прикро, але наші друзі потрапили до тієї шахти, де видобували сіру фарбу. Тому й вийшли до них назустріч, гуркочучи замочками, два нети.
Як по правді, я й не підозрювала, що вони сюди потраплять.
На карті зазначалося, що за цією горою розташована держава коників-скрипалів. Там усі грають на скрипках. Хоче мама посварити сина – грає сердито. Побився син у дворі – скрипка просто ридає в нього в руках, а він тільки сльози їй втирає. Пора обідати – обідній марш. Пора спати – колискова.
Воно, може, трохи незвично – від ранку до ночі музика. Зате безпечно!
Несподівана зустріч із нетами, від яких мандрівники щойно втекли з великими труднощами, не віщувала нічого доброго.
Щоправда, ці нети були не такі войовничі, як ті, що зібралися воювати з данами. Вони лише охороняли шахту, де видобувалася сіра фарба, і передавали її посланцям короля Нетуша Першого.
У них було одне-єдине завдання: щоб шахта завжди працювала добре і фарби видобувалося стільки, скільки потрібно королю.
Побачивши таких дивних гостей, нети зупинились і насторожено загородили вхід.
– Добридень, – ввічливо почав Славко. – Ми прямуємо до замку дракона, нічого проти вас не задумуємо, але нам потрібно трохи цвяхів.
Обидва нети служили тут уже давно й чекали на зміну. Так було заведено: відпрацював, наприклад, півроку – надсилають іншого, щоб він тебе змінив. Але зараз та зміна чомусь затримувалася.
Нети нічого не знали про бій, вони тут були самі й гнівалися, що їм доводиться так довго стирчати на посту в такому глухому місці.
– Мабуть, ми їх заарештуємо, – задумливо сказав один із них, невисокий, із добре начищеними замками. Він у всьому полюбляв лад і відразу ж пригадав інструкції. Заарештовувати всіх невідомих, що наближаються до шахти.
– А я думаю, їх краще відпустити, – заперечив другий і часто-часто закліпав червоними очима.
Нет Охайний був начальником охорони, а Нет Моргун – його підлеглим. Але Нет Моргун вважав такий розподіл обов'язків несправедливим, оскільки прибув сюди на два дні раніше й тому гадав, що роботу знає краще. Тож завжди заперечував. Така вже в нього натура була.
– Я наказую заарештувати прибульців! – неголосно, але суворо мовив Нет Охайний.
Йому не сподобалося, що підлеглий міркує в присутності сторонніх, хоча прибульці навряд чи могли розібрати їх квапливу розмову. Охайний сам показав приклад, відмикаючи свої начищені замочки.
Але нетів було тільки двоє, і заарештувати відразу трьох – хлопчика, дівчинку і ще дракона – нелегко. Начальник охорони це зрозумів і сказав найсолодшим голосом, на який тільки був здатний:
– Звичайно, ми дамо вам цвяхів. Авжеж! Я сам проведу цього великого зеленого по цвяхи.