Бо люди засміють.
— Добре, — відповів строго Мик-Мик. — Спи, не описуватиму.
Прокинувся — ще й чорти навкулачки не билися. Лежав, ділив подумки гроші, які одержить за книжку майбутню.
Отже, так: найбільше треба дати Марусі, дочці. Тисяч двадцять, не менше. В неї ж двоє дітей, та ще й зять заробляє не дуже. Від получки до получки живуть. Хай справлять одежину, особливо онукам, на яких так і горить. Та й Марусі причепуритись не завадить, пальтечко зимове вітром підбите. І в зятя також. Обоє ще молоді, тільки й походити в новому.
Двадцяти тисяч повинно вистачити: Маруся у матір вдалася, гроші на вітер не кине.
Тепер — Михайло. Що приймаком у професора. Ну, цьому ясно що подарувати, — машину. Не "Запорожця" чи "Жигулі" — "Волгу". Втерти носа сватам.
Петра теж не можна зобидити. Виділить йому на гарнітур — обставить будинок. Якось заходив просто так, з цікавості в меблевий магазин: імпортні гарнітури стоять як на виставці. І югославські, й румунські, і фінські. Особливо угорський сподобався: до полірованого дерева доторкнутися страшно. Довго милувався, не міг одірватись. Оце робота! Оце майстри!
Так що Петрові закупить меблі угорські. З верху до низу будинок обставить.
Живіть та батька добрим словом згадуйте.
Ну а собі — це вже як вийде: Мик-Мик таку товсту книжку написати не надіявся. Не потягне. По Савці, як то кажуть, і свитка. Лишиться дещиця — купить Домні Данилівні шубу. Отаку, як у свахи-професорші. Вона в нього заробила. А то, дивись, і на "Запорожця" вистачить. Хай що жінка не каже, а машину не завадило б мати. До Петра навіть з'їздити, і то колеса потрібні.
Або до моря. На море хоч разок подивитись...
За думками оцими незчувся Мик-Мик, як пора і вставати. Вмився, поголився, нашвидкуруч поснідав і подався до Спілки письменників.
Повернувся розчарований: нема таких курсів!
— А може, таки є?
— Та де в біса є, коли чоловік мені прямо сказав!
— То як же вони без курсів тих пишуть?
— В університетах, мабуть, навчають. А курсів замало. Це ж тобі не стіни штукатурити — книжку писати!
— То й що ти робитимеш?
— Не знаю! — відповів гнівно Мик-Мик. — В університет уже пізно. Раніше про це думати треба було.
Кілька днів ходив якийсь аж сердитий. Домна Данилівна боялась і підступитися до нього. А потім повеселішав: нове діло знайшов.
VI
І остання новина: Мик-Мик так і не взявся поки що за роман. Записався натомість у секцію "моржів". До отих шалапутів, які в найлютіші морози наганяють жах на тепло зодягнених громадян нашого міста. Вдалося йому стати "моржем" чи не вдалося, не знаю. Але що він побував у всіх ополонках Дніпра, то це вже напевне.