Телеграму подав у віконце: "Чекайте, вас покличуть", — всю годину простояв поруч, боячись, що не почує. Довкола гуло, як у вуликові, чоловічі, жіночі голоси проривалися з погано ізольованих кабін, якась дамочка відчайдушно кричала: "Саша!.. Так я жду тебе, Саша!.." — мов її Саша був щонайближче на Місяці, і, всі ті голоси перекриваючи, раз по раз металево хрипів репродуктор, оголошуючи черговий виклик та номер кабіни, і він щоразу напружувався, дослуховуючись, і кілька разів питав у чергової, чи не забули про нього. "Ждіть!" — лунала стереотипна відповідь, наче не жива людина з ним говорила — автомат, і йому не лишалось нічого іншого, як стояти й чекати. І гадати, для чого вона його викликала, що йому скаже. І що йому треба буде відповідати.
Врешті репродуктор, що висів під самісінькою стелею, повернувся, здалось, у його бік, металево прохрипів:
— Хто чекає Поліське — п'ята кабіна!.. П'ята кабіна!..
— Я! — відгукнувся він і побіг шукати п'яту кабіну.
В трубці тріщало й свистіло.
— Алло!.. Алло!..
Там нарешті щось клацнуло, затріщало ще дужче, далекий голос спитав:
— Київ?.. Зараз будете розмовляти...
Ще міцніше притис трубку до вуха.
— Алло!.. Алло!.. Я слухаю!.. Дівчино, нічого не чутно!..
І відразу ж пролунав її голос. Десь у грудях у нього ожила крихітна грудочка, що чаїлася всі оці місяці — всупереч усьому на світі. Ожила, ворухнулася, спалахнула жариною — його так і омило гарячою хвилею, на якусь мить йому здалося, що вони й не сварилися ніколи, що оте все наснилося, та вона сказала, що отримала од нього листа, і жарина погасла одразу ж.
— Коли ти приїдеш? — запитав нетерпляче. І її веселий голос ударив, немов молотком:
— Я не приїду!
— Не приїдеш?!
— Ми не приїдемо! — повторила вона ще веселіше. — Автобусом дуже довго, нас закачає. Прилетимо літаком.
— Коли?! — закричав він іще дужче: було таке відчуття, наче його затягло щойно під воду. — Коли прилетите?
— Як дістанемо квиток.
— Дай телеграму! Чуєш, дай телеграму!
— Дамо! — Вона весь час говорила від імені двох. — Ти, може, нас поцілуєш?
— Цілую, — видушив він. І тут увірвався другий голос:
— Ваш час закінчився. Кінчайте розмову.
— Алло!.. Алло!.. — В трубці знову рипіло й тріщало.
Потримав трубку, поклав. Вийшов, увесь мокрий. Підозріливо подивився навкруг, чи ніхто не підслуховував. Мовби ніхто.
Отже, вона прилетить. Що ж, може, це й краще: не буде часу розповідати супутникам, до кого їде та чому. Відколи вирішив убити дружину, весь час дбав про те, щоб не лишилося жодного сліду. Жодної зачіпки для слідчого.
Добре, якби вони прилетіли в п'ятницю. Або в крайньому разі в суботу. Щоб другого ж дня й повести до лісу. Бо не знав, чи витрима, коли вона прилетить в середу або в понеділок. Кілька днів прикидатись, удавати з себе знову закоханого, уважного чоловіка й ніжного батька — чи вистачить сил? Чи не зрадить себе необережним словом або жестом? Жінки, вони, кажуть, відчувають одразу ж, коли проривається фальш. Самі геніальні акторки, розпізнають одразу ж акторів.
З'їздив до лісу ще раз. Вже з сокиркою за поясом. Сокирка весь час про себе нагадувала, особливо незручно з нею було сидіти в електричці: випиналася так, що й сліпому видно було, і він вирішив залишити її під тим же кущем, де лежали й диски. Знову нікого не зустрів, лисички терпляче чекали під листям. Він ретельно обійшов галявину, прикриваючи вже ті, що повитикалися, поки його тут не було... Так що ніхто за цей час сюди не приходив, та навряд чи й прийде: всі грибники йшли в інший бік, вважаючи цей квартал безнадійним.
Лишилося тільки дочекатися телеграми.
Він і чекав, все більше нервуючи, бігав кілька разів на поштове відділення, бо подумав, що могли принести, коли його не було вдома, не міг навіть примусити себе впорядкувати туалет — сяк-так прилаштував унітаз, а телеграми від неї все не було, вона немов знущалася з нього, випробовуючи його терпіння, поки нарешті змилостивилася: повідомила, що прилітає вранці в суботу...
(Вирушать до лісу рано-вранці, в неділю, коли ще всі спатимуть... Щоб ніхто не побачив. Не спадало в голову, чи захоче йти з немовлям. Та й яке немовля: більше року минуло!)
Ледь діждався суботи. Змотався на ринок, купив квіти, сів у тролейбус, поїхав у Жуляни, куди прибували літаки місцевих авіаліній. Погода стояла як на замовлення, він, здається, вперше за оці кілька років побачив, яким блакитним може бути небо, тож літак не міг не прилетіти, але він все одно підбіг до віконця довідкового бюро і, довідавшись, що літак уже вилетів, пішов до вікна, щоб краще побачити, як вони сідатимуть.
Тут уже товпився народ: ті, що стрічали, і ті, що мали летіти. Стояв спершу позаду, потім вдалося протиснутись до вікна, і все льотне поле, заасфальтоване, вкрите бетонними плитами, з літаками, що стояли, мов натомлені птахи, чи виїжджали з рядів, ревучи натужно турбінами, з пасажирами, які йшли за жінками у формах, мов дошкільнята за виховательками, з машинами й автокарами, з антенами над будинками і ще якимись спорудами — все поле розгорнулось перед ним, немов гігантська скатертина. Та він не на поле дивився, не на літаки чи людей, а дивився вгору, на обрій, намагаючись не пропустити літак, що от-от мав появитись.
— Летить! — пролунав чоловічий голос позаду: сопіло над самісіньким вухом. Подався трохи вперед — засопіло ще дужче: власник голосу не міг, мабуть, не наступати комусь на п'яти.
— Оно, прямо... Шасі уже випустив... Сідати збирається. — Власник голосу належав, либонь, до тих безплатних коментаторів, що можуть отруїти життя не одному десятку людей. Сяде такий позаду в кіно — пропало кіно!
Він хотів уже сказати з досадою: "Сам бачу!" — як чоловік злякано вигукнув: "Падає!" — і літак, клюнувши носом, каменем упав на землю. Удар, хмара диму, що шугонула до неба, сніп бурого полум'я. І все те в абсолютній тиші, як у страхітливім сні.
Потім уже струсонулася підлога, забряжчали шибки у вікнах. Вдарило вибухом, війнуло над заціпенілим натовпом. Хтось закричав, хтось болісно охнув, якась жінка, рвучи платок із голови, безтямно допитувалась: "Боженьку, що це?.. Боженьку, що це?.." По той бік уже мчали пожежні машини, виючи несамовито сиренами, і нестерпний той звук зім'яв, змішав людський натовп, погнав геть од вікна: всі кудись бігли, і він кудись біг, усі щось кричали, і він щось кричав. І водночас наче дивився на себе збоку: чи так робить, як усі, чи не відрізняється чимось з-поміж інших... Всі намагалися прорватися на льотне поле, і він намагався, але там уже стояла міліція і не пускала нікого...
Потім вийшов із вокзалу. Вже було оголошено, що розбився той самий літак, яким летіла вона. Відчував дивовижну спустошеність, немов хтось узяв та й вигорнув із нього все до дна. Всі думки, всі наміри.
Вирішив одразу ж їхати додому.
І тут, сідаючи в тролейбус, знову почув голос отого чоловіка:
— Да-а, державі такі аварії влітають в копієчку. Мало того що літак, так ще й страховка за кожного погибшого.
— Багато? — поцікавився хтось.
— По тищі за душу! Ото як летіло сорок пасажирів, так сорок тисяч і виклади!
Сидів у тролейбусі, дивився в вікно. А в голові все лунав голос отого чоловіка: "По тищі... По тищі..." — поки він нарешті збагнув: так це ж і йому належаться дві тисячі! Стало жарко, він оглянувся, шукаючи очима чоловіка, що говорив про страховку, хоч навряд чи його і впізнав би. "Дві тисячі... Дві тисячі..." — погойдувався ритмічно тролейбус...
— Що?.. Га?.. — спитав наче зі сну молодика, який щось у нього допитувався.
— Ваш квиток?
Поліз до кишені, одразу ж згадав, що квиток не пробив.
— Пробачте, забув... Я з аеропорту... З Жулян...
— То й що, як із Жулян? Он піввагона з Жулян. І всі їдуть із квитками.
— А може, він їздив стрічати, — втрутилась молодиця, яка сиділа поруч. — Ви що, не знаєте, що там розбився літак?
— Літак?
— Літак. Ніхто не лишився живий.
— Пробачте...
Молодик одступився, явно знічений, а тролейбус знову став йому вистукувати про дві тисячі...
"А що, як той чоловік вигадав? Може, ніякої страховки й не платять..." Він знову оглянувся, шукаючи поглядом чоловіка, що сказав про страховку. Доїхав до своєї зупинки, зійшов, зупинився в нерішучості: як же він піде додому, так і не довідавшись, одержить страховку чи ні?
Хотів уже вертатися в Жуляни, в аеропорт, та одразу ж роздумав: там зараз творилося таке, що не до страховок. Згадав про міські каси, на площі Перемоги, подався туди.
Тут теж було повно народу. Навіть до віконця довідкового бюро товпився чималий гурт, і він попостояв, поки підійшла його черга. Встромив у віконце голову, тихенько, щоб не почули ті, що стояли за спиною, спитав про страховку. Що от він летить, то чи одержить його сім'я якусь компенсацію в разі аварії...
В жінки, яка сиділа по той бік, аніскільки не змінився нудьгуючий вираз обличчя: доводилось чувати, мабуть, ще й не таке.
— Одержить.
— Скільки?
Жінка глянула так, наче прицінювалась, скільки за нього можна заплатити.
— Тисячу карбованців.
— Дякую! — Жінка здалась йому такою симпатичною, що поцілував би, якби міг.
Із зовсім іншим настроєм вийшов на вулицю. Йшов непоквапно, всміхаючись і не помічаючи власного усміху: дві тисячі наче вже лежали в кишені. Сів у трамвай і поїхав до одного із магазинів, що торгував імпортними меблями.
Тут стояли розкішні гарнітури з цінами такими, що темніло в очах. Югославські, фінські, угорські, румунські. Найдовше простояв біля румунської спальні: справжній мистецький шедевр, перед яким тільки молитися, запродав би й нечистому душу, коли б той шепнув йому: "Зробимо!" — та в наш вік нечисті, мабуть, вже давно навчились уникати людей, як гімалайські снігові люди, тож довелося зупинити свій вибір на чеській, теж непоганій, хоч і набагато скромнішій. Ліжко-диван, трельяж, два пуфи, два крісла і шафа для білизни — більше й не влізе: думав про кімнату, в якій вона жила перед тим, як поїхати до батьків, і в якій тепер спатиме він.
Отже, вирішено: він придбає чеський гарнітур. Як тільки одержить страховку, так і придбає.
Відчував себе спокійним, абсолютно спокійним, наче нічого й не сталося, наче їх понівечені трупи (а може, й не трупи, може, тільки кістки, перемішані з землею й бетоном) не лежали десь там, у Жулянах, немов їх і не існувало ніколи на світі — лишилася тільки страховка.