Другим їсти нічого, у чужій холодній хаті коліють. Що ж будемо робити?
— То ти хоч би написав до неї, що живий, мов, здоровий.
— Нащо? Щоб приїхала сюди довідатись? Не треба!
Розмова на часину перервалася; обидва задумалися.
— Не так, Петре, — почав знову Жук журливим голосом, — не так наше життя порізнилося, щоб ждав я від моєї матері собі помочі… Вона, вигодувана ще за часів кріпацтва, виношена кріпацькими руками, вихолена у панській сім'ї, не буде чистити тії риби, що син її наловив своїми руками; не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой лежить; не дасть свого добра гоїти болячі виразки та порізи; не допоможе бідній сім'ї безталанного рибалки, коли заробітку немає, і вона холодна й голодна клене своє тяжке життя у чужій хаті… Чого ж нам сходитись? навіщо стрічатись? Щоб вилити каплю панських сліз на якесь безталання свого сина?.. Господь з ними! Хай дожива вона віку на своєму добрі, а я… Я, як бач: знайшов собі захист і роботу! Коли б ти знав, що за добру душу та серце має оцей темний та необтесаний мужик, як його усі величають, йому просвіти бракує — правда! Та де ж йому її узяти, коли йому й хліба не стає?! А що до душі та до серця, — то хай наші просвітителі поповчаться у його і добро так любити, і лихе прощати… Я, Петре, з цим сірим мужиком косив по катеринославських степах; тягав чуже добро з барок і нагружав судна на Дніпрянському лимані, був по всяких заводах… І всюди він однаковий! Все він теплий, привітний… Тепер-от — рибалкую…
Що ж тебе сюди привело?
— Сюди?.. От ви й в Києві живете і людьми освіченими зоветесь! Здається б, повинні повернути очі на громадські справи… Кому ж то більше, як не вам?.. Коли бачу — кий біс! Вас горне до себе наука, просвіта, розумові замахи, а до життя, до громадських справ — вам немає діла! А коли б ви знали, скілько сліз та горя веде за собою яка-небудь одна справа, одна установа, що, сидячи в теплих хатах, вигадують ваші ж просвітителі! Вам байдуже, що зробив з рибалками хоч би один тілько закон про оренду озер та зато-ків?! Удавила б Київ тая тисяча-друга рублів, що наймає він свої рибні лови?.. А, подивився б ти! скільки-то рук зосталося без роботи, скілько голодних ротів швендяє по городу?! Подивився б ти, яка драма, німа драма, йшла і ще йде он по тих обідраних, облупаних хатках? Там з голоду люди здихають! А яка шкода, яка велика утрата в тому, що зовуть вони "духом предприимчивости", коли б вона заснувалась не на кулацькому праві, не на грошах орендарів, а на праці намозолених рук робочого люду? Спершу всі ці рибалки ділились на невеличкі гурти; кожен гурт мав свій громадський невід, свої сітки, свої снасті; чоловіки ловили рибу; жінки їх перепродували — і заробітком ділилися порівну. Потім сказали: "плати за воду!" Чув: за воду?! Хай так… Склалися гуртом собі — платили! Чого б, здається, більше? Ні, знайшлися такі, що заздро дивились і на сей заробіток. Замулила їм очі та щербата копійка, що лежить в кишені бідного чоловіка… Заздро стало, що в рибалки в кошику тріпається деколи жива осятрина або стерлядь… Вони думають, що він її уминає з борщем, або з юшкою. А того й не бачать, що той осятер або тая стерлядь тілько й боронить його від голодної смерті! А скілько вона стоїла порізаних пальців, безсонних нічок, тривоги сім'ї! — чи не сталося там чого з чоловіком або батьком? чи не ковтнула його чорна дніпрова хвиля?.. Того ніхто не чув і не бачив… Бачить осятрину або стерлядь — йому й заздро стає! Щоб лопнули ті ненажерливі очі!.. От і пішов він у думу і наддав тисячею більше від рибалок… А наші просвітителі і тому раді, — може, що і їм перепаде з тії тисячі!.. Завів орендар свій невід, сітки, снасті; понаймав робочих і не пускає нікого на своїй часті ловити… Приходиться другим з голоду здихати… Що йому за діло? Він купив право на улов, а ти хоч і здихай! Коли в тебе є гроші, — іди поміряйся з ним, а немає — здихай!.. От яким побитом погибли наші рибальські громади! Оце одну якось настягав я; держу, підучую боротись, — та не знаю, що з цього вийде… Поки що все гаразд… Так отаке моє життя, Петре! А ти ж як думаєш за себе? Куди приткнешся?
— Я? я ще не знаю, що з мене буде; куди себе ткну. Набираюсь поки що сили; придивляюся до людей і їх життя, — думка колись виводити.
— Писателем хочеш стати?
— Еге ж. А ти як думаєш про се? Жук скривився, почухався.
— Ти не згоджуєшся? — спитав Петро.
— Любов виспівувати? — бевкнув Жук. Наче холодною водою обдали ті слова Петра; зневага й ураза пройняли його серце. Жук помітив.
— Вибач, Петре, — промовив він далі.— Я, коли хоч, не бачу справжнього діла з писательства… Що се за діло? Так, з жиру багаті люди, не знаючи нужди, забавляються.
— Он куди ти ухопив! — сказав Петро.— Довго ж ти таки возився з темним людом, — додав, подумавши.
— Та й сам їх миром помазався?
— Ні, гірше… й у простого народу е пісня, казка…
— Що ж він нею живе?
— Живе у часи спочинку. Коли руки його спочивають, душа й серце просять роботи.
— Хай і так… Тілько се не дає йому їсти.
— Не дає. Ти вчиш його найлегше хліба добути, а я звертаю людську увагу на страшні картини нужди та горя, бужу жаль у серці…
Жук зареготався.
— Вибач мені, Петре! Зділай милость, вибач за мій регіт! О-ох! не зможу ж я удержатися, дивлячись на те, що ти таким благим оком та добрим серцем поглядаєш на діла миру сього. Хіба золото має серце? Хіба метал проймеш словом? О, Петре! О, голубе мій! Не тут би тобі жити; не з цими закам'янілими душами…
— Коли вода камінь пробиває, а то б живе слово не дійшло до душі, — одказав Петро.
— А через скілько літ ти повернеш людські голови на сей шлях? — спитав Жук.— Дай боже, щоб через вік спізнали тебе люди і почали так благо думати, як ти думаєш!.. Візьми великих учителів, — глянь на самого Христа… А я, Петре, тепер живу… сьогодні живу і сьогодні нема мені чого їсти, немає хліба сьогодні… Що ж мені з того, що через вік буде, коли я сьогодні з голоду здихаю?
— Не можна ж усього зразу узяти.
— Брехня!— скрикнув Жук. — Не можна усього, бери частину!.. Я довго, Петре, думав над цим, і додумавсь ось до чого: Не можна просьбою — бери силою! Бийся! борися, — а бери, добувай!
Петро мав був перечити.
— Стій! не переч! ми нічого не виспоримо… Ходімо краще їсти… Ми розуміємо добре один одного, — сказав, задумавшись, Жук.— Я тільки бачу, що шляхи наші різні, а становище їх, Петре, однакове… Де воно буде — чи на шибениці, чи у Дніпрі… Все одно, де б не було!
Мов хто обложив кригою Петрове серце, мов хто холодними руками взявся за його горло від тих слів. Темне і непривітне грядуще підняло свою запону — і глянуло холодними очима… Петро скрикнув і прокинувся.
Світ борюкався з темнотою; у вікно заглядав він мутними очима; а по кутках, мов трясця, тіпалися померки. Петро підвівся, сів. Серце його страшно билося, голова горіла. Сон, як живі очевидячки, стояв перед очима… думки потягли його далі.
Далі він бачить, як усі прийнялися снідати, пересипаючи сьорбання юшки веселою жартовливою розмовою. Потім рибалки повкладалися спати, один Жук не лягав. Він водив Петра усюди; показував рибальські снасті, розказував, куди, що й як. Далі обід-сон…
Сонце спускалося надвечір, як рибалки почали збиратись на роботу. Товариство почало прощатись.
— А знаєш, де Шестірний? — спитав Петро Жука.
— А де?
— Правовідом…
— О, я так і знав! От, як живі будемо, то побачимо — як він високо піде вгору, — сказав на прощання Жук.
Товариство повернуло на Київ, а рибалки — до човнів.
Часто після того Петро із товариством, і сам ходив до Жука у гості. Приходив і Жук до його. Петро ділився з ним своєю працею. Жук іноді скидав на неї і свою увагу; раяв, як те або друге краще зробити. І вдячний же був за те Петро Жукові! То було слово самого життя; слово чоловіка, котрий не тільки бачив лихо, а й на своїй шкурі звідав його.
Далі… далі… Минали дні за днями… Петро все глибше та глибше заривався у свою працю, зживався з своєю роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала вже у його на столі. Живі люди, живі їх муки заставили і самого Жука здивуватись неабиякому талантові Петровому. Захотілося Петрові далі йти; захотілося самому повитати у других обставинах життя. Забажалося йому побути між "халамидниками" — тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст. Захотілося йому побачити їх долю, їх горе: чим живе і чим дише сей люд. І… поїхав Петро на послідні свої канікули не до батька-матері, — поїхав у місто П…
Темна дощова ніч; холодна і непривітна хата, — німі, мовчазні стіни; вікно угорі, перевите залізними штабами, домалювали йому картину життя…
"Хіба се воно? хіба так можна жити?" Він знемігся, упав на постелю… Мороз пробіг поза спиною; жаль здавив серце… "Що я зробив кому? в чім провинився?" — шептав він гарячими устами, не знаючи сам, що й кому.
З грюком і зиком розчинилися двері. Чиясь проворна рука розчиняла їх, і не одну тілько половину, а разом обидві.
Почувся брязкіт шпор, рип чобіт. У хату вступило разом два чоловіки. Один воєнний, у синій одежі, з білими викрутасами над рукою. Петро його пізнав зразу; він познайомився з ним тії безталанної ночі… Другий молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими ґудзиками і з темно-зеленим, гаптованим золотом, коміром; через незастебнуті поли біліла біла, як папір, сорочка; на жилетці бовтався золотий ланцюжок. Сам — невеличкого зросту; рум'яний на виду; очі — жовто-зелені; зуби білі, тонкі та довгі, мов голочки. "Петро скочив з постелі.
А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться! — усміхаючись зеленими очима і вискаряючи білі зуби, привітався він.
Петро уп'ялив у його свої здивовані очі… Чи сон то, чи приява?.. Перед ним стояв Шестірний!
— Мы с вами еще с детства знакомы… Дайте стульев! — крикнув він, повертаючись назад.
Миттю два москалі умчали два стульці, на котрих і посідали Петрові несподівані гості.
— Вы еще из гимназии, помнится… с тем черным… как бишь его?.. Жук, что-ли… — вів далі річ Шестірний: — вы еще с тех лет отличались… исключительним образом мыслей. Помните, желтую книгу, из которой ви черпали идею о лучшем устройстве общества й справедливейшем распределении благ?..
Петро стояв і не зводив з Шестірного своїх здивованих очей.
— Садитесь… Чего ви стоите? — солодко вимовив Шестірний.— Садитесь… расскажите нам все, что вы знаєте по этому делу, по которому мне пришлось с вами в таком печальном месте встретиться.— Очі у Шестірного горіли, зуби виблискували.
Петро мовчав — і все дивився на Шестірного.