Ага, ага, у прийми, щоб йому добра не було! Дома хазяїн був, а в неї — приймак. Чорті й шо! Кинув мені хату, та що в хаті, та корову, а сам у своїй "Жигулі" до Олени поїхав. А хіба в неї така домина, як у мене? Хатка на курячих ніжка. А бач, побіг... Я, каже, вперше полюбив, я, каже, нарешті узнав, що таке любов. А з тобою, Степанидо, я, каже, прісно жив, без любові... Ну чи ви чули отаке? Про яку любов він меле? Що йому — сімнадцять? Дак уже скоро сорок п'ять... Здурів чоловік, любові якоїсь забаг. Тьху!.. Люди мені доносять: як молодята, мовляв, живуть. За ручки водяться... На роботу ту зміюку в "Жигулях" возить. Наче царицю яку... Ще, кажуть, і співає: ой, люлі, ой, люлі, розпрекрасні мої "Жигулі"... А який з нього співак? Та коли я з ним жила, в нього й голосу не було. За десять літ він ні разу при мені й не заспівав. А це бач... Артист виявився... Ще й корову її, Маньку, в череду ганяє. Хоч би ж корова була путня, а то таке... Тьху і все. Та в інших кози кращі... А він... Написала я жалобу на завод. Ага, на той, що льохкові випускає. Написала, щоб таких машин більше не робили, бо нікудишні вони. Тільки сім'ї й розвалюють. Написала, та хіба ж вони на тім заводі мене послухають?..
І то правда.
А САВКА ЗНОВУ ЧЕШЕ ПІХТУРОЮ
Щось як епілог
Щоб благополучно завершити цю історію, скажемо, що Савка Грицай нарешті-таки (щоправда, взявши на день відгул) зумів зібрати вдома усі порожні пляшки.
Їх виявилося так багато, що Савка Грицай навіть здивувався.
Після такої напруженої роботи — у нього аж чуб змокрів, — Савка добряче пообідав.
Потім він сходив до свого кума Чорнухи, поздоровив його з медовим місяцем, поцікавився здоров'ям Маньки ("Щодень наказую їй, щоб більше під колеса не потрапляла, бо тепер у Цвілянах в кожному дворі який-небудь транспорт стоїть", — сказав Чорнуха), похвалив Оленину косу ("Раніше треба було дивитися, а тепер зась, — обірвав його бригадир. — Засватана дівка, кажуть, усім подобається") і поскаржився на свої трикляті пляшки:
— І де вони беруться? — дивувався. — Мовби ж і не дуже п'ю... Ти ж, куме, знаєш, у мене гастрит. А бач... півхати. Як хто нарошне наносив. То ти, куме, допоможи.
— Гаразд, — сказав Чорнуха і перевіз пляшки свого кума до сільмагу (щоправда, за три ходки), і Савка Грицай, кажуть, поклав до кишені чимало грошей, а сільмаг по здачі порожньої тари виконав щось ніби аж річний план.
Савка Грицай хотів було купити велосипед, щоб разом з кумом Павлом Чорнухою повтирати нарешті усім носи, але Грицаєва половина наклала на виручку свою важку руку.
— Дудки! — коротко мовила. — Доки ноги маєш, обійдешся й без лісапета. Знаю я вашого брата. Он Павло "Жигулю" купив та й чкурнув на ній до Олени у прийми. То, може, і ти надумав до якої на лісапеті мотонути, га?
Савка Грицай почав було клястися сирою землею, але дружина, звикши до його численних клятв, не звернула на його нову клятву аж ніякої уваги.
Так і ходить звідтоді Савка Грицай у свою теслярську майстерню, як і раніше, — піхтурою.
КИЯН-ОКЕАН,
або як автор та море знайшов
Повість лірична, трохи гумористична, а деякі розділи написані навіть за законами... кгм-кгм... детективного жанру
Глава перша, у якій розповідається, де автор живе, що він знаходив за свого життя та про незвичайний зуб, що лежить у нього на столі (йому — не автору, а зубу — 40-45 мільйонів років), а також про гліцемерус лунулатус, цертіум гравіс, турітелу, хаму та плевротомарію (що означає сія премудра латина — потерпіть)
За свого життя автор багато дечого знаходив.
Наприклад, гриби (білі, підосиновики, лисички, рижики, свинухи тощо), ключі (якась роззява загубила й автор змушений був віднести їх до Бюро знахідок), гроші (на жаль, всього лише один раз і один лише карбованець та й той, як згодом виявилось, випав з авторової кишені). Ще знаходив автор (і зараз знаходить, і в недалекому майбутньому збирається знаходити) теми, сюжети й образи для гуморесок.
А ще автор знайшов свого часу (і цілком добровільно!) собі дружину.
І, нарешті, автор знайшов море.
Дозволите отут невеличкий (чисто ліричний) відступ.
Одна тітка, почувши про таку незвичайну авторову знахідку, руками сплеснула.
— І ото аж ціле-цілісіньке море знайшов?..
Автор змушений був чесно признатись:
— Так, аж ціле-цілісіньке.
— Везе ж... деяким, — тітка недовірливо глипнула на автора. — А подивишся ж на нього, так ніби нічого й немає в ньому... солідного... А бач...
І зненацька ляснула себе по лобі так, що розігнала на ближньому дереві всіх горобців.
— А-а... Втямила. По блату знайшов!..
Автор змушений був удруге чесно признатися:
— Ні, просто так... Що ж тут мудрого?
— Заливай, заливай, — скептично надула губи тітка. — За так ти й калюжі не знайдеш!..
І все ж автор знайшов море.
Ні, ні, автор зовсім не брав зобов'язання: знайти в такому-то році 1 (одне) море.
Не було такого, автор знайшов море зовсім випадково.
Тут дехто може, наприклад, запитати:
— Та чи ж море — це загублені ключі, що його можна знайти?
Тоді — слухайте.
Живе автор на колишньому Лоцманському масиві міста Дніпропетровська (тепер масив Перемога). Це, щоб ви знали, між Дніпром з одного боку і селом Лоцманською Кам'янкою попід горою з другого.
Поселяючись на тому масиві, автор і гадки не мав, що селиться він на морському дні. Щоправда, те море востаннє хлюпотіло тут своїми хвилями ще задовго до авторового переїзду в район Лоцманської Кам'янки.
І ще одне: цього моря (котре зовсім випадково і просто так знайшов автор) не шукайте на географічних картах, бо його там немає. А немає по тій поважній причині, що море зникло ще тоді, коли на молодій Землі не було ані географічних карт, ані самих географів! По цій причині море, на жаль, не потрапило і в чотиритомну "Радянську енциклопедію історії України", котра почала виходити значно пізніше.
Коротше: море голубіло тут 40-45 мільйонів років тому.
Жили в тому морі (вірніше, розбійничали) гігантські акули (на сьогодні, звісно, вимерлі, але зуб однієї такої хижачки лежить в автора на столі. І це добре, що не автор потрапив на зуб, а зуб потрапив до автора. Сам же автор потрапляв на зуб хіба що критикам, а то такі, що... Але — не буду, більше не буду!).
А ще водилися молюски.
Всі вони, як правило, з премудрими і звучними латинськими назвами: гліцемерус лунулатус, цертіум гравіс, турітела, плевротомарія, хама... Незважаючи на такі симпатичні назви, від молюсків уціліли лише самі черепашки.
Щоправда, назви черепашки не самі собі попридумували (невідомо, чи знали вони взагалі латину). Це їх учені так охрестили! А як учені дізналися, що в оцій ось черепашці жив-квартирував молюсок туритела, а в оцій, приміром, гліцемерус лунулатус — бог його знає!
Глава друга, у якій розповідається про те, як автор натрапив на загадкові черепашки з латинськими назвами, але за браком знань автору довелося (щоправда, вже у наступних главах) звертатися до ерудованого спеціаліста
Кажуть, що ниточка завжди приведе до клубочка. Так— ось роль ниточки (або, якщо притягти на поміч давніх греків, що зараз модно — ерудиція ж! — то це буде аріаднина нитка), так ось роль цієї нитки в даній історії виконали черепашки.
Вони й вивели автора на слід зниклого прапрапра-пра... моря.
Ось як це було.
Автор повіз свого сина в Чаплинський кар'єр, щоб показати малому, як добувається каміння. За чашею кар'єра громадились еверести відвалів, які вийняли потужні екскаватори з глибини 10-15 метрів, а вивезли їх за кар'єр уже "КрАЗи".
Проходячи мимо тих відвалів, авторів син (таке цікаве хлоп'я, ні хвилини не можна самого лишати, обов'язково щось утне!), так ось малий і побачив в одному місці химернуваті черепашки.
— Морські, — сказав він після глибоких роздумів, але, будучи не спеціалістом з питань палеонтології (він ходив тоді в другий клас звичайної середньої школи), не зміг розібратися, яка черепашка належить молюскові турителі, а яка, приміром, плевротомарії.
І все ж, якусь хвилину зосереджено посопівши, він вперто повторив:
— Морські!
На які знання опирався син — невідомо. Та й власного досвіду у вивченні морських молюсків у нього, ясна річ, не було ніякого. І все ж він повторював оте: "Морські!.. Морські!.." досить упевнено. А устами малого, як відомо, глаголить істина.
Автор змушений був озирнутися і задати своєму синові цілком логічне запитання:
— Якщо вони морські, то де ж саме море, що їх породило?
— Н-не знаю, — чесно признався син і теж здивовано озирнувся.
І скільки автор із сином не вертілися, але навіть у бінокль ніякого моря ніде не виявили.
За кар'єром, на горі, слалися колгоспні поля, котрі потихеньку і невблаганно пожирав кар'єр. Попереду ж кар'єру ге-ен внизу село Чаплі, а за ним — голуба стрічка Дніпра, а за Дніпром, по той бік мрів масив Перемога.
Після найретельніших пошуків, оглядин і вертіння двома головами моря (а воно, як відомо, не голка у сіні) ніде на видноколі не виявилося.
А на долонях лежали такі загадкові, геть не похожі на річкові черепашки. І обоє вони — і автор, і його син — відчули, що тут криється якась... гм-гм... таємниця.
Де взялися на березі Дніпра чи, вірніше, в його долині морські черепашки?
Отже, треба будь-що шукати море.
Та оскільки ні синових знань (уже згадувані два класи), ні авторових (класів трохи більше — десять плюс деяке навчання в літературному інституті ім. Горького) явно не вистачало, щоб розібратися, де ж море, автор вирішив негайно звернутися в науково-дослідний інститут.
Глава третя (дуже коротка), у котрій цитується лише один (але — захоплений!) вигук ученого секретаря НДІ
Це була незабутня хвилина.
Схвильований автор не менш схвильовано простягнув свою жменю, і на долоні в нього з'явилися...
Читачі вже, напевне, здогадалися, що лежало на тій долоні?
Сам же автор хвилювався ось чому.
А раптом палеонтолог, глянувши на знахідку, іронічно гмикне і єхидно протягне:
— Зізнайтесь, у якому дитсадочку понавикопували у пісочку ви оці штучки? І взагалі, нащо діток обіжати, хай собі малюки граються черепашками!.. А ви, дорогий мій, займайтеся своїми справами.
Але учений секретар — чоловік з титулами, званнями, науковими працями й досвідом по вивченню вимерлої морської фауни — глянувши на авторову долоню, захоплено вигукнув:
— Черепашки морських молюсків?! Пречудові екземпляри! І, напевне ж, з Мандриківського моря? Де ви їх знайшли?..