Замість зневаги до неї, чоловік відчув приплив гарячої любови. Хіба ж його теж не знайшли в парку на лаві того голодного і холодного року, коли люди в Україні мерли, як бджоли, витрушені на сніг? Збентежена, жінка пішла собі до спальні, бурмочучи:
– Нікуди я цим разом не поїду. Зостануся вдома.
Та деяких жінок трудно зрозуміти. Вже увечері Свирид помітив, як вона нишком почала пакувати свою валізку. А наступного дня, як Свирид пішов на роботу, Мейзі зникла безслідно. Вернулася ж за яких три-чотири тижні, і то, як звичайно, порожняком і без дитини.
– Де ж ти поділа бебку?
– Не мішайся, Свириде! – відповіла вороже. – Бебки й пелюшки не твого розуму діло. Ти краще плати оті шпитально-лікарські-похоронні й мовчи. Я й одружилася з тобою, бо думала, що ти будеш тихим і нешкідливим. Ти для мене корисний, залежно від цих якостей, а якщо тобі Австралія не подобається, то стрибай у море і пливи собі в Україну, тільки дуже руками не махай, бо скоро втомишся.
Свирид відчув себе безсилим і безпорадним. Його заїдали думки, його гнітили турботи. Чоловік із більшим шлунком уже давно захворів би на язву. Головне, не було з ким порадитися, поділитися сумнівами. Десь далеко в буші жив побратим Свирид Другий. Послав чоловік до нього спішного листа: приїжджай, брате, біда! Довго чекав відповіді. Нарешті, лист вернувся нерозкритим: "Адресат виїхав невідомо куди". Ясно, що Свирид Другий не міг сидіти в буші увесь свій вік. Йому теж прийшов час включитися в нові "експірієнси".
Приїхавши додому, Мейзі, за своїм звичаєм, зразу ж попливла до хати і вислала чоловіка, щоб розплатився за таксі. Це тоді Свирид і дізнався, що його жінка прибула з Кінґз-Кросу, з такої і такої он вулиці, де таксер підібрав її супроти жовтого особнячка – точно десять миль відстані. Отож, коли Мейзі через один рік знову зникла безцеремонно, чоловік уже знав, де її шукати.
Він вернувся з роботи, ступив до хати і побачив – нема ані Мейзі, ані валізки. Йому аж ослабло в колінах на хвилинку. Він присів трохи, а потім вийшов на вулицю, гукнув таксера і дав йому адресу на Кінґз-Кросі. І коли таксі під'їжджало вже близько до жовтого особнячка, Свиридові здалося, що крізь ворота того дому увіходив ніхто інший, як його власний побратим, Свирид Другий.
На жаль, таксер втрутився: треба було платити за подорож, то Свирид так і не придивився як слід на свого побратима, але впізнав його добре.
Тим часом Мейзі задихана сиділа в жовтому особнячку біля вікна і спочивала. По кімнаті туди й сюди ходив елегантний французик.
– Я, – казав він, – вже приготував твоїй дитині метрику.
– Це не моя дитина. – заперечила Мейзі.
– Ясно, що не твоя, – заспокоїв її француз, – як і інші, вона схожа на твого чоловіка. Отже, генетично вона не твоя, а твого чоловіка, як я тебе запевняв і раніше. Гм-м, ага, метрику. Якщо дівчинка, то буде вона, згідно з документом, принцеса Романова, а якщо хлопчик, то – принц Гогенцолер. Я особисто везу кілька дітей через Сінгапур наступного місяця.
Мейзі дивилася в вікно. Їй конче хотілося зідрати ще яку сотнягу з цього зарази.
– Ти собі добрий бізнес маєш, – сказала так би наче замість вступу.
Але француз уже наперед здогадався, до чого вона веде, і скоренько відповів:
– Це тільки побічна лінія. Я з цього багато грошей не дістаю.
– Та дістаєш досить, щоб мені ще яку сотню добавити.
– Та де-е-е! Я й так багато витрачаю на дорогу. Пам'ятай, твої дівчата житимуть у стилі шейхів Арабії...
– А хлопці?
– Вони теж житимуть в спеціяльних гаремах...
Мейзі глузливо скривила губи.
– В гаремах для хлопчиків.
Француз запротестував.
– Але ж це не моя провина, дарлінк. І не твоя, що не ввесь час дівчатка народжуються. Це твій чоловік детермінує стать дитини.
Мейзі сердито насупилася.
"От зануда, – подумала про Свирида, – і тут мішається. Через нього й бізнес не можна як слід провадити. Пора вже такого чоловіка позбутися".
– Може ж хоть півсотню набавиш?
– Та ні. Я ось нового чоловіка на службу прийняв – тілоохоронника, і на всі руки майстер. Сильний, як бик...
Крізь вікно Мейзі побачила, як хтось відчинив з вулиці хвіртку і впевнено попростував до двору. Це, власне, і був Свирид Другий, тільки Мейзі цього не знала. Француз, що теж дивився у вікно, сказав:
– Оце мій на всі руки майстер.
Мейзі злякано обернулася до нього.
– Це шпик.
– ?!
– Це мій чоловік. Він, напевно, за нами шпигує.
– А ти в цьому переконана, дарлінк?
– Та вже ж я свого чоловіка знаю, як його бачу. Ану неси з кухні добру качалку. Я піду відкрию двері, а ти бий його щосили по голові.
Свирид Другий тільки-но зайшов у сіни, як Мейзі й каже до нього.
– Гало, медок! А я й не сподівалася тебе тут такого гарного...
Чоловіка здивувала її безцеремонність. Він розвів свої повні вуста в широку посмішку, коли це несподівано Андре повалив його качалкою на килим під ноги... Так та усмішка й застигла йому на лиці. Навіть як француз упорскував в жилу сонливої сироватки, Свирид Другий не змінив виразу свого лиця.
– Тепер підождемо до вечора, – казала Мейзі, потираючи з задоволення руки, – а як смеркне, вивернемо його десь акулам у море: не зостанеться ні виду, ні сліду.
– Та ти цим разом легко позбулася свого чоловіка. А пригадуєш, як твій китаєць не хотів засинати...
– Ти поменше мели язиком, а бери цього типа за ноги, та тягни його в підвал, – командувала Мейзі. – Ач як головою по східцях торохтить, наче ломакою по паркані.
Щось примусило її піднести очі до вхідних дверей, і жінка як завмерла на місці. Там, біля дверей, стояв її чоловік Свирид Перший і занепокоєно дивився на те, що коїлося перед ним.
– Та не тягни ж ти його головою по східцях: у бідака й так розуму не хватало, – Свирид, ясно, мав на увазі той несправедливо нерівномірний поділ внутрішніх органів. Потім він повернувся до своєї жінки:
– Гало, Мейзі! Це я приїхав тобі руку тримати...
– О, Джісус! – вигукнула Мейзі і впала непритомною на підлогу.
Француз спробував чкурнути навтіки, але перечепився через Мейзине тіло і наштрикнувся на свій власний шприц із сонливою сироваткою…
Незабаром поліція провела ряд арештів серед людей, зв'язаних із жовтим особнячком. Урядова аґентура вже давно ходила по слідах інтернаціональної банди, що продавала хлопців і дівчаток у "біле рабство", і тепер, нарешті, придушила її діяльність. І все завдяки Свиридовому роздвоєнню.
Йому повернули всіх його четверо дівчаток. Деяких навіть з-за кордону. Отож сьогодні він доглядає за великою сім'єю.
Від усіх "експірієнсів", згаданих вище, інший захворів би на шлункову язву. Та на його щастя й на щастя його діточок, Свирид Перший має дуже малий шлунок. Цього не можна сказати про Свирида Другого. Він має велике черево. Через те, що вони обидва були тієї ж плоті і крови, побратимова язва спустилася на його великий шлунок. І сьогодні Свирид Другий колише ту язву на дозвіллі, бо він в товаристві Андре провадить п'ять років позбавлення волі.
Що ж до Мейзі, то вона зуміла переконати суддю, що вона потрібна дітям, і одержала п'ять років умовного ув'язнення. Її можна зустріти або десь у вузьких провулках Кінґз-Кросу, або десь по кафейках і пивнушках, де вона палить цигарки в довгих мундштуках.
"Нові Дні" № 2, 1973 р. "Новий Обрій" № 5, 1974 р.
____________________
КОСМІЧНЕ ВИНО
Євгеніка
Ви, може, вже чули про такий рентгенівський апарат, що фотографує знання, сховане в людській голові. Тепер він вживається в університетах, чи таможнях, у мертвецьких домах тощо. А колись його винахідник – Мирон Круча ніяк не поспішав продати комусь патент і заробити гору грошей.
– В руках безпринципних людей моя машина може стати засобом для неетичних вчинків, – говорив він повільно і вдумливо, а його молода дружина Мелодія, хоч їй і далося взнаки життя, готова була ще ждати, бо дуже вірила в нього.
Її батько, фермер-картопельник з Вікторії, не міг стерпіти Мирона, бо той був іншого, ніж треба, віровизнання. Старий багатій зрікся доньки, відлучив її від спадщини і заборонив згадувати її ім'я в хаті. Затята ж дівчина зціпила зуби і не скорилася. Вона вийшла заміж за того, кого сама собі вибрала. І хай тимчасово її квартира складалася з вузенької кімнати й балкона, хай жінка не доїдала й не розкошувала, зате ні в кого вона не була поштурхалом, зате вона була сама собі господиня, сама собі маленька людина з великим характером. Он як!
Мирон, худий і цибатий, ступаючи обережно, наче так, щоб не зачепити когось довгими кінцівками, відвідував бібліотеки, наукові засідання та академічні процесії, все фотографував своїми апаратами різних типів. Прийшовши ж додому, розшифровував знімки. Оце так він і наткнувся на відвідувача з космосу. Цей чужинець, звичайно, жив десь далеко у міжзоряному просторі, у великому саду, серед цивілізації, схожої до земної, тільки старшої, розвиненішої. Наприклад, його сад був повен штучно виведених фруктових дерев. Он праворуч молочне дерево виблискувало плодами: одні з молоком, інші з сметаною, а ще інші з вершками або з сиром. А он зліва – дерево, що родило вареники із смачною м'ясною начинкою. А найцікавішою була лоза, що на ній висіли плоди у формі еспанських шкіряних міхурів для вина. Рідина всередині мала високоякісний винний букет, і від неї ставало весело, але не п'янко. У противагу алкоголеві, цей напій не шкодив здоров'ю, а, навпаки, був цілющим і гоїв усі тілесні і душевні рани.
Мирон вичитав у своїх фотографіях не лише про існування цих дерев, а й секрет про те, як їх вирощувати.
Розповідаючи жінці про своє відкриття, він натхненно повторював:
– Тепер ми нагодуємо цілий світ і знищимо всі людські хвороби.
А дружина, чепурна, рівно зачесана, слухала, як заворожена, і думала собі, що її приниженню настав кінець. Вона зможе жити в стилі, призначеному їй від народження. Вони куплять дім в північних околицях міста без індустріального затруєння в повітрі. Вона позбудеться свого уїдливого чхання і сльозотечі. А головне – це буде добра напоука батькові.
Поява нового фрукта на ринку – річ бажана і приємна. Недарма тисячі садоводів клопочуться в усіх кінцях земної кулі, силкуючись вивести нові ґатунки дерев, трав і чагарників.