А я буду ночувати на Руській вулиці, в домівці клюбу. Звідтам вранці їду просто на Цитаделю, беру участь в змаганнях, а по змаганнях ви приходите до гардероби і файно-красно забираєте мене просто до Бриґідок. Ситуація врятована. І вовк буде ситий, і коза ціла.
Хвилюючо-довга мінута тиші. І голос пана Коґута:
—А ви знаєте, яка то слизька справа? Чим пахне така гіперкомбінація?
—Знаю, пане інспекторе, і я навіть не відважився б відчувати жаль до вас, якби ви відкинули цю комбінацію. Та мені так хотілося б помогти моїй дружині, рятувати її від нехибної прогри! Повірте, тут справа не в політиці, чи в могилах і героях, чи в моїй особистій безпеці, я не боюся криміналу, це мені не першина сидіти, ви знаєте. Втім, я не пограбував пошти на Глибокій і не стріляв на Голуфка, от, посидів би, як ви кажете, тиждень-два, обірвав пару балабухів і вийшов би на волю. Але ж, ви це розумієте, без мене "Україна" проріже змагання!
Дрібні крочки застукотали по кухні, але зробили тільки піврунди і втихли…
—Слухайте, пане Максю, а ви не підведете мені якої свині, га?
—На те даю вам руку і спортове слово чести!— впала врочиста клятьба мого неоціненого пана інструктора.
Голоси стишились так, що я далі вспів розібрати лише деякі фрази. Мусіли тоді обидва панове згадувати і про мене, бо в одному моменті пан Макс заявив декларативно: "О, ні, малий буде мовчати!" Потім пан Макс ще два рази давав спортове слово чести, врешті пан Коґут зашуркав ніжками і став прощатися. В цю ж мить я змився з-під вікна, залишивше свій підслуховий пост і за хвилину стояв уже, невинний, мов ягнятко, коло хвіртки.
Поліційний аґент Коґут вийшов з нашої хати.
—О-о, ти що, на варті стоїш?— захихотів і поплескав мене по плечах.— Ну-ну, можеш іти в хату. То я, розумієш, трохи настрашив пана Макса, що беру його до арешту, так, на гецу, хе-хе!
Ну, поміркував я, якби ти направду знав, хто з кого зробив гецу, то ти інакше хихотів би!.. Гей камінь, вистрелений з пращі, я впав до кухні, просто на пана Макса. Він, вже не такий блідий, а трошки зарум'янілий, шукав чогось поквапно в грубці під піччю.
—Пішов?— шепнув і кивнув головою на двері.
—Пішов.
—Куди?
—Туди, до трамваю.
—Брате Соловію, кричи тричі "Слава" і гіп-гіп-гур-ра! От і набили ми хатрака в бутилку! Потім тобі скажу, як я його надув, тепер ніколи. Мусимо швидко закінчити з революцією на Богданівці. Треба ж, до біса, позбутися того нелеґального балясту, бо я вже мокрий від нього. Трохи поліпимо, трохи порозсипаємо, а решту кинемо до каналу, хай нам Україна простить. Фу!.. Оце тобі пригодонька! От був би попався!
Він витягнув із грубки кватирку з шміром, здмухнув з неї попіл і загорнув у жидівську ґазету.
—В останній хвилині вспів запхати це смаровило до печі… А ти чого стоїш так і дивишся, мов теля на мальовані ворота?
—Та бо ви обіцяли панові Коґутові, що не підведете йому свині?..
—Мой! А ти звідки про те довідався?— скрикнув мій неоцінений пан інструктор, вхопив мене за чуба і добре потермосив.
Потім глянув скоса на відхилене вікно і засміявся:
—Ого! Он який з тебе хитрунець!
3
Ми вийшли на "роботу" за всіми законами конспірації. Пан Макс казав, що не вірить поліцаєві, як псові, навіть такому недотепі, як наш Базилько. Ану, бісова пара, десь замаскувався і тільки чигає на нашу душу, щоб нас прицапнути на гарячому! Або сам пішов на комісаріят, а на своє місце підставив іншого шпіцля.
Розуміється, ми не пішли просто на вулицю "парадним" ходом, а перелізли через вікно в городець, городцем пробралися на сусідське подвір'я, а звідтам у церковний сад. А під церквою замішалися в непроглядний натовп богомільного люду, що саме висипався був з маївки.
Крім богомільців, по тротуарах пленталося досить багато весельчаків, які з нагоди надходячого празника вспіли вже належно "замаїтися". Тихі й темні богданівські вулички зароїлися, зашуміли від вечірнього гамору, метушні. Ідеальна просто нагода для проведення підпільної акції!
Правду сказати, моя участь в цій акції була більше чим скромна: я мав стояти на умовленому місці, біля молочарні, і чекати на пана Макса, поки він порозкидає летючки та порозліплює іншу бібулу при помочі мого кляйстру. Як він доконав цього чуда, того я не знаю до сьогодні, в кожному разі, не минуло й десяти хвилин, як він щез мені з очей, а вже під церквою молоді хлопці й дівчата передавали собі з рук до рук наші летючки.
Не минуло ще п'яти хвилин, як почувся умовлений свист. Я рвонувся з копита і почвалав у напрямі стадіону Робітничого Спортового Клюбу, обгородженого високим парканом. Мій неоцінений пан інструктор стояв там, у тіні, насунувши на очі крису капелюха, з підкоченим аж до носа ковніром.
—Тссс!— шепнув.— Чого так дралюєш, як кінь? І не дзвони зубами, бо баби будуть хреститись! А штани ще сухі?
—Сухі.
—Отак і слід, народній приятелю. Підпільник повинен завжди мати сухі штани. Тепер постій тут і повартуй, а я тим часом забавлюся в пана Гітлєра: буду малювати паркан. Якби когось наднесло, тихенько засвищеш "І шумить, і гуде". Свистати хіба вмієш?
—Вмію.
—Ну й гаразд. І нічого не бійся. За волю смерть нам не страшна.
Гм, не штука було йому казати — "не бійся", такому старому зуброві, що на революції зуби з'їв! А мені, малому революціонерові, ще добре йшов морозець поза шкуру, коли я там стояв у темряві і наслухував, з тремтячим серцем, чи не зближаються якісь підозрілі кроки!.. Стадіон Робітничого Спортового Клюбу був майже на відлюдді, на полі, і пан Макс міг би цілком легко впоратись з малюванням революційних кличів, якби не… залюблені пари…
Власне ці лунатичні пари, вертаючись з маївки і прямуючи до "раю закоханих" — на шкарпи, вибрали собі дорогу якраз попід цим парканом, де пан Макс робив революцію. Коли такі блудні-причинні душі з'являлися на горизонті, я свистав "І шумить, і гуде", а тоді мій пан інструктор давав нурка в корчі.
Дві пари були якісь пристойні, пройшли без жадної затримки, ніби відчували, що в тому моменті рішається доля України. Але третя, недогадлива, зробила собі під парканом місце постою і давай, на завдаток, цілуватися! Цих молодят постигла, зрештою, заслужена кара, бо вони в любовному розпалі забрали на плечі свіжонадруковану паном Максом половину клича "Ганьба" і так, з тою ганьбою, пішли на "Шкарпи".
Ось з такими придибашками ми щасливо закінчили розмальовування плота, і мій командант подав знак відступати з фронту підпільної боротьби. Перед тим ще втопив у баюрі кватирку з шміру — щоб, мовляв, затерти за собою всякі сліди. Раді та горді з доконання геройського діла, ми верталися додому…
Але фатум не спав! Він тільки так притаївся, вдавав, що спить!
Як у всіх історичних трагедіях — згадати б лише той клопіт, що його мав Антоній з Клеопатрою, Довбуш із Дзвінкою, а пан інженер Заремба з Горґоновою, так і в цьому випадку лиха година постигла нас через жіночу істоту!
Докладніше — це була панна Соня з "Маслосоюзу".
Ще бракувало — ну, хвилинку ходу, вже ми скручували з Черешневої вулиці на Церковну, як тут тріснули двері молочарні, і на східцях появилася панна Соня, "Солодка Сметанка", як її хлопці охрестили, припудрена, напахчена, в сніжно-білім хвартушку, з вишиваннячком довкола шиї.
—Пане Максю, проведете мене додому?— спитала, як га золотій сопілці заграла.
Пан Макс глянув на мене, я глянув на нього, і в той момент я помітив, що в його очах заграли заграви ще більші, як революційні! І тоді я подумав — капут!
—Михаську,— сказав ще до мене,— ти вже йди спати, а я вернуся так за півгодини.
Сказав — за півгодини, а вернувся за півроку. Бо якраз у мешканні панни Соні засіли на нього аґент Будняк і ще один поліцай, мундуровий, вислані на розшуки в підмогу Коґутові. Без зайвої дискусії взяли хлопа за фрак і повели на комісаріят.
Та в тому не кінець біді… Так уже фатум хотів, що пан Макс відпроваджував панну Соню попід тим самим парканом, який ще так недавно і так прекрасно розмальовував революційними гаслами. Я не хотів би ширити спліток та й кидати якесь погане підозріння на таку порядну дівчину, як панна Соня, втім, я не знаю, як там було насправді…
Може, панові Максові пригадалася та хвилююча сцена, як він сидів зайцем у корчах, а інші цілувалися, може, він і дівча з "Маслосоюзу" також пристали на часочок, щоб помріяти до зір, послухати трелів соловейка. Так чи так, мій неоцінений пан інструктор був одягнений в модний тоді і свіжовипраний білий плащ-треншковт, і коли його привели на поліцію, то цілий зад плаща був замазаний шміром, а на самих плечах красувався напис "Героям".
—Той проклятий плащ мене й закопав!— розповідав потім мій неоцінений пан інструктор, коли вже вийшов з криміналу.— Комісар Гольонка подивився на мої плечі, потім на руки, яких я не мав часу обмити в нафті, і похитав головою:
—Ех, ти, герой від лякерування плота. А це також твоя робота?
І показав мені одну з летючок, що ми їх розсипали під церквою…
Розуміється, я категорично заперечив, але вони навіть дуже не допитувались: пороздягалися, поскидали краватки, закотили рукави і почали мене молотити. Били мене на три зміни по двоє шпіцлів аж до першої години ночі. О першій заглянув до нас комісар Гольонка:
—Ну, що, признається?
—Не признається, каналія,— відрапортував аґент Будняк.
—Стривайте, може, я трохи заберуся до нього,— засопів комісар і став поволі здіймати наручний годинник із срібною бранзолетою.
В тій хвилині задзвонив телефон. Будняк підняв слухавку.
—Пане комісаре, це Коґут кличе. Він далі товчеться за ним по цілому Львові. Тепер хоче їхати на Знесіння…
—Скажи тому туманові, хай зараз вертається на комісаріят!
Комісар зиркнув на мене скоса, засопів і назад засунув годинника на руку.
—Лишім його для Коґута, хай і він з ним трохи побавиться. Йому також належиться якась приємність, га?
Повиходили і замкнули за мною двері, а я впав майже без пам'яті на пріччя, так солідно був змаґльований!.. Навіть не тямлю, як і коли зайшов до камери Коґут. Він мене пальцем не торкнув. Не бив. Не лаяв. Не витягав жадних зізнань. Але подивився на мене такими очима, що мені стало страшно глупо і прикро…
—Отаке слово чести українського спортовця?— спитав тихо.
Ці слова заболіли мене дужче, як всі побої й копняки його камратів… Ех, брате Соловію, якби ти знав, як я того не люблю!— скінчив свою розповідь пан Макс.— Але чого то не робиться для Неньки-України!
Хрест з Еспанії
1
Якщо й тепер ще навесні цвітуть яблуні в парохіяльному саду, а з-поміж рясного їх квіту виглядає, мов загублена овечка, в лісі коминів дерев'яна бойківська церковця св.Володимира, тоді, можливо, в тій церковці на бічному престолі ще й донині стоїть хрест з Еспанії.
Пан професор Мурський, що любив копатися в таких справах, сказав раз на доповіді в читальні, що хрест отой чи не походить з середньовічної базиліки в Кордобі з котрогось там сторіччя, що тоді еспанське церковне мистецтво стояло під мавританськими впливами і відзначалося, мовляв, фантастично різьбленими прикрасами.
Яким же побитом потрапила ця дивна реліквія до церкви св.Володимира на Богданівці у Львові?..