удивітельно, удивітельно, уди-вітельно..."
— Невже ви й справді хочете бути попами? — здивувалась Соня. — Я їх так боюся.
— І я теж, — сказала Ніна,— бо вони ходять з хрестами.
— Всі чорти хреста бояться, — нахмурився Гарасько.— Ще невідомо, хто ким буде, бо у всіх життя попереду.
Якусь хвилину всі сиділи мовчки.
Потім Соня взяла під руку Ніну, щось шепнула їй у вухо, і обидві вибігли за ворота.
— Ходім наздоженемо їх, — сказав Смола Митькові.— Підемо разом додому.
Поступово всі розійшлися, тільки ми з Гараськом лишилися.
— А може й ми підемо? — не стерпів я і відчув, як мені в серці закололо мов голкою.
— Нікуди ми не підемо, —відповів Гарасько. — Хіба не бачиш, що всі сміються з нас і не хочуть дружити.
— А що ж робити, щоб не сміялися? — спитав я.
— Ось що я надумав, — промовив Гарасько. — Давай подамо документи в театральне училище.
— А хіба є таке? — здивувався я.
— Звичайно є, в Києві, — відповів Гарасько. — Зараз підемо в бібліотеку і подивимось об'яви в газетах. Та й здивуються ж тоді всі, коли почують наші голоси по радіо, — говорив Гарасько. — А там оголосять: "Перед мікрофоном— заслужений артист Гарасим Самсонович Потіпака!" Дмитро Кроль, мабуть, не витримає цього і помре від заздрощів!
— А що скажуть дівчата, як дізнаються, що ми артисти?— зрадів я.— Тоді Ніна обов'язково приліпить в своєму альбомі і мою фотокартку...
— Звичайно, приліпить, — погодився Гарасько. — А тепер давай заспіваємо, і ти почуєш, який в мене голос.
І він заспівав:
— Ой що ж то за, шум учинився — га,
Що комарик та й на мусі оженився — га,
Та взяв собі жінку невеличку — гу,
Що не вміє шити-прясти чоловічку...
— Ну, як?— спитав стиха.— Правда, співаю краще, ніж Кроль? Переді мною він, як розбитий глечик, — глузував Гарасько. — Тепер ти заспівай, — звернувся до мене, — та тільки від всієї душі, бо це іспит для тебе, розумієш?
— Який іспит? — здивувався я. — Ти хіба приймаєш мене в театральну школу?
— Не приймаю, а перевіряю, — відказав Гарасько сердито.— Треба ж знати — придатний ти в артисти чи ні.
Тоді я теж кашлянув і заспівав на повний голос:
Ой там на току, на базарі
Жінки чоловіків продавали,
Як прийдеться до ладу, то я й свого поведу —
та й продам...
— Теж непогано, — схвалив Гарасько. — Правда, в тебе голос трохи тупіший, ніж у мене, проте не біда, вигавкаєшся, як кажуть.
Щоб не гаяти часу, ми зайшли в бібліотеку і попросили підшивку газет за два місяці.
— Для чого це вам стільки газет? — здивувалась бібліотекарка. — Може, на цигарки вкрасти збираєтесь?
— Ні, — пояснив Гарасько, — ми хочемо прочитати об'яви, куди краще їхати вчитися.
— А, ось що,— посміхнулась вона.— Тоді, будь ласка. Вона поклала перед нами гору газет, і ми почали їх перегортати.
Гарасько швидко прочитав щось і посміхнувся.
— Є, — шепнув мені у вухо, — дивись, хоре... хоре...
— Хореографічне училище, — ледве прочитав я і здивувався.
— Сюди й поступимо, — скрикнув Гарасько.— Будемо співати в оперному театрі, як Іван Сусанін...
Я уважно переписав об'яву. Вийшли надвір.
— Тепер лусне Сергій Смола, як волоський горіх,— засміявся Гарасько. — Митько Кроль возитиме нас в автомашині...
— А Ніну й Соню тоді куди посадить він? — пожартував я.
— В багажник, — засміявся Гарасько. — Там їм найкраще місце.
— А що, коли Дмитро дізнається про все і теж подасть свої документи? — захвилювався я.
— Не бійсь, — сказав спокійно Гарасько. — В артисти його не приймуть. Ти ж бачиш, який він товстий і низький. Та,й ніс у нього плескуватий, ніби ґудзик від шинелі пришитий.
— А Смола чим кращий? — не стерпів я. — Та ще й Ніну проводжає додому. Тепер я знаю, для чого він жоржини й хризантеми вирощує біля хати.
— Давай краще заспіваємо, — запропонував Гарасько. — Адже це скоро буде наша основна професія.
— А що бабуся Оксана і твоя мати скажуть, як дізнаються про все? — перебив я Гараська.
— А ти нічого їм не говори, — порадив Гарасько і зупинився біля криниці. Звідси ми побачили проти місяця чотири темні постаті. Вони йшли по широкій вулиці, а потім біля воріт, де жив Сергій Смола, спинилися.
— Бач, а з нами не хочуть дружити, — сказав я.— Мабуть, тому, що не їдемо разом з ними вчитися.
— Ні, — перебив мене Гарасько. — Вони думають, що ми будемо говорити з ними про святі мощі та плащаниці...
Тим часом Сергій Смола перескочив через перелаз, нарвав квітів під хатою і виніс дівчатам.
"Треба буде й собі насіяти, як приїду на канікули, —подумав я, — бо в бабусі біля хати ростуть лише лопухи та ведмежі вушка..."
Незабаром хлопці потиснули руки дівчатам, і розійшлися.
— Ходімо й ми, — озвався Гарасько. — А завтра відправимо документи в столицю...
Бабуся Оксана ще не спала.
В хаті пахло воском. На столі лежало кілька свічок, видно, тільки що скачаних.
— Довго ти ходиш, дитя моє, — казала вона. —Краще б псалтир почитав або молитовник, щоб не соромно було тобі перед отцем Порфирієм і перед богом...
Але я не слухав її. Випив молока з глечика і ліг у ліжко. Тепер перед моїми очима стояла широка вулиця, залита місячним сяйвом, і на ній чотири постаті біля Сергієвих воріт.
"І що сталося з Ніною, що вона не схотіла дружити зі мною, — думав я і згадував той день на сіножаті, як я рвав для неї білі лілеї. — Це Смола в усьому винен, — шепотів я сам до себе.— Це він зробив так, щоб Ніна зі мною перестала дружити. Ну, гаразд, — скипів я від гніву, —і тобі з нею не дружити".
І я почав думати, як зробити, щоб Ніна більше не ходила з Смолою.
Я згадав, як одного разу до бабусі Оксани приходила Марина Дудаківська, що жила на Патяківці. Тоді її покинув був Андрій Бриль і почав гуляти з іншою. Бабуся Оксана чарувала й— молилася, щоб знов повернути його до Марини.
Я пригадав, як вона палила під димарем якусь чародійну очеретину і варила любисток.
І тепер все це згодилось мені, як знахідка. Лежачи під ковдрою, я повторював собі всі ті молитви, які вона читала для Дудачихи, і вирішив вранці все це проробити, як і бабуся. Тоді Смола одчепиться від Ніни.
Щоб' скоріше діждатись ранку, я натяг ковдру на голову і швидко заснув.
Ще звечора я знав, що бабуся Оксана збирається йти на храм в сусіднє село, тому прокинувся рано і вигнав корову в череду.
Як тільки бабуся пішла, я нарвав зеленого любистку біля призьби і вирішив зварити його під димарем в черепочку, як це робила бабуся Оксана.
Я знав ще й те від бабусі, що цим зіллям треба щоранку вмиватись і читати молитву, тоді ненависний суперник відчепиться.
Потім я поліз на горище, знайшов чародійну очеретину, то її ховала бабуся за кроквою, і ще кілька маленьких вузликів з різними чарами.
Поки нікого не було, я розпалив під димарем вогонь, поставив на нього черепок з любистком, а зверху виклав літеру "Н" з очеретини, бо цією літерою починалось слово "Ніна".
Поступово сухі дрова розгорілися, довгі язики полум'я лизали черепочок з любистком, і вода почала закипати.
Я причинив дверцята, а сам зайшов у хату і, пригадавши молитву, що читала бабуся Марині Дудаківській, почав тихенько:
"Марія, мати божа, благоуханія чесне, твоїми молитвами приверни мені Ніну Приймаківську божим світлом і любовію душі озари... І прошу тя, одверни від Ніни раба твого Сергія Смолу, на благо тому, хто чинить волю твою..."
Раптом чую, за вікном піднявся гамір, забряжчали відра біля криниці. Я схопився і вибіг надвір.
Побачив я дивовижну картину.
З усіх дворів до нашої хати збігалися люди з відрами, вилами, з мокрими ряднами. Мусій Личак уже приставляв драбину до причілка. Лише тоді я збагнув, що трапилось, коли побачив, що з бовдура валив дим пополам з вогнем, як з труби паровоза.
Незабаром Личак Мусій виліз на хату і почав лити воду в димар. Тепер я догадався, в чому річ, і миттю кинувся в сіни. Там я обережно відхилив дверцята димаря, дістав свій черепок з любистком і кинув його з переляку в помийницю.
Мабуть, від моїх чарів загорілось ганчір'яне заткално1, потім сажа в димарі, і виникла пожежа. Кілька чоловік забігли в сіни і загасили заткално водою. Мусій Личак вилив ще кілька відер води і зліз додолу.
— Тьху ти, сила божа! — сказав і сплюнув на землю. — Напхали ганчірок, мало хату не спалили.
Він глянув на мене і похитав головою.
— Було б тобі, хрещенику, коли б я не побачив, — згоріла б ваша хата дощенту...
Незабаром всі розійшлися. Згодом з храму повернулась бабуся Оксана. Ще дорогою вона дізналась про пожежу і тепер молилась перед іконою і благала одвернути Антонів вогонь від нашої господи. Потім вона запалила свічку і повипікала нею кілька хрестиків на сволоці, на дверях і на лутках вікон.
Але як затьохкало в мене серце, коли бабуся скинула з себе все святкове і почала готувати свині їжу. На дні помийниці вона побачила черепок, закурений сажею, і здивувалась. Там же було кілька вузликів, які я дістав з горища...
— Що це?! — скрикнула нарешті бабуся. — Чари якісь, чи що?
— Не знаю, — кажу.— Я нічого не кидав. —А сам стою і тремчу, як молочний кисіль у ложці.
— Це, мабуть, хтось підкинув нам тоді, як хата горіла, —■ сказала вона, тричі сплюнула собі через плече, щось пробубоніла і провела ножем навхрест через помийницю.
Потім ми взяли помийницю за вуха, винесли і викопали ямку під глухим вушаком воріт, де ніхто не ходить. Тут бабуся ще трохи побубоніла щось собі під ніс, вилила все з помийниці разом з черепочком і загорнула землею. Після всього я важко зітхнув і мало не заплакав. Чомусь мені здалося, що разом з оцим черепочком ми закопали дружбу і найтеплі-ші почуття мої до Ніни. "Доведеться тепер благати бога,— думав я,— щоб воскресив їх з того світу, як він воскрес сам із гроба господнього..."
Після обіду до мене прийшов Гарасько, і ми віднесли на пошту свої документи.
Біля сільради зустріли Ніну й Соню. Вони брали довідки про те, що живуть в селі, а не в місті.
— То ви ще не поїхали? — спитав Гарасько.
— Ні, — відповіла Соня. — Ще трохи попрацюємо в колгоспі, а потім поїдемо.
— Туди ж, в технікум? — поцікавився я.
— Еге ж, — відповіла Соня. — В бухгалтерський технікум.
— Жаль,— процідив Гарасько.— Таку професію можна й дома здобути. Бухгалтер — це той самий хлібороб, а в землі копатись — нев'елика наука.
— Капусту вирощувати вміє і наша бабуся, — додав я.
— Хліборобство — це така наука, — не вгавав Гарасько,— посіяв і чекай, поки виросте, а потім скоси, змолоти і їж мовчки.
— Неправда! — скрикнула Соня.