Дозвольте мені у вас щось попросити.
— Кажи.— Очі у нього стали уважні й журливі.
— Мені дуже хочеться на арену...
Він дивився довго і мовчки, нарешті запитав:
— Навіщо це тобі?
— Мені подобається. Я хотіла б разом з Юреком і Петком.
— Гаразд,— сказав він, подумавши ще трохи.— А зараз лягай спати. Пізно вже.
— Дякую вам, пане Зайднер,— і дівчина поспішно ковзнула в ліжко.
Він більше не озвався до неї жодним словом.
Але думав про Марту.
Пообіцяв... Але чи так зробив, як треба?
Мабуть, що так. Дівчину відірвали від батьків, вивезли з рідної землі. Це ж добре, що зараз вона під його наглядом. А коли б потрапила в інші руки, в інше середовище? Що було б з нею уже сьогодні?.. Те. що з тисячами інших дітей, які потрапили в Німеччину на заводи, фабрики, на сільські роботи. Голодне існування, фізичне виснаження, хвороби, смерть... Але ж і сам він не вічний тут, у цирку. Прийде час, що лишиться без роботи, старий і немічний. А тоді куди її, Марту?.. Жебракувати разом з ним? Звісно, армія фюрера зазнає краху, в цьому немає сумніву. Але знову ж таки, коли це буде? І що буде потім? Де опиниться Марта? То хай краще стане цирковою артисткою. Все-таки якийсь притулок. І хоч мізерний, але все ж шматок хліба.
Генріх Зайднер ніколи не мав власних дітей. І тому Марту він вважав ніби за свою доньку, турбувався про неї. Ось і зараз: хіба не від нього залежить, що з нею буде далі? Від нього. Він може дозволити їй іти в цирк, а може й не дозволити.
Зайднер випив ще чарку горілки, і підігріта хмелем уява повела його далі.
Так, може дозволити й не дозволити. Але він уже дозволив. І добре зробив. Хай вона стане артисткою. Хорошою, відомою артисткою!.. Якщо її позбавили рідних батьків, то він, Зайднер, стане їй за батька і виведе її в люди. Виростить і виховає. А коли він стане зовсім немічним, то й вона не залишить його без притулку і без шматка хліба. Отож треба поговорити з паном Янчуком, нехай бере її в свою групу, хай тренує. Вона буде літати під куполом цирку разом з Юреком і Петком. Він навіть прізвище їй своє дасть. Буде — Марта Зайднер! Це ж чудово звучить: артистка Марта Зайднер!
5
А невдовзі Генріх Зайднер — знов у вагончику в Янчука. І знову ж не з пустими руками, а з плескатою пляшкою рому.
— Тепер уже я — в особистих справах, пане Янчук,— каже він.— В дуже важливих для мене справах... Але спершу перехилимо по одній.
Владислав Янчук бачить, що Зайднер чимось збентежений. Що привело його сюди?
Зайднер не дипломат. Він не вміє починати здаля, а йде навпрошки.
— Хочу з вами поговорити, пане Янчук, як артист з артистом. Моя Марта проситься в цирк...
— Чому "моя", пане Зайднер? — питає Янчук.— Хіба вона вам родичкою доводиться? Пробачте, у нас з вами досі жодного разу розмови не було про цю дівчину. Зайднер махає рукою.
— Ат... Яке це має значення для вас! Я хочу, щоб вона стала хорошою артисткою. Розумієте? Хорошою!.. І я сподіваюсь, що ви не відмовитесь узяти її в свою групу.
Янчук ще не сказав "так", але в душі він уже радіє. Йому таки справді щастить! Адже він уже не раз задумувався над тим, щоб придбати для своїх хлопців гарненьку партнершу. Одне, коли під куполом у світлі прожекторів літають лише хлопці, і зовсім інше, коли серед них — ще й спритна гарна дівчина! Тут уже буде на що подивитись. Його номер стане справді коронним у програмі. Публіка валом валитиме до цирку. І, звичайно, потечуть до рук і гроші!
"Родичка вона йому чи ні, яке мені, зрештою, до цього діло? —— думає Янчук.— Мені потрібна партнерша!"
У Зайднера свої думки. Чомусь пан Янчук довго не відповідає. Може, його непокоять зайві турботи і зараз він скаже, що не має ніякого бажання морочити голову з дівчиськом?
І він поспішає заспокоїти Янчука:
— Так, я розумію, це — зайві турботи і за них треба платити гроші. Але це ми влаштуємо. Зараз я не можу ще клопотати перед паном Шредером про те, щоб набавив вам. Але, коли Марта стане гімнасткою і виступатиме в номері, запевняю вас, що плату ви одержите значно більшу.
— О ні, я зовсім не про гроші думаю! — патетично вигукнув Владислав Янчук.— Про що мова... Для вас, пане Зайднер, я все зроблю. Ви людина сердечна, добра, і було б гріх відмовити вам!
Ви мені теж подобаєтесь,— цілком щиро каже Зайднер,— Часом хочеться поговорити, відвести душу. Мене тягне до вас. З вами мені легко, просто.
Міцний ром робить своє. Генріх Зайднер розм'якає, стає надзвичайно чутливим, зворушливим і довірливим.
— Ви розумієте мене, пане Янчук? Дівчина одна, беззахисна. Хто про неї потурбується, окрім мене?.. А потурбуватись треба. Бо, як там з цією війною буде, ми ще не знаємо. По-всякому може скластися...
— Ви так думаєте? — обережно перепитує Янчук.
— Так, так, я багато думаю,— довірливо каже Зайднер.— Хоч у нас, у Німеччині, і заборонено думати, але я думаю. І часом сумні думки огортають мене, пане Янчук.
— Ну, навіщо ж цей песимізм? — ніби заперечує Янчук, підігріваючи цим свого співбесідника.
А Зайднер уже майже не контролює себе, ловиться на Янчукову хитрість, як риба на принаду.
— А як же інакше?.. Ви тільки подумайте: в пекло цієї війни кинуто все — людей, техніку, науку, гроші, хліб, м'ясо. Все працює тільки на війну. В магазинах у нас порожньо. Хіба що ерзаци. Ось дивіться.
Він хапає зі столу шматок булки:
— Ерзац!
Потім переламує надвоє шматок ковбаси:
— А це? Теж — ерзац!.. Чи довго так протягнемо? А що, як росіяни не складуть швидко зброї? А вже є чутки... є...
Він схаменувся, що зайшов надто далеко перед цією, хоч начебто й хорошою, але фактично малознайомою людиною.
— Вип'ємо... За нашу домовленість. За успіх.
Вони випили. Але Янчука ром уже не бере. Йому здається, що він став навіть тверезіший, ніж був досі.
— Які ж чутки, пане Зайднер? Я теж до них не байдужий.
— Росіяни зупинили наших під Москвою,— тихо, з притиском кидає Зайднер.— Ми там більше не просуваємося вперед і маємо великі втрати...
— А ще що?
— Поки що більше нічого. Але й це — немало!.. Це може бути початком кінця. Еге ж, по-всякому може обернутись. По-вся-кому...
Після цієї розмови сиділи вже недовго. Те, що розповів Зайднер, неабияк схвилювало Янчука. Було про що подумати!
І він чемно випровадив Зайднера до його вагончика.
О, йому справді було про що подумати! Те, що гітлерівську армію зупинили під Москвою, не дуже турбувало Янчука. Адже це — не десь тут під боком, а аж під Москвою! Надто далеко це від тилового німецького міста Мейненгена, щоб про це думати,
Є інше. Це — Генріх Зайднер. Його треба не випустити з рук і використати в своїх інтересах. Надто вже він необережний у розмові. Надто вже багато плеще язиком. І нехай плеще! Треба, щоб плескав і далі. А всі ці його розмови слід запам'ятати, знадобляться! Настане час, знадобляться! Треба тільки швидше оте дівчисько з його рук вирвати...
Вже через день-два Юра, Петя і їхня подруга Марта переконалися, що в їхньому житті настали помітні зміни.
Коли хлопці, як було заведено, прийшли до Янчука рівно о восьмій ранку, щоб слухати газету, він різко вигукнув:
— Сьогодні читання не буде! І взагалі не буде. На манеж! Ну, швидко! І дівчину теж — на манеж!
Юра і Петя радісно переглянулись. Невже справді кінець отим осоружним читанням?.. І невже пан Зайднер уже домовився з Янчуком про Марту?
Вони майже викотилися з вагончика невисокими дерев'яними східцями і побігли до Марти.
Марта вже прибрала у вагончику, збігала в магазин і тепер сиділа перед люстерком та розчісувала своє хвилясте жовте волосся. Розчісувала, а воно не слухалось її і падало на плечі густими звивистими пасмами.
— Пан Зайднер сказав, що тепер я тренуватимусь разом з вами! — усмішкою зустріла вона хлопців, які ступили на поріг.
— Янчук теж сказав, щоб ти з нами йшла на манеж. І всі разом побігли в цирк.
На якийсь час забули, де вони й що з ними. Як безтурботні кошенята, борюкались, перекидались одне через одного, наповнюючи сміхом та веселощами велике кругле приміщення цирку. Ні, вони зараз навіть не думали про номер, який їм доведеться готувати, про трюки, взагалі про цирк. Вони просто бавились, як бавляться всі діти на світі, коли їм ніхто не зважає, коли над ними не тяжить влада і воля старших, які вже не можуть і не вміють віддаватися безтурботним, природним, людським веселощам. Юра схопив Петю за ногу і тяг його спиною по килиму. Марта, захищаючи Петю, перечепила Юру, і він упав, встигнувши і її звалити на землю. А в цей час і Петя схопився на ноги, навалився на обох разом, і покотилися живим клубком по килиму.
— А це що таке! — пролунав раптом різкий голос Янчука.— Так ось що ви затіяли, замість ділом зайнятись!
Всі троє хутко підхопилися. Обличчя враз стали аж надто серйозними. Дивилися на Янчука розширеними, зляканими очима. А він стояв перед ними, високий і широкий, як гора, і ляскав батогом по блискучій халяві.
Він ніколи не розмовляв з хлопцями, як звичайно розмовляють люди між собою, а тільки — короткими окриками і наказами.
— Сітку!
Хлопці, а з ними й Марта, кинулися підтягати сітку. Янчук бачив, що їм важко, але сам і не подумав узятися за вірьовку, тільки перевірив, чи добре натягнута, чи достатньо пружинить. Потім пальцем підкликав до себе всіх трьох. Ткнув батогом у Юрині груди.
— Ти, баклане! Покажи їй кульбіт (одна з нескладних фізичних вправ, з яких починається тренування майбутнього гімнаста).
— А я вмію,— сказала Марта.— Зараз сама зроблю.
Вона підняла руки, вдихнула повітря, потім швидко нахили лася вперед, вперлася руками в килим, зігнула їх в ліктях, підібрала під себе голову і легко перекинулась, схопившись в останню мить руками за коліна. Вийшло те, що називається на цирковому жаргоні кульбіт з групуванням. Янчук здивовано глянув на неї:
— Звідки?
— Я колись працювала в цирку,— охоче пояснила дівчина.
— Задній місток! Швидко! — наказав Янчук.
Марта вигнулася, дістала килим руками, потім ще раз і раптом завертілася, як млинок: з ніг на руки, з рук на ноги — разів з вісім-десять підряд. Не досить чисто, але цілком вправно вона виконала флік-фляк.
— О, о!..— тільки й вигукнув від задоволення Владислав Янчук.