То був пристрій, виготовлений десь у чужих землях на замовлення Пирія. На вигляд ковінька як ковінька, а мала функцію імпульсного батога, електрошокера, запальнички, ліхтаря, годинника, тонометра, кардіостимулятора, вимірювача атмосферного тиску й ще чогось там, про що Воля вже не пам'ятала.
– А як заснеш та впустиш? – непокоївся й через те, було, дратувався Пирій.
– Хіба я там сплю! В могилі висплюсь, а в Сальві спати – гріх!
Ходив у ті дні – аж сяяв і казав, що такого щастя не знав навіть тоді, коли упадав замолоду за дівчатами. "Воля! Її смак відчуває лише той, хто зазнав неволі!" – казав.
На хуторі сумлінна Пирієва донька вела облік вовни. Відколи Батько Еней розхазяйнувався гарним китайським обладнанням з переробки верблюжої сировини, вовну для нього почали привозити близькі та далекі пустельні сусіди, отож хтось мав пильнувати за рухом продукції, вести бухгалтерію. Сучасні імерсійні ванни потребували зовсім мало води, що й дозволяло встановлювати їх серед Куряви. Пустельники отримували якісний продукт, власник цеху – прибуток.
– Сміх їде! – зронив Батько Еней, забігши до Волі на склад. – Підготуй: що там у нас із Фірмановим по розрахунках! – І додав, навіть не змінивши тону: – Хаптагери повбивали їхніх стадників!
– Із Соловієм їде? – вихопилося в дівчини й лише навздогін Воля втямила, яким недоречним було це питання – сталася біда, а вона… Втім заклопотаний господар, здається, взагалі не почув цих слів.
"Смішний цей Соловій! – думала Воля, відбираючи на активному аркуші матеріали по розрахунках зі Сміхом. – Радишся з ним про захист електронних приладів від куряви, а він починає раптом розказувати, яка гарна пустеля вночі, коли, як це він казав… – "ніби дивляться одне одному у вічі два неба – нижнє й горішнє". Співець пустелі тобі! Але з ним справді цікаво – Соловій так багато знає! І зовсім не ніяково, як то буває з хутірськими хлопцями…"
Маючи імпульсну перепустку, Сміхів сявчі вкотився на хутір не зупиняючись – величезні колеса повоза здійняли перед Енеєвою хатою хмару пилу. Сміх вискочив з кабіни, відмахуючись від куряви назустріч йому йшов Еней:
– Що, гальма відмовили?
– Та, – не сприйняв іронії збуджений Сміх, – хаптагера піймали!
– Ну? З тих, "твоїх?"
– Куць його зна! Ми його не те що піймали – підібрали в пустелі, не знаю – чи ще живого!
– Дихає! – Крізь відчинені дверцята нагадав про себе Соловій. – Кличте ж скоріше лічця, бо так і не взнаєте – з тих, чи не з тих!
– Я гукну! – Воля була вже тут, бо хотіла бачити Соловія.
Дівчина метнулася до компанійської, де чергувала Енеєва дружина Світла – вона була на Трої лічицею. Батько хутора зазирнув тим часом до вантажного відділу сявчі. Там на повстяній підлозі лежав без руху чоловік, у пошматованому дранті якого вгадувалися знайомі пустельникам ознаки хаптагерського комбезу. Вік розбійника визначенню не підлягав, бо чи не все обличчя верблюдокрада було суцільною запаленою раною. Але міцна статура нерухомого та смоляне волосся на голові підказувало, що підібраний у пустелі бандит – молодий і дужий.
– Соловій угледів! – чи то пишаючись, чи нарікаючи розказував Сміх. – Їдемо, а цей простягся серед пиляки – руки розкинув і лице без каптура під сонцем шкварчить! Поруч двоє грифів падло рвуть, а стрільно побіля лежить – без жодного набою. Затягли в повоз – і сюди! Їхали, а я думав: вивідати в гада, де їхнє хаптагерське кубло та – купно, га, сусіде?
– А чого, – погоджувався Еней, – у мене давно руки сверблять!
– То я ж за тим і їхав!
Підбігли Світла з Волею та ще двоє хутірських – за носіїв. Лічиця глянула на непритомного, закотила хаптагерові повіку:
– Хутчіш до мене в помічну – чи й виживе!
І Воля, й Соловій провели ноші з неочікуваним пацієнтом Світлої співчутливими поглядами.
– Бандит, а шкода людину! – сказала дівчина.
– А уяви: може він ішов до нас, щоб попередити! – запалився Соловій. – Та не розрахував бідолаха сили.
– Пустеля жорстока… – зітхнула Воля.
– І плита в побутовому блоці жорстока, коли покласти на неї долоню!
– Це ти до чого? – Вдвох вони поволі йшли до вовняного цеху – на дівчину чекала робота.
– А до того, що в усьому можна знайти користь і красу: в безводді, в безлюдді, в вітряній зимі, в твоїй туніці… Питання – що шукаєш!
– Що-що ти там сказав про туніку? – під каптуром не було видно обличчя дівчини, але її голос набув виразної іронічності.
– Ну, гм… джалабея позбавляє чоловіка мужніх форм, а туніка робить жінку загадковою і…
– І?
– А-а… досить! – махнув рукою Соловій. – Не вмію я про таке говорити!
Воля розсміялася:
– Еге ж, жінка – це тобі не пустеля!
– От про пустелю – вмію!
– А ти пам'ятаєш життя на Материзні? – розмову продовжували вже в приміщенні вовняного складу, де дівчина мала комірку. Тут вони поскидали каптури і Соловій тихцем, як йому здавалося, милувався юною русявкою, а рух, яким Воля поправила розкуйовджені коси, викликав у хлопця відвертий захват.
– Пам'ятаю… Та нічого там пам'ятати – сірість і вбогість, вода, яку по краплині витискає з себе громадський водогін…
– А міста, будинки, люди, що ходять з відкритими головами!?
– Їхні обличчя похмурі… краще б уже ховалися під каптурами…
– Який ти… А я багато віддала б, якби побувати там!
В хаті Еней частував гостя підбадьорливим напоєм:
– Районованою агавою не бавишся?
– Ні, нащо воно?
– А мої шибайголови розвели. Самогонку женуть – сльоза, українська текіла!
Почаркувавшись, говорили про справу. Еней підтримував задум Сміха завдати хаптагерам контрудару:
– Гадаю, ми вже дозріли, скільки ховатимемось?
– І куди? – гірко додав Сміх.
– У тебе стрільно є?
– В кожного стадника скоростріл, кулемет на хуторі, ну – як у всіх. Це повоза ракетницею обладнали – дали гадам перцю!
– То й у мене так, тільки ракет іще не пристарався!
Поклали разом об'їхати найближчих поселенців: Пригорщу, М'янбу , Шерифа, Бедуїна, хто далі – прозондувати через глоб, об'єднати за згоди та підтримки сусідів сили й дати хаптагерам добрячу відсіч, або й зовсім викорінити з Куряви розбійників. Доведеться прикупити трохи стрілива, та то вийде дешевше, аніж втрачати табуни вигуляного на Сальві товару!
Крепс
Він підвівся з запилюженої бруківки, сплюнув солону кров, обережно намацав язиком дірку, де ще двома хвилинами тому здавалося цілком довговічно та непохитно гніздився зуб. Смердючі луо ! Вибили хоча б кутнього – його не видно, а тепер – як ходити з діркою! Та щербатим Крепса й до поважного закладу не пустять! І за що? Він грав на позичені, він двічі ставив половину своїх фішок на корнери, а потім усі фішки на спліт, не змінюючи чисел – такою була його метода. Він програв усе, він навколішки вмовляв Туза прийняти в заставу новенький глоб, і він виграв на останній ставці! Бармен Ковть розливав уже на той час рештки, до запаху несвіжих випарів у підпіллі додався запах великих грошей, ставки злетіли й Крепс зі злидня вмить перетворювався на мільйонера, аж тут круп'є, цей шмаркач, якого сам же Крепс і навчав колись таємницям та викрутам рулетки, це хамло, цей кульгавий скорпіон заявляє, що Крепсові фішки не торкалися, мовляв, лінії й зараховує стрейт ап!
Такого світ не бачив, а нікчеми довкіл стола тільки тихо, але чутно підхихикували з невдатного мільйонера, щелепа якого, здавалося, впала тієї ж таки миті на той-таки стіл і ледь не затарабанила замість кульки на рулетці.
Його щастя, що воно вміє прудко бігати, те хамло! Розлютованому Крепсові довелося ж натомість відчути на своїх боках бійцівський вишкіл Тузових луо— церберів. Дуей , боки – робота в церберів така, але зуба нащо вибили!?
Прилізши вночі до Ханьки, розштурхав любаску, а правильніше мовити – господарку тимчасового помешкання (бо свого в Крепса не могло бути в принципі), лаючись, свистів крізь щербину й тому психував ще дужче:
– Знайди гроші – маю викупити в Туза глоб!
– Де я їх, дурню, візьму – хіба дарунку піду пограбую?! – сонна Ханька психувала й собі.
– Піди – мені треба по роботі! В когось із цих чмирів є глоб?
Любаска мешкала за Білоусом, у містечку Чернігівської бідноти, тому питання Крепса справді було ідіотським.
– Вони не знають, що це таке. Лягай уже спати, дурню – мені рано на роботу!
– Яке спати – маю бути на зв'язку цілодобово!
– Зовсім через свою рулетку здурів! Недаремно тебе з усіх притонів повигонили, тільки я дурна досі не вижену!
– Заткни хавло, бабо!
Скориставшись порадою, Ханька гнівно відвернулася на своєму лежаку до стіни, позбувшись співрозмовника, Крепс посунув у коридор до вмивальника – полоскати закривавленого рота.
Єдиним сенсом Крепсового життя була гра. Татусь майбутнього завсідника чи не всіх підпільних казино держави – високий обнаркомівський чиновник забезпечував родині життя наскільки безклопітне, що вони навіть їздили кілька разів відпочивати в Європу. На відміну від України, там знайшли як протидіяти глобальному потеплінню та опустелюванню, тож на Старому континенті було чим подивуватися. Відразу, щоправда, з'ясувалося, що забезпечуючи коханій дружині та синочку гарне життя, татусь-чиновник аж надто захопився сірими та чорними, мов клята Курява, схемами переведення державних коштів до власної кишені, за що й поміняв крісло в Обнаркомі на лежак у табірному бараку. Втім, коли татусь почав активно протистояти наступові пустелі, споруджуючи по межі Куряви Зелений щит, Крепс, який не був іще тоді Крепсом, із головою поринув уже в світ підпільних ігор, тож долею татуся з матінкою цікавився зовсім мало і передачі родителеві в колонію не возив.
Талант є талант, і незабаром юний гравець здобув у середовищі генералів підпільної рулетки неабиякий авторитет, відповідне прізвисько , а головне – почав приносити додому гроші! З огляду на останнє матуся не "пиляла" та не посилала синочка до інституту, а дарма, бо доволі швидко їй відкрився й зворотний бік медалі під назвою "азарт" – програючи, Крепс виносив із дому все, що не конфіскувала свого часу держава, запроторюючи за ґрати татуся, а невдовзі вона вирішила запроторити туди й синочка.
Формально гральний бізнес у країні був під забороною, але формально і юані були під забороною – громадянам дозволялося користуватися лише продкартками, насправді ж підпільне життя квітнуло – можна було купити й продати все, що завгодно, квітнули й підпільні гральні притони.