Вона так і не оглянулася, хоча я дивився на неї і вона знала, що я дивлюся.
Злий чоловічок усередині мене задоволено потирав руки.
Мені було боляче, але не залишалося нічого іншого, як ретельно переглянути газети, котрі мені дали вчора і які я приніс із собою під дерево.
Газети були як газети: найгірших зразків радянського часу. Всі, хто поважав себе і щось тямив у журналістиці, з приходом демократії вже давно відмовилися від такого стилю. А тут складалося враження, що з часів додемократичної журналістики нічого суттєво не змінилося.
Мені було цікаво, як у театрі абсурду, читати рапорти трудових колективів про виконання й перевиконання виробничих завдань, статті на цілі сторінки про мудрість партії та її геніальних вождів, хоча зі словесної жуйки нічого не можна було второпати. Газети були різні, але стиль — однаковий, і кримінальна хроніка займала багато місця. Вироки, здавалося, за незначні провини, були суворими й одноманітними: розстріл і конфіскація майна, пожиттєве ув'язнення і конфіскація майна, скерування на примусове психіатричне лікування і конфіскація майна.
Можливо, за інших обставин я б уважніше читав газети і вони б справили на мене належний вплив. Але зараз мої думки витали навколо Софії. Що сталося? Чому вона так стрімко покинула мене? Щось згадала своє, чого мені не треба знати? Чи просто наші стосунки стали заходити занадто далеко і дівчина злякалася цього? Невже вона думає, що я здатний її скривдити?
16
Читати газети мені стало нецікаво, бо завжди майже точно можна було спрогнозувати лише за першим реченням, про що далі йтиме мова. Я згадав, як колись нині вже покійний редактор газети, в якій я проходив практику, навчав мене, стверджуючи, що газета, власне, й повинна бути прогнозованою, як і її автори, а читач має право на те, щоб його не застали зненацька чимось таким, про що він навіть не здогадується. Мовляв, кожний має право відпочивати біля газети, а це дає газеті можливість існувати й бути завжди бажаною. Ми, молоді та ще крихкі пера, з іронією поставилися тоді до слів старого зубра в журналістиці, бо розуміли, що так писати не будемо. А тепер виходило, що слова редактора-вчителя збуваються, і вже нові учні, без мене і без таких, як я, точно виконують його вказівки.
Я почував себе зле, бо не наважувався піти до Софії й просто запитати в неї, що трапилось. Мені здавалося, що якщо я зроблю це, то можу назавжди втратити дівчину. Звичайно, це все були дурниці, але я тоді був у цьому впевнений.
Навіть Шарик, здається, з осудом дивився на мене, а коли я зустрічався з ним поглядом, то він навіть не збирався втаювати своєї ворожості до мене, хоча коли недавно поруч була Софія, показував свою щирість і навіть відданість мені.
Злий чоловічок, який вселився в мене, нашіптував, щоб я не рипався і спокійно сидів на місці, читаючи газети. Але інтуїція, можливо, на цей раз зрадлива, підказувала мені, що треба підвестися й піти до будинку, якщо я не хочу втратити те, що не повинен втрачати.
17
Я підвівся, відчуваючи силу, і Шарик, заохочуючи мене до більш рішучих дій, вдячно замахав хвостом. Я поволі йшов до будинку, хоча мені хотілося бігти, незважаючи на кволість. Я навіть уявив собі, як зараз просто підійду до Софії, обійму її, нічого не кажучи, поцілую, а там — будь що буде.
Мабуть, я йшов занадто тихо, як зрадливий кіт, бо Софія не почула мене. Зате я почув, як вона розмовляла з кимось по телефону.
— Богданчику, я завтра буду в місті, тобі нічого хвилюватися.
У слухавці щось у неї запитали, і Софія, трошки з напругою, як мені видалося, відповіла: "Так". Я чомусь подумав, що невідомий Богдан запитав у неї, чи кохає вона його, і дівчина дала ствердну відповідь.
Усе так просто, а я мало не пошився в дурні. Вона кохає іншого. У ту мить я ще не знав, чи мені стало легше, чи набагато важче.
Що ж, тепер у мене не було сенсу таїтися. Все вирішилося саме по собі.
Я увійшов у будинок. Софія вже не розмовляла по телефону і намагалася не зустрічатися зі мною поглядом. Я не вдавав із себе ображеного, але намагався виглядати байдужим. Щось запитав у дівчини, вона однозначно і сухо мені відповіла, а потім пішла до себе. Я почвалав до своєї кімнати з наміром читати осоружні газети, щоб якось забити свої думки непотрібним, аби не думати про Софію. Але в мене це виходило занадто погано, і я відчував, що з кожною хвилиною втрачаю здоров'я у буквальному розумінні цього слова. Дівчина не виходила у мене з голови. Злий чоловічок нашіптував мені, щоб я пішов до неї, був чоловіком, розставив усі крапки над "і", але я навіть не думав його слухати.
18
Час спливав повільно. Я лежав на ліжку і просто дивився у стелю, нічого не бачачи. Думки про Софію були невиразними, ніби тупий біль. Шарик лежав на підлозі біля ліжка і був всеціло на моєму, а не на її боці. Принаймні я так відчував, і щось подібне до злорадства народжувалося в моїй душі.
Наступив вечір. Софія покликала мене їсти. Я мовчав. Вона заглянула до кімнати, повторила запрошення, але вже так тихо і винувато, що мені стало шкода її. Проте я вирішив зіграти свою роль до кінця і сказав, що їсти не хочу. Вона постояла хвильку на порозі й вийшла, не знаючи, що має робити з вередливою дитиною, тобто зі мною.
А я твердо вирішив, що завтра ноги моєї тут не буде. Це було авантюризмом із мого боку, бо я прекрасно розумів, що якщо піду звідси, то стану легкою здобиччю нишпорок. Але й залишатися тут я не міг. Я вирішив цілком і повністю віддати свою долю в руки Богу, який, здається, зовсім не помічає людей, як це мені недавно приснилося, й не дуже переймається їхнім існуванням. Коли я був дуже злий, атеїст так і пер із мене, але в звичній ситуації я, звичайно, вірив у Бога, хоча церковні обряди були мені не до снаги.
Вже би мав прийти з роботи старий, і я би з ним поговорив, щоб не виглядати дурнем у цій ситуації. Але водій сміттєвізки десь затримувався і я подумав, що з ним могло щось трапитися.
Шарик пішов від мене, мабуть, шукати їжу, бо дружба дружбою, а їсти хочеться. Софії не було чути, і я заснув.
19
Я прокинувся серед ночі від шуму дощу за вікном. Блискавка раз у раз краяла небо і вселяла страх у серце.
Я швидше відчув, ніж зрозумів, що Софія шубовснула до мене в ліжко, тремтячи від страху чи холоду або одночасно від того та іншого.
— Що з тобою? — Я заспокоював її, як дитину, забувши про недавню образу. Хоча, в чому вона була винна? Хіба в тому, що говорила по телефону зі своїм Богданом?
— Я боюся грози і блискавки, — ледь прошепотіла дівчина, все більше притискуючись до мене і цілуючи, як ніхто на світі.
У ту ніч Бог завидував нам. Я вже й не пам'ятав, коли востаннє займався коханням. І в мене, звісно, нічого не вийшло. А Софія вмлівала від блаженства і казала, що з ніким їй ще так добре ніколи не було. Вона лагідно сміялася з мого невміння закінчити свою справу і казала, що наступного разу в мене все вийде.
Тієї ночі я спав сном дитини. А коли прокинувся, Софії поруч не було. Зате я почув голос старого, який порався на подвір'ї і розмовляв із Шариком, розповідаючи йому про своє нелегке життя.
Я відчував: щось трапилося. Вийшовши з будинку, я хотів було привітатися з водієм сміттєвізки, але не встиг і рота розкрити, як той сказав, щоб я йшов сам снідати, бо він уже їв, а Софії не буде, вона пішла до міста і вже більше сюди не повернеться.
Впіймати мить щастя і бути так жорстоко покараним! Навіть Шарик не розумів, як мені було тоді боляче.
20
Сьомий день і сьому ніч я жив без Софії. Без неї я жив і сорок років до того, коли не знав її, але тепер мені це давалося дуже важко. Я не знав, що з нею і де вона тепер. Звичайно, з нею не могло нічого поганого трапитись, я був у цьому абсолютно переконаний. Я думав про неї, здавалося, кожну хвильку свого життя, розмовляв із нею і знав, що вона мені відповідає. Це було божевіллям, але я не міг нічого з собою вдіяти.
Найбільше мені хотілося вірити в те, що Софія так само думає про мене, як і я про неї. Нехай не в такій мірі, але все ж. Це було дуже важливим для мене, але я не знав, чи справді все так і є.
Старий, мабуть, здогадувався, що трапилося між мною та Софією тієї ночі. Я мав би завдячувати водієві сміттєвізки за те, що він врятував життя чотириста тридцять першому. Мені було соромно, але навіть самому собі я не міг зізнатися в тому, що жодної вдячності не відчуваю. Це мене гнітило. Старий, здається, теж змінив свою думку про мене і вже майже не розмовляв зі мною. Він ішов ранком на роботу, коли я ще спав, і приходив пізно ввечері, коли я вдавав, що вже сплю, так що нам не доводилося робити вигляд, що ми задоволені існуванням одне одного. Правда, я думав, що батько Софії зі злості, коли зрозумів, що я переспав із його донькою, видасть мене режимові, проте намагався відкидати такі думки, як безпідставні.
21
Я набирав силу з кожним днем, і старий не шкодував продуктів для мене. Я був вдячний йому за це. А ще він приносив щодня копу свіжих газет, які я перечитував від початку до кінця, намагаючись вникнути в суть епохи, в якій жив. Цілі дні я проводив із Шариком, читаючи газети, бо жодної книги в будинку не було. Інколи дозволяв собі ввімкнути телевізор чи послухати радіо, але їхня подача матеріалів зовсім не відрізнялася від газетних публікацій.
Я розумів, що так довго моє добровільне ув'язнення тривати не може. Порівняно з усвідомленням того, що ти чотириста тридцять перший, у будинку водія сміттєвізки я відчував себе, звичайно, людиною, але, по суті, нічого не змінилося, бо я не міг вважати себе вільним.
Мені вже давно належало серйозно поговорити зі старим, сказати, вірніше, збрехати, що у нас з Софією нічого не було. Звичайно, за великим рахунком і справді нічого не було, хоча я знав, що в моїй душі стався переворот і я покохав цю дівчину, можливо, вперше за багато років. Але мені потрібна була розмова з моїм рятівником, щоб нарешті взнати, що сталося в моїй країні, чому я потрапив до в'язниці, що відбувається зараз.
Злий чоловічок, який уже тривалий час жив усередині мене, приносячи мені масу клопотів і постійно створюючи внутрішній дискомфорт, здається, не заперечував, щоб сьогодні я серйозно поговорив зі старим, і вперше з часу існування мого другого "я" ми заключили негласну угоду.
Настрій мені поліпшився, як траплялося завжди, коли я приймав якесь відповідальне рішення або починав діяти, а не просто сидів склавши руки.