З біллю відчув, що втрачає авторитет, втрачає ініціятиву, стає технічним виконавцем волі гуртка та замовлень завідувача.
Навколо буяв клуб рухом: фізкультура, радіо, співи, драмгурток, в бібліотеці товпища молоди, робітників, – очи жадібно впиваються в літери… Але Сергій тут лише службовець. Він приходить сюди з єдиним бажанням позбутися скоріше насмішкуватих очей, позбутися гамору й забутись на самоті.
Але самота не давала забуття.
Сергієві кості, омиті осінніми дощами, тепер стогнали від нестерпучої ломоти. Проте, запобігти цьому не було ніякої можливості – Сергій не був ще членом профспілки й не міг користуватися державним лікуванням.
Незабаром навернулася ще одна халепа. Оголошено переоблік військовозобов’язаних. Сергій зовсім не був на обліку. Він з’явився.
"Заарештувати й навести справки на місці, де жив", – черкав військовий комісар у блокноті.
Сергій збентеживсь. Хотів щось довести комісарові, але наперед його ввірвався якийсь гарячий пацієнт. Сергій охоче уступив йому свою чергу, а сам, зібгавши документи, врізавсь у натовп.
З того часу вже не знав спокою. Його лякала кожна папка міліціонера, кожний стук у двері… Тільки пізніми вечорами, як вертався з клубу, розважавсь.
Поодинокі прохожі, загледівши обідрану постать, переходили від неї на інший бік. Сергієві пригадувалась байка з дитячої читанки про зайця та жаб – він реготавсь: "Є такі, що й мене бояться".
Проте, з часом його стала ображати така поведінка прохожих. Самотність розривала йому нерви. Тоді безмовний крик одчаю був схожий, здавалось, на нявчання безпритульного кошеняти, що, обмерзле й голодне, на вулиці пронизливим писком розрізує глупу ніч. Сергій повертавсь до своєї нори, здатний був божевільно кричати, лізти на стіну.
Після однієї такої безсонної ночі він одержав першого листа від Олі. Він так само хороший, дужий, любий Сергій. Те "дужий" – майнуло в його уяві миршавим кошеням. Сергій болісно розреготавсь.
Лящали стіни. Пацюки здивовано визирнули на веселий настрій свого сусіди. Та через хвилину він схопив голову в руки і буйно ридав. Ридав над тим, що загубив своє "я", свою мужність, ідеал, мету. Його любов – пустоцвіт. Він хороший тільки для Олі, – в житті він непотрібний.
Рівновагу Сергій відчув лише тоді, коли за добру половину своєї плати дістав військову картку.
Гроші все – і спокій, і добробут. Грошей, грошей – за всяку ціну.
Сергій чітко бачив перед собою образ Олі, свіжо відчував її ласки, барви інтимного споріднення. Мусить стати певно в життя, мусить вирвати її з лабетів міщанської зайди.
Родина Миколи Васильовича Ярового засідала за вечірнім чаєм. Самовар награвав свою монотонну мелодію, а навкруг сьорбали солодкувато-нудну розмову.
Після довгої перерви, знову з’явився Концов. Поліна Павловна трималась статечно, намагаючись підкреслити свою увагу гостеві:
– Налий, Олю, Шурі. Вам якої конфітури? О, чом ви не берете тістечка?
– Я дуже дякую, Поліно Павловно.
"Пульхерія Івановна", – потай виправляла Оля, але була мовчазна, слухняно розносила чай. Врешті атмосфера взаємної поваги згусла до того, що гість і господарі взаємно набридли одно одному. Замовкли.
Раптом виразно почувся стук у двері. Зоя побігла відчиняти.
– Скажіть, будь ласка, тут живе Ольга Миколаєвна Ярова?
Всі здивовано озирнулись на Олю. Вона вся зашарілась, очи їй іскрились. Коли ж увійшов гість – стала смертно-бліда. Проте підійшла:
– Здрастуйте, Кость Якович. Ви так змінилися. Знайомтесь – мій батько, мати. Мій колишній колега по школі.
Всі неохоче простягували руку, озираючи Костя Яковича з ніг до голови. Це був сухорлявий чоловік, середнього зросту, з лахмітною, русявою бородою, пальто на йому мало вигляд шкіри напівоблізлого верблюда й викликало на обличчях спостерігачів вираз презирства.
Кость Якович розгублено водив очима. На щастя, скоро всі від нього одвернулись, сіла навпроти лише Оля. Руки їй тремтіли, в горлі душила спазма.
– Ви давно приїхали?
– Тільки що з вокзалу.
– А посаду лишили?
– Ні, на день лише.
І замовкли, споглядаючи одно одного страдницькими очима.
З боку ж проймав Олю ласим поглядом Концов. Відчував сік її малинових губів, жагу пругких форм її тіла.
– Ви ж це у якій справі приїхали? – запитав він діловим тоном, підсуваючись до Олі.
– Я?.. та я колись учителював тут. Тепер перевівся, але потрібно забрати деякі документи.
– Останнє діло – вчителювання, скажу я вам.
– Що ж, не всім же й спекулювати, – відповів незлосливо Кость Якович.
Концов спалахнув. Повернувшись до Поліни Павловни, він промовив улесливо:
– Дивуюсь, що у нас і досі не вивелись орангутанги.
– Як? – в свою чергу здивувалась Поліна Павловна.
– Це я про наших грамотіїв-учителиків.
– Ха-ха! – зайшлася робленим сміхом Поліна Павловна, а за нею й Микола Васильович хіхікнув у вуса.
Оля, здержуючи ридання, вибігла в темну кімнату. Кость Якович підвівся:
– Бувайте здорові.
– Прощайте, джентльмене, – відповів нахабним сміхом Концов.
Враз його погляд занепокоївся. Поруч Костя Яковича стояла одягнена Оля.
– Ти ж це куди проти ночі? – скрикнула Поліна Павловна.
– Я мушу поговорити з Костем Яковичем.
– Не смій виходити. Можеш поговорити тут. Подумаєш, секрети!
– Так. Секрети, – владно кинула Оля крізь плече і, стиснувши руку Костя Яковича, вийшла.
– Ти чуєш? – ревнув у слід Микола Васильович.
Кость Якович затримав Олю:
– Вернись!
– Сергію, – скрикнула благаючи Оля й, стримуючи ридання, припала йому до грудей.
– Ми завтра зустрінемось. Я все одно не зможу тобі нічого розказати. Я втомився.
Оля лишилась покинута під темною стіною. Тільки ж повернулась у кімнату, мати зустріла.
– Щоб я більше не бачила таких вибриків. Я не дозволю водитися тобі з усякою мерзотою.
– А ви краще придивіться, де мерзота.
Оля виразно показала очима в бік Концова.
Вмить громом тарахнув по столі кулак Миколи Васильовича.
Все втихло.
Оля зникла в темну кімнату. Пітьма глухо застогнала, як буря.
В той час Сергій безсило плентався міськими вулицями.
Зашерхлі калюжі ламались лунким криком надій, що відлітали, струмки збігали тихим квилінням наруги й каламуту. Весна була в струпах і бруді.
Підійшов до кватирі свого єдиного доброго знайомого в цьому місті.
– А-а!.. – захлинулась на порозі жінка. – Це ви? А знаєте, скільки ваших розстріляли? Я так боюсь за свого Колю!.. Якраз його вдома немає зараз. Може, ви зайдете коли інше.
Сергій криво посміхнувсь і побрів ночувати на вокзал.
– Тікаймо, – сказала Оля Сергієві, – за мною стежить Зоя.
Вони швидко зникали з одного рогу за другий. Дощ зі снігом спадав на них розпорошеним морем, загородні вулиці обкидали грязюкою. Здавалось – нікуди втекти і ніде заховатися. Їх гнала земля і небо. Зупинились на кладовищі під дахом каплиці. Груди заніміли, просякши отрутою болів.
Плакали чорні дерева, хрести, вітер розносив стогін могил. Як капля за каплею, тихо спадали слова скарг у мертвому царстві.
Сергій мовчазно слухав. Вони загинуть як комашинки в потоці. Навіть не крикнуть.
– Не крикнуть! – зідхнули могили.
Оля підвелася:
– Тікаймо звідціль. Страшно цих могил.
Пішли, як вигнанці Едема. В грудях любов і безнадія. На шляху перед ними зашумів струмок.
Сергій іронічно посміхнувсь:
– Тепер кінець. А-ну? Р-раз!..
– А що?! – зареготала Оля, перескочивши. Вона повернулась до струмка: – Співаєш?
І враз зросла надія. Весело рушили до вокзалу.
– Побачиш, – казав Сергій, – до осені я буду мати гроші.
– До осені! – поцілувала Оля Сергія перед поїздом.
Сергій нашвидку відповів і рушив у натовп до вагона. Видалось, що розлучилися надто холодно. Хотів повернутись.
Бемкнув дзвоник. Поїзд рушив.
Оля повернулась до виходу, голублячи в грудях щось тепле й разом тоскне.
– Моє поважання! – несподівано вдарило по нервах.
Оля здригнулась. Біля неї був Концов.
– А ви ж чого тут?
– Випроваджував товариша.
В очах видно було його нахабну брехню.
– М-да! – продовжував іронічним тоном. – Значить і ви випроводжали. А ваша мама так турбувалась, щоб не промокли та не застудилися. Я, звичайно, вас виправдую цілком. Варто, варто було йти, щоб поцілувати любого.
– А вам що до того? – спалахнула Оля.
– Звичайно, нічого. Я тільки хочу повіншувати вас з люмпен-нареченим.
– Цього люмпена ви не варті й мізинця.
– О, куди нам грішним? То ж, напевне, якийсь лицар. Хіба ж не видно по латах?
– Мерзота! Я з вами не хочу й слова говорити! – викрикнула з серцем Оля, повернулась і пішла в протилежний бік.
Її наздоганяв жовчно-яхидний смішок.
Вдома Оля сподівалась нової бурі. Але відносини до неї стали в образі загадкового грізного сфінкса. Ні батько, ні мати жодним словом не закинули про її поведінку.
Концов видимо беріг таємницю до слушнішого моменту, і, може, йому просто набридла гра з Олею. Він знову став бувати мало не щодня, але на Олю не звертав жодної уваги, навіть перестав ручкатись. Тепер у Концова знайшлися спільні інтереси з Зоєю, хоч тій був усього шістнадцятий рік. Вони часто відокремлювались у куток для секретних розмов, ходили на прогулянки, в театр, тощо.
Оля в глибині своїх почувань шкодувала сестру, хоч разом раділа егоїстично за себе – їй дали спокій.
Раптом від Сергія лист.
"Невже цьому правда? Ти зрадила? Ти давно маєш полюбовника? Ти хочеш мене видати? Але для чого запитувати? Як можеш ти виправдати цей факт: твій полюбовник знає мою адресу, знає, що я під чужим прізвищем… Він загрожує тюрмою від твого імени. Я не можу збагнути, не можу вірити. Невже сльози твої у мене на грудях – то сльози Іуди? Він пише: "Нащо здався обірванець красивій жінці?"
І це вже твоя віра? О, тепер зрозуміла мені твоя поведінка. Ти примусила мене очікувати тебе під дощем, в надії, що я піду і не відбудеться побачення, ти втікала зі мною від свого полюбовника, ти, врешті, так холодно мене поцілувала, мовляв – їдь і ніколи більш не вертайся…"
Оля вся зблідла, руки дрижали, зір розгублено блукав. Враз запримітила, як Зоя лукаво посміхнулась і швидко зникла в другій кімнаті.
Блискавкою здогад. Оля відчинила шухляду. Кількох Сергієвих листів не було.
– Зоя, ти забрала в мене листи?
– Що?! – глянула через губу Зоя.
– Так, так. Я знаю. Поверни, бо я тебе розірву.
– Божевільна! – скрикнула Зоя, злякано відступаючи.
Оля вмить скочила, як дика кішка, і щавила Зоїну руку:
– Віддай!
Зоя, вереснувши, схопила ножиці і вдарила гострим кінцем супротивницю в руку.