Нас зустрів і забрав сам власник готелю, високий, міцної будови австралієць.
Вулиці обсаджені пальмами, високими листвяними деревами, трапляються цілі корпуси кількаповерхових будинків. За п'ятнадцять хвилин наш автобус повертає праворуч, ніби в тунель живоплоту, і ми опиняємось біля • Готелю шмуґлярів".
Це місце відразу всім сподобалось: поблизу стояли триповерхові корпуси для туристів, а самий ресторан-їдальня з баром та канцелярією стояв над самим морем. Його хвилі били просто об стіни веранди готелю, а бризки часто залітали аж на веранду. Посеред їдальні росло товсте дерево, а його стовбур проходив крізь відтулину в стелі і широким гіллям розлягався понад дахом. Всі корпуси готелю, допоміжні приміщення та й сама їдальня тонула в обіймах високих листвяних дерев, пальм, різної зелені і квітів. А перед будинками ясноблакитним кольором вабило спокійне плесо басейну для купання.
Швидко дістаємо ключі до кімнати й розташовуємося на першому поверсі у просторій кімнаті з усіма зручностями чи комфортом. Потім ідемо на вечерю. Сідаємо за стіл. Обслуга складається лише з хлопців чи, може, й молодих чоловіків-папуасів. Вони й тут, мов чорні балерини, ходять собі до пояса голі, часом з разками намиста, а від пояса висять, як спіднички, кольорові шматки матерії, якими вони обгорнулись, заткнувши верхній кінець за пояс. У декого з них у чорній кучерявій шапці волосся кокетливо стирчить квітка. їх тут кілька, вони по черзі підходять до столиків з великими картонами, на яких надруковане досить багате меню, що іноді сягає до 24 назов. Хто дуже голодний або любить добре поїсти, той має "поле до попису".
По вечері власник готелю повідомляє нас, що о восьмій годині тут відбудеться цікавий виступ студентів місцевої середньої школи ("гайскул"). Коли прийшов час, йдемо на виступ. За всіма столами сиділо вже багато інших туристів, які щодня прибувають до готелю. А надворі, коли погасили вогні, було темно, хоч, як кажуть, в око стрель. По хвилині на стіни веранди, об яку з шумом б'ються морські хвилі, з'являється молода постать папуаса. Тримаючи в лівій руці піднятий догори смолоскип, він ходить по кам'яній стіні, що на метр підноситься вище підлоги веранди, і вдивляється у морський
Виступ студентів "гайскул" в ресторані Маданґу. Фото П. В.
простір, у темряву ночі. Десь там, у тій непроглядній прірві, забарились чи збились з дороги рибалки, і він своїм світлом показує їм напрямок, як пливти до берега.
Нарешті ,з його вуст виривається радісний крик. Він плигає з стіни на підлогу веранди, біжить до свого ба-рума (бубона) й голосить із його допомогою радісну вістку родинам рибалок та всього селища. За хвильку на веранду з радісними вигуками вибігає з десяток хлопців і стільки ж дівчат. До їх кількоети, мабуть, приєдналися й молоді рибалки. Для веранди влучається трохи світла. Починається жвавий танок радости й молодости. Личка хлопців і дівчат підмальовані мазками та плямами білої фарби чи крейди, а в кучмах на головах пташині пера або квітки. Хлопці нижче пояса мають лише короткі шматки кольористої тканини, всі з списами в руках.
Дівчата в коротеньких трав'яних спідничках, голі груди перехрещені разками довгого намиста, творять чарівне враження. Лише одна дівчина посоромилась показати красу й привабу свого молодечого тіла, надівши бюстгальтер. Все це видовище хапає за очі глядачів. З десяток фотоапаратів щоразу клацають і блимають світлом.
Друга сценка, яку показала нам молодь, має інший зміст. У темряві, в кінці веранди ледь видно закохану пару, а в цей час на веранді із смолоскипом у руці з'являється хлопець. Він має завдання стежити за дівчиною, що зустрічається з хлопцем з іншого села, щоб покарати їх. Це згадувана боротьба за дівчат по гірських селах, що часто доходить до трагічних наслідків. Спершу він нібито не бачить тієї пари, а потім, помітивши, кидає тривожний крик-сиґнал, і на веранду влітає гурт хлопців і дівчат. Хлопці накидаються на ту молоду пару, б'ють її. Побита дівчина вже ледве повзе попід стіною, на четвереньках, а чужий хлопець лежить "мертвий". Його дівчина, щойно побита, підводиться, поволі підходить, нахиляється над ним, голубить його лице й плаче. Інші дівчата теж схиляються над ним і плачуть. Сцена кінчається тим, що "забитого" хлопця підносять на рівень плечей і виносять.
Третьою точкою їхнього виступу була гуртова гра на гітарах і спів в супроводі їхніх властивих інструментів в формі бамбукових рурок, по відтулинах яких два музиканти били долонями та дощечками, що й творило певну музику. Мотив пісні був досить приємний, близький до європейських.
Цей виступ перед нами папуаської молоді лишився надовго і в нашій пам'яті, і на світлинах фотоапаратів. Ми бачили гарні обличчя, мистецьку гру, що своїм рівнем може стояти поруч наших кращих інсценізацій. Все це показало, що ті люди в нормальних обставинах і розвитком, і мистецтвом можуть ставати нарівні з іншими народами.
Виступ студентів "гайскул" в Маданґу. Фото П. В.
У суботу, 31-го липня, ми, за пляном, мали оглянути навколишні місцевості, острови, друкарню тощо. Але " господар готелю, що відповідає за організацію цієї прогулянки, сказав, що не має часу. Проте він викликає й замовляє молодого хлопця, власника авта й туристичного невеликого моторового човна, що схожий на малий корабель, щоб він повіз нас з тим, що ми йому заплатимо. Погодився взяти по 8 кіна. Сідаємо в авто й їдемо до порту.
Тепер нас небагато, бо більшість нашої групи поїхала по іншому маршруту ще з Мт. Гаґен. Скоро ми вже пересіли на той човен і їдемо красивою затокою. Сімнадцятирічний власник човна папуас Джон стоїть спереду й з допомогою мікрофона пояснює все, що бачимо навколо. А надворі вже пригріває, та добре, що човен мас зверху дах, який захищає від палких променів. Вись час десь унизу в машинному відділі турчить мотор.
Джон показує свідків війни — боїв між японцями та американцями. Біля самого берега стирчать з води залізні рештки японського пароплава чи військового човна.
Минаємо невеликі острови, повні зелені, високих і струнких чубатих пальм, на верхах яких, як бомби висять кокосові горіхи. Де-не-де бачимо поза деревами папуаські хати на стовпах. Вода прозора, часом видно, як шугає у воді риба. Тим часом Джон пояснює, що на острові, який бачимо, розташовані різні місії. Пропливаємо острови Тіпун, Кранкен та інші. Деякі зовсім малі, всього на пів милі завдовжки. На одному острові бачимо лише плянтацію кокосових пальм. Джон розповідає, що він теж власник 100 акрів пальмового лісу, на якому живуть і доглядають плянтацію його батьки.
Далеко в тумані контури гір острова Кар-Кар, до них 75 кілометрів. Та ось під'їжджаємо до острова Сіар, про який згадував і Миклуха-Маклай. Чистий піскуватий берег, скрізь зелено від листвяних дерев та пальм і різних кущів. В травнику раз-у-раз натрапляємо на якісь нори у два інчі завширшки. Джон пояснив, що то в норах живуть слимаки. Вдень вони сидять у норах з пів метра завглибшки, а вночі вилазять і пасуться на траві.
Кілька дерев вкриті білими квітами з оригінальними пучками листя, що ростуть у формі віяла навколо квіток. Це дерево зветься френджепені.
Надворі стає все тепліше й парно. Вакуленко фотографує біля однієї хати старого папуаса, але не такого чорного як, ми їх бачили досі. Він був ясношоколядового кольору. Старий просить прислати йому його фото, як буде готове, дає адресу, а в подяку — кокосовий горіх. Джон має ніж, допомагає обчистити й прорізати в ньому дірочку. Всі пробують, який на смак сік. Я теж пробую. Він солодкуватий, приємний, але мій земляк, покоштувавши, сказав: "Нот мач ґут!" (не дуже добре).
Пройшовши недалеко в глиб острова, подивившись на
чудову рослинність і чимало дерев, які бачимо вперше, повертаємось назад до човна. Тепер їдемо побіля островів правою стороною. А Джон розповідає, що тут 1000 акрів пальмового лісу коштує дві тисячі кіна. "Це де-шево", — кажу я.
Пливучи назад, Джон показав на дві цятки на воді, які були далеченько попереду, так що ледве можна було роздивитися, що воно таке. Я надів окуляри і теж став придивлятися.
— То два пси пливуть від одного острова до ругого, — сказав, посміхаючись, Джон. Коли ми наблизились до тих цяток, то вже можна було бачити, що то поверх води виглядають дві собачі голови.
"/50В2
81
— То вони у вас добрі плавці, — кажу я. Справді, від одного до другого острова було не менше, як пів милі.
Повернувшись до готелю, ми трохи спочинули, а потім, по обіді, Джон знову повіз нас своїм чорним величеньким автом навколо Маданґу. Відвідавши ганчарське село Ябоб, їдемо до села Біл-Біл, яке в щоденникові Мак-лая зветься Білі-Білі. Воно все сховалося на побарежжі серед лісу. Від дороги йдемо стежкою до села. Біля хат майже нікого немає. Люди, мабуть, мали якесь свято й пішли до сусіднього селища. Де-не-де бачимо дітей та старих людей. Щоб не турбувати населення, проходимо повз хати й простуємо до берега. Море лагідно хлюпає на піскуватий берег. На березі, на поваленому стовбурі дерева, сидить дівчина з вудкою. їй, мабуть, років 10. Але вона не лякалась, лише з цікавістю дивилась на нас, бо її, видно, здивувала поява тут білих людей, що там трапляється не так часто. Я підійшов до неї, дав цукерку й розпитував її дещо. Я довідався, що вона ходить до школи, до четвертої кляси, що тут, поблизу, є село Бу-каті, де живе 200 осіб населення, а разом з Біл-Біл буде 500. Це село розкинулося вздовж берега й тягнеться на 12 кілометрів.
Недалеко від берегів в морі добре видно зелену шапку невеликого круглого острова. Він теж має назву Біл-Біл. За часів Маклая там були хати й жили люди. Вони часто відвідували косу Ґараґасі, коли він там жив, та Бонґу й запрошували його до себе. Це ж на тому острові на знак щирої пошани і вдячности за те, що Маклай часто лікував їхніх людей, один з папуасів схопив свого пса, вдарив об деревину й поклав забитого перед гостем, як подарунок. Правда, Маклай не взяв того пса в такому вигляді, а попросив обідрати й опекти. А коли м'ясо було готове, він відрізав собі добрий шмат, а решту віддав папуасам, знаючи, що й вони мають дуже мало м'яса. Та Маклаєві не новина їсти собаче м'ясо.