Сьому не бути, — твердо мовив. — Але без твоєї підтримки, велемудрий отче, мені довго не всидіти у Києві. Інші князі зіпхнуть, знову почнуться коромоли межи нами… Підіпри мене своїм словом. Утверди в законі божому. — Святослав огледів келію. — Тісно у вас уже стало. Треба ставити нові храми і нові келії. Подарую обителі отсю гору, що біля урвища. Ставте з братією нову церкву. І грошей дам.
Феодосій зітхнув. Хитрець же сей Святослав. Знає, чим підлеститись до ігумена.
— За дарунок обителі — дяка тобі…
— Феодосій трохи подумав і доказав: — І слава… Але не забувай: на чужому місці сидиш. Руйнуєш силу, якою тримається могуть землі, — закон.
Феодосій втомився від тих повчань і умовлянь. Твердолобий і впертий цей Ярославич, а до влади жадібний. Не віддасть її добром.
Святослав мовчки вийшов із келії. Заспішив до своїх бояр.
— Яню, і ти, Чудине, сьогодні пришліть обителі меду, воску, борошна з мого двору — до столу святим отцям. Хай моляться за нас!
— Сьогодні й буде! — першим вклонився Вишатич і рушив до воріт. За ним усі інші із Святославом на чолі…
— Таки уговтали Феодосія, —
прошепелявив услід Єремія,
проводжаючи почт недобрим поглядом.
— Старий-бо став. До божого раю готується…
Після того, як Феодосій у своїй печері благословив молодого послушника, пресвітер печерський отець Никон постриг його в чернечий сан і нарік новим іменем. Тепер навіки зник сором'язливий Наслав. На світ явився молодий сіроокий чернець Нестор, задумливий, трудолюбивий і мовчазний. Днями й ночами просиджував він над книгами. Читати був навчений ще змалечку, у Василькові, де з часів князя Ярослава дяки брали до науки кмітливих хлопчаків. Але писати не вмів. Важка ця справа виводити ази і буки на пергамені, складати з них слова, а тими словами передавати мислі. Щоб не порожніми були… Нестор цілий рік покладав на це уміння свій труд. Доки не подолав мудрості писання. А потім залюбки просиджував над пергаменами — то переписував Четьї-Мінеї, то щось своє уже виводив… Цікаво, коли твої мислі на письмі виливаються.
Несподівано тихий монастирський рай обернувся для нього пеклом. Виною було і не книжне навчання, до якого Никон посадив молодого мніха, і не труди в трапезній чи на монастирській ниві. Його душу катували бісівські спокуси. Козниві вибрики диявола мучили молодого постриженика денно і нощно. Плутали-заплутували його серце у сітях спогадів, від яких, думав, він одрікся назавжди.
Найпаче дошкуляв диявол, коли приводив у келію образ Гайки. В її очах то гаснуло синє полум'я, то бралося сизим попелом, то знову жахтіло йому. Вона простягувала до нього руки й раптом починала ридати: "Пощо врятував од Перунового вогню? Пощо віддав зизоокому слинявцю?"
Нестор тоді зривався на біг. Перестрибував через монастирську стіну, продирався крізь гущавінь великого бору, ледь видимим путівцем прямував до Перевісища, а потім, через Лядські ворота, піднімався до Княжої гори. Недалеко від княжого двору, біля самого Боричевого спуску, здіймався мурований із рожевого каменю терем тисяцького Яня Вишатича. Дім його був високий, з п'ятьма вежицями, що здіймались одна побіля другої. Дім стояв на підкліті[28] і мав великі вікна, округло вирізані зверху й обцяцьковані ліпосною кам'яною різьбою. У рамах вікон були вставлені кольорові прозорі пластини, які виготовляли грецькі рукомесники для палаців своїх царів. Сей терем скоріше нагадував пишні палати великого князя, які поставив й оздобив ще Володимир Хреститель.
Навколо Яневого дому були вибудувані медуші, бретяниці та онбари; псарня, соколярня, стайні стояли далі, за великим колом огорожі, яка відділяла весь двір боярина глухою стіною. А вже за двором, на спуску до подільських вулиць, були поставлені сажі, курятники, ґражди[29], хижі для челядинів. Тут ревіла, мекала, мукала, гоготіла у сотні голосів домашня животина, між якою носилися постійно десятки челядників, пастухів, свинарів, доїльниць, погоничів, коліїв, кухарів…
Сюди боярин ніколи не заглядав, Тут порядкували стольничі, конюші, тіуни, биричі, яких було повно в усякому доброму боярському дворі. Та й у своїх пишних палатах Янь не затримувався біля боярині. Жвавий воєвода постійно перебував у поході — то йшов у полюддя за даниною для князя, то в далеку ростовську землю або на Біле озеро м'ятежі придушувати. То укласти з якимось волостелем дрібним чи можним ряд[30] — на мир або на війну. Войовничий Святослав Ярославович утверджував себе в усій землі і лукавством, і льстою, і роздачею земель, і мечем. Кидав свої раті з старшим сином Олегом на половців, посилав їх у поміч лядським воєводам на Віслу, супроти чехів. Приймав німецьких послів і вихвалявся перед ними численним золотом і сріблом, узороччям і хутрами. Аби й в далеких землях знали про його багатства і могуть. І справді, імператор Священної Римської імперії Генріх Четвертий, який жадав допомогти вигнаному князю Ізяславу повернутися у Київ, жахнувся тим багатим дарам, які привіз його посол Бурхард Трірський із стольного града Руської землі. Німецький хроніст записав: "Бурхард привіз королю стільки злота, срібла й коштовного одягу, що ніхто не пам'ятає, аби коли-небудь таке багатство привозилось у німецьку державу". Генріху відразу перехотілося допомагати жебракові-ізгою — князю Ізяславу…
Янь був вірним помічником, як тоді мовили — по-спішителем, князя Святослава. Метався по всій руській землі — з кінця в кінець. Там бряжчав мечем, там дзвенів золотом, там діяв намовою. Лише на великі свята християнські повертався додому. З усією дружиною своєю ішов до храму, відмолював вчинені гріхи, аби відразу ж кинутись знову чинити нові… На те й милосердя боже існувало…
Бояриня Гаїна сиділа в хоромах одна. За всі літа свого нежданого-неспогаданого заміжжя не могла звикнути, що стала бояринею, що мала право повелівати, ба навіть це вимагалось від неї як від господині й розпорядниці незліченних багатств роду Вишатича у Кияв'і, в Пороссі, у Новгороді Великому, на Біло-озері.
Тиха, сумирна бояриня проводила свої дні у бесідах з ученими ченцями й черницями. Найпаче з ігуменею жіночої обителі святого Петра, що височіла неподалік, навпроти Софії. Вчена ігуменя Анна, в миру Янка, дочка переяславського князя Всеволода Ярославовича, була навчена книжній премудрості і завела в монастирі школу для дівчаток, палату милосердя для хворих і немічних. Тягла до себе і молоду бояриню.
Челядниці Вишатича спочатку догідливо кланялись своїй осподині в пояс і запобігливо заглядали в рот. Але скоро відчули її незлобливість, доброту й махнули рукою. Блаженна суть, не інакше, бояриня їхня! Старша покоївка Килина, яку всі називали просто — Килька, упевняла, що бояриня не при своєму розумі, що нічим у домі не займається, лиш сидить над книгами. Мабуть, через те, що душею побувала у Перуновім полум'і і вкусила солодощі ідольського гріхопадіння.
Гайка знала про сії розмови й приймала їх зі смиренством. Людям язиків не втнеш. Світ вони поціновують і приміряють по своїй короткій мудрості. Що поробиш? Правда людська — не межи людьми, а над ними.
Важко було впізнати в боярині Гаїні колишню Ярилову наречену. Невеликі, але тугі груди, зріло округлений живіт, м'який овал рамен — все говорило в ній про журливу жіночу перезрілість, яка не приносила плодів. Лише обличчя набуло якоїсь ще більшої гарячої зваби. Шнурочки брів потемніли. Великі сірі очі з чорною обідкою якось поглибшали, стривожились. Над верхньою губою висіявся ніжний золотистий пушок.
Вона рідко коли стягувала з голови чорну хустку, так само як і широкий чорний навершник, який одягала на сорочку.
Отак і жила. Чи животіла. Того не знала.
Після сніданку завжди сідала до столу, гортала важкі сторінки книг. Килька жалісливо зітхала — такій жоні та доброго б мужа, та дітей у пелену. Ото. Що ж той боярин їхній хирлявенький! Його більше тягне до слави, до походів, до гульбищ. Все шукає, чим далі свій рід уславити.
Брати Вишатичі — Янь і той бешкетний брат його Путята — змиршавіли обоє, ганяючись за славою. А вона — гай-гай! — махне крилом перед ними — й розтане, яко дим. Біжи, воєводо, дожени!..
Килька першою помітила біля двору високого молодого мніха.
Коли ворота розчинялись і ставало видно увесь двір, дім з обома ґанками, усю метушню двораків, чернець той пильно вдивлявся в обличчя людей.
Не питали у чорноризця нічого. Коби й спитали — не сказав би. Він і собі боявся признатись, кого вичікує. Але Килька скоро збагнула: бояриню! Авжеж, усіх уже перемацав очиськами.
Чернець таки жадав бачити бояриню, жадав дізнатись, чи щаслива… Він порятував їй життя… Яке ж воно тепер у неї?
Скільки сонцеворотів минуло відтоді? Нестор не міг точно злічити. Три чи п'ять? Не міг також сказати, скільки разів кров гаряча обпікала його серце і пам'ять. Лише одне міг сказати: далі вже не міг не побачити її.
І він побачив.
Гайка проводжала ігуменю Анну-Янку. Висока, ще молода, але вже із висохлим, зморшкуватим від частих постів обличчям, ця вчена онука Ярослава йшла попереду Гайки, швидко викидаючи вперед коліна. Стрімкі кроки ігумені раптово спинялись, аби Гайка могла порівнятись з нею.
— Бачу, моя праця марно не згинула, сестро, — весело мовила ігуменя. — Грецькі книжки, які ти переписала, стали нам у великій пригоді в монастирі. Іди до мене, будеш навчати сестер.
— Не знаю, чи зможу!..
— А хто ж тоді й зможе!.. — засміялась Анна.
— Кажуть, є у землі хорезмійській багато знатних лічців і мудрих книг. Коли б дістати їх! — заглядає Гайка в сухе обличчя Анни.
— Ось піду скоро у Царгород, попрошу і сих. І арамійських, і єгипетських.
— Треба б ще у наших зелениць цю науку перейняти. Вони багато знають трав та ізтоків цілющих.
— Свят-свят-свят! Таж вони своїм волхвуванням і відьомством людей гублять! Із старими богами розмовляють, заклинання поганські на людей напускають! — Від обурення ігуменя аж спинилась.
Гайка зблідла. Злякано сховала очі під повіками. І все ж пролепетала:
— Я за трави кажу, матінко. Сила-силенна їх на землі росте. І що не травина — то сила цілюща. Знати б про кожну стеблину… оту силу людям віддати.
Ігуменя різко скинулась, заговорила. Якось безжалісно і холодно.
— В тобі озивається ота сила відьомська, що на кострище колись тебе повела.