— Пам’ятаєте? — є два виходи.
— І другий?..
— Другий полягає в наступному. З допомогою друзів ви потаємно залишите віллу, видужаєте і продовжите пошуки перснів. Я обіцяю, що будь-хто з тутешніх житців, кого ви тільки захочете допитати, не відмовчуватиметься й розкаже все, що знає. Якщо ж ви знайдете наші родові коштовності... — синьйор Бенедетто витримує театральну паузу, підкріпивши її до нудотності "щирою" посмішкою: — Тоді, гадаю, ми потурбуємося про те, щоб справедливість узяла гору. Адже я знаю, месере, наскільки це для вас важливо: аби винні одержали по заслузі, а потерпілі — хоч якесь compensatio.
— І все-таки я схиляюся до першого шляху: він більше відповідає тому, що вимагають від мене закон і обов’язок.
— Але він і небезпечніший, — скрадливо каже синьйор Бенедетто. — На цьому шляху, месере, на вас може чигати що завгодно: дорожні розбійники, отруєне вино, навіть, дозволю собі припустити, смерть від рани, завданої невдачливим стражником, який натомість чесно виконував свій обов’язок і діяв за законом! Так-так, уявляєте, якою безглуздою випадковістю стала б ваша смерть прямо тут, на віллі Цинікуллі!
— А ви гравець, синьйоре Бенедетто!
— Це комплімент чи образа? Утім, месере, я справді гравець — був ним іще замолоду, коли починав купцем (і, за сумісництвом, таємним агентом Альяссо). Гра, знаєте, напрочуд розвиває витримку і вельми наочно показує, наскільки швидкоплинне і непостійне людське життя. Успіх в ньому — випадково здані козирні карти. Ще вночі я гадав, що вони у вас на руках, усі до одної. А меткий стражник перетасував колоду — і от ми помінялися ролями.
— Усе-таки не остаточно. Деякі козирі залишилися у мене, чи не так?
— Ну звичайно, звичайно. Інакше — хіба ми б зараз розмовляли з вами? Тільки якби хтось подбав викликати вас сюди як привида.
— Персні, так? Ви хочете їх повернути.
Бенедетто Цинікуллі схиляється над ліжком, нематеріальне обличчя його нависає над магусом; очі блищать шалено і люто.
— А ви б, месере, не хотіли? Не знаю, чи зрозумієте ви, безрідний, ті почуття, які переповнювали мене, засновника найзнатнішого роду, коли я дізнався, що наша сімейна реліквія передана — "згідно з традицією"! ха! — до рук невідь-кого! Я не збираюся із цим миритися. Поки живий... точніше, поки існую (і — отже — мислю), я зроблю все можливе, аби повернути персні. Не відступаючи від традиції. Та, якщо завгодно, я готовий... багато на що, месере. Але ганьби треба уникнути будь-якою ціною. Якщо до справи долучитеся ви, можливо, обійдеться без зайвих жертв. В іншому разі... — синьйор Бенедетто розводить руками. — Це погано, але традиція є традиція.
— Ви навіть ладні будете вбити б астарда, — констатує магус.
— Зрозумійте, месере, традиція передавати персні наймолодшим нащадкам роду Цинікуллі по чоловічій лінії виникла не заради того, щоб плодити бастардів. За кілька десятків років — відтоді, як я спочив, і до мого воскресіння — не надто вибагливі нащадки роду переінакшили традицію по-своєму і почали роздавати персні всім підряд, щойно примудрялися наплодити достатню кількість виродків. Знову опинившись на цьому світі, я подбав про те, щоб повернути персні у сім’ю — і на це згаяв майже тридцять років! Так, я був обмежений у пересуванні та діяв за допомогою інших людей... і не тільки людей, як ви переконалися. А тепер усі мої старання обернулися нічим: традиція, яка мала загнуздувати плотську нестриманість і невибагливість моїх нащадків, ні до чого не призвела!
— Так часто буває, — дипломатично повідомляє Оберто.
— Облиште пусті філософствування! Цю справу можна завершити лише двома шляхами. Персні повернуться сюди, якщо бастард помре або якщо всі претензії на приналежність його до роду Цинікуллі будуть зняті.
— Або вони не повернуться на віллу. Третій шлях, ви про нього подумали?
— Рано чи пізно, так чи інакше — але повернуться. Це лише питання часу, повірте, я знаю, про що кажу.
— А я вам потрібний, щоб зберегти час?
— Месере, прошу, не ставтеся до моєї пропозиції так упереджено! Хіба ви не зацікавлені в тому, аби законності було дотримано? Між іншим, бастард за законом не є нащадком — ніде: ні в нас, ні у Фьйоренці, ні у Веннеції, ні у франків — ніде!
— І тому ви пропонуєте мені знайти і покарати.
— Не покарати! Лише розв’язати вузол, зав’язаний невдалим збігом обставин. Причому розв’язати мирно, з очевидною вигодою для всіх зацікавлених сторін.
— Але ви забуваєте, що хочете доручити пошук перснів і встановлення справедливості такому ж вилупку і бастарду.
— Ви, месере, інша річ, — анітрохи не знітившись, мовить синьйор Бенедетто. — То що скажете?
— А не боїтеся, шановний Цинікуллі, що я обдурю вас? Ви мене відпустите, а я не виконаю обіцяне?
— Клятви, месере, вистачить. — І він скоса поглядає на пісочний годинник. — Вирішуйте, месере!
— Що ж тут вирішувати... — у голові в Оберто наче все змішалося. Під час розмови кілька разів йому здавалося, що він слабне, голос привида лунав дедалі тихіше — і от зараз це повторюється. Тепер навіть якби магусу розв’язали руки, він навряд чи зміг би щось зробити.
Оберто хоче вимовити "присягаюся", але язик зненацька стає свинцевим і давить на зуби так, що ворухнути ним неймовірно складно, а кивнути головою, просто кивнути! — тим паче: у потилиці і біля скронь наче прорізалися вулканчики болю. Нестерпно думать, кожна думка спричиняє страждання, що тут говорити про тілесні порухи!
— Вирішуйте, месере! Просто кивніть, просто примружте повіки на знак згоди. Та хутчій! — І, обернувшись до дверей: — Маліморе, де ти?! Поквапся!
Синьйор Бенедетто підхоплюється з крісла і насувається своїм одутлим обличчям впритул до Обертового:
— То "так" чи "ні"?
Дивитись на нього магус не здатен, очі заплющуються самі собою.
— Маліморе! — гримить бас. — Дай йому протиотрутне, та не зволікай, чуєш! Ще не вистачало, щоб!..
Далі — темрява, забуття.
І чомусь нестерпно, жалісно виють собаки.
2
Крізь порожнечу, крізь ніщо, крізь прірви простору й часу — жіночий голос:
Спи-засинай, мій маленький,
спи-засинай, моя доле,
доле моя ти єдина,
радість моя ти єдина.
Ти уві сні посміхнися,
ти уві сні — розправ крила,
ти — янголятком у небо,
мчи у бездоннеє небо.
З неба землі не побачиш,
з неба біди не побачиш,
бачиш ти тільки у вікнах,
вогники-долі у вікнах.
Ними засіяна земля,
ними — мов небо — зірками.
Зірка одна — бачиш? — сяє,
в темряві, в чорній — та сяє!
Сяяти буду, дитино,
сяяти буду для тебе —
тебе, моє янголятко,
доле моя, моя радість...
3
— Дозвольте, пане?
— Заходь, Маріє. Воду постав на столик, їжу також. — Голос Фантина на мить стає тихшим, він і так ледве чутний, а тут зовсім не розібрати — якесь запитливе мурмотіння, не голос. Пропонує їй гроші, чи що? Судячи з металевого дзенькання, взяла. Ну, Бог із ними обома, тільки б у кімнаті не почали грать у звіра з двома спинами, а то не заснеш під рипи та зітхання! А спати...
А спати і не хочеться.
Ляскають двері: Марія пішла, Оберто не встиг її роздивитись, оскільки лежить до входу потилицею. "І це обнадіює, — думає він із легкою усмішкою. — Був би геть поганий, поклали б навпаки, ногами до дверей, щоб легше потім виносити".
— Де?.. — і не договоривши, він пригадує все, аж до скаженого крику синьйора Бенедетто ("Вирішуйте, месере! Швидше!..") і собачого виття.
Лишень смаку протиотрути не може згадати, як не намагається.
— Ну нарешті! — вигукує Фантин. — Я вже гадав, месере, синьйор Бенедетто помилився.
"Де в чому він справді помилився". Але говорить Оберто інше:
— Де ми?
Він уже зрозумів: не в покоях родини Цинікуллі. Навіть якщо припустити, що на віллі десь є кімната з такою облізлою стелею і поточеними часом стінами, все одно гамору, кухонним запахам, звукам із вулиці там взятися нема звідки.
А от і Фантин підходить, із тацею в руках. На таці — паруючий запашний бульйон. "Віллан" сідає поряд із ліжком і явно збирається годувати Оберто з ложечки, наче немовля. Незабаром з’ясовується, що це ні до чого, магус за останній час (до речі, а скільки саме часу минуло?!) видужав — не так, щоб застосовувати сильні закляття на зразок inflammari, але достатньо, щоб харчуватися самостійно. Фантин, залишившись бездіяльним, пересмикує плечима і починає розповідати, що ж сталося з ним і Оберто на віллі.
Розповідь його сповнена темних місць (або, якщо завгодно, білих плям) — не через бажання Фантина про щось змовчати, а з більш прозаїчної причини. Після того, як охоронець підстрелив магуса, до бібліотеки увірвалися люди синьйора Леандро, зв’язали "віллана" й потягли в якийсь прикомірок, де і протримали досить довго, у темряві, серед павутинного клоччя, у сусідстві з наглючими пацючищами. Пацючищі лоскотали Фантина вологими вусами, шаруділи й узагалі поводилися вкрай зухвало. Він, звісно, намагався звільнитися (а хто б на його місці смиренно чекав милості фортуни?!) — але, на жаль, полонителі добре знали свою справу, та через якийсь час, до речі, і навідали Фантина в його в’язниці, звеліли поводитися сумирно і потягли назад на другий поверх, тільки вже не до бібліотеки, а в одну із сусідніх кімнат. Там на полоненого чекав синьйор Бенедетто, який і пояснив — коротко — ситуацію: розутаємничувати месера магуса не можна, а тому треба знайти йому, хворому, годящий притулок не на віллі, а десь у місті. Чи зможе Фантин допомогти? Аякже, відповів той, знайде, якраз є на прикметі один такий.
З допомогою служників (тих самих, котрі нещодавно в’язали і поневолювали Фантина в прикомірку) безтямного Оберто переправили у згадане місце, навіть приставили на якийсь час Малімора — чи то наглядачем, чи то помічником, чи тим та іншим водночас. Фантин його терпів-терпів, а потім, знаєте, кілька разів образив ненавмисне: кип’ятком бризнув, на ногу наступив, те, се — серван і вшився, весь із себе ображена доброчинність маленького зросту. Правду сказать, він Фантинові ще тоді, у бібліотеці, не сподобався: от навіщо вищати, га?..
Ну от, виходить, Малімор забрався геть, синьйор Бенедетто відтоді посилає його раз на добу навідатися, про здоров’я месерове розпитать, а решту часу — біля хворого Фантин. І не даремно: хоч і калатав тоді гримо у дзвін, та, певне, помилився! І собаки, що кілька ночей вили, аж Рубер стомився їх палицею пригощать — теж позатикали пельки; певна, значить, прикмета.