Намагаюсь не дати.
Ох, я-бо вже знаю: варто тільки трохи піддатися — і безживна матерія, глупа, тяжка речовинність, усе прибуваючи, як пісок у долішній половині клепсидр, завалить, замкне тебе в собі, скує відрухи й помисли — "а хто це чує і бачить, той по коліна кам’яним стане": стіл, лампа з ворсистим шаром пилу на абажурі, шафа з рипучими дверцятами, немита чашка з-під кави на підвіконні, все стале, все незмінне, вистріпаний килимок до витирання ніг у передпокої, на вішаку чорна Арсенова куртка з прияложеним коміром, за всім цим нічого не криється, скільки його не промацуй, — "а хто це чує і бачить, той по пояс кам’яним стане", ти струшуєшся, як пес, ти силкуєшся розсунути, розхитати мертво застиглу яв, Арсенова мама щось до тебе говорить, і ти з бридливим жахом стежиш, як їздить туди-сюди, мов пластиліновий, її мокрий, ковзкий, морквяно наквацяний рот — повинен би чвякати, плоть, плоть, плоть, скрізь і всюди — сама плоть, нічого, крім неї, "а хто це чує і бачить, той увесь кам’яним стане", — раз, повертаючись додому, це було вже по розстанні з Арсеном, вона почула в палісаднику збуджений дитячий вереск — і стала мов урита: між кущів блимали в траві білі нитяні колготки й червона кофтинка, регіт був небезпечно гострий, сливе істеричний, металася стрімка чорно-волохата пляма: "Джекі, ой Джекі... та не щипайся, ой Джекі, перестань..." — новий сплеск реготу, широко розсунуті, наче грубі ковбаси в перетяжках, круглі білонитяні колінця, Рада впізнала сусідську дівчинку — опецька-десятилітку з видутими губами й вічно сонним поглядом маленьких, мов ув останню мить похапцем прорізаних на лиці очиць; мала з неподобним, сороміцьки-закличним реготом качалася по траві, а Джекі — чорне приблудне цуценя — весело наскакував на неї зверху, і ця зжужмана, ніби справді в любовній грі, червона кофтинка, і гладкі дитячі ноженята, розставлені з інстинктивною хтивістю, і — "Джекі, ой Джекі, — вже задихаючись, — ну перестань же, протівний", — все це, попервах пойнявши Раду млістю обридження, відтак зчепилося раптом у єдину цільну структуру, в якій Раді разом відкрилось усе майбутнє життя тлустого варгатого дівченяти в білих колготках: вона вгледіла її здоровенною молодою тіткою — безформна гепа, немите сіре волосся; юною матір’ю — здається, покинутою: чи то чоловік пив, чи за віщось сів, так собі, по-дурному, — з притуленим у ногах глевким шматком так само безокого людського тіста в голубій плетеній шапочці (хлопчик?), диб-диб, "Нє хаді туда!" — нарочито-верескливий, мов птичий скарк, голос, оце й усе, подумала Рада із спустошливим спокоєм людини, що нарешті прибилася до розв’язки, вся тайна і весь смисл, ось вона, повнота буття в чистому вияві, так-так, бо це — еталон, а решта все — пошуки смислу, лихоманкові нічні одкровення, настояне на каві безсоння з підійшлим до горла калатанням пульсу і навала слів, що втягує тебе в чорну діру потойбіччя, — то просто відхилення, девіації, щось наче розлад шлунка. А еталон, до якого все тяжить, — ось він. І добре, що вона негарна, — аби була гарна, ти б нічого цього не побачила, бо краса — теж відхилення: як і талант, як і любов. А хто це чує і бачить...
От не згадати зараз — чи це було перед тим, чи по тому, що їй приснилася смерть?.. Рада дерлася вгору по крутосхилу, хапаючись за порослі скупими трав’яними кущиками земляні виступи — і зненацька вгледіла зовсім поруч звітрені, ніздрюватого сірого каменю сходи, обгороджені замшілою поруйнованою балюстрадою, і тут-таки, не встигнувши забідкатися над безглуздям своїх зусиль — можна ж було по сходах! — побачила: просто до неї упоперек схилу чухрає відворотно розфарбоване, з масними кісьми й брезклою, в патьоках гриму шкірою відставної статистки, розсміяне бабисько: смерть, зрозуміла Рада, а та вже гукала голосом базарної перекупки: "Давай-давай, я давно на тебе жду!" — "Постривай-но, — сказала Рада, я ще не накосилася (смерть глузливо викривила багряного рота), ще свого не зробила", — і, вмент зваживши все, натхненно зажадала єдиноконечну — ну звичайно ж, єдиноконечну! — ціну: дати час написати роман — лиш один роман, такий, що вмістив би все, досі Радою пережите; "Ну що ж, — повагом мовила смерть, видимо готуючись пристати на умову, але тут — поки остаточні слова ще не впали — Рада похопилася, щасливо вражена новою гадкою: "І потім — ще одну, всього одну невеличку повість — про те, як писався цей роман, перед лицем смерті — останній твір!" — їй аж дух забило від такої перспективи, боженьку, оце був би прорив, от де людська нога не ступала, після такого й справді можна вмирати! — "Ні, — сказала смерть, і сказала так, що стало ясно — торгуватися марно, — от про це — зась". — "Ах ти суко, — закричала дійнята до живого Рада, зроду вона так не лаялася наяву, — та що ти в цьому тямиш, ти!" — страшно збуджена, підносячись од пружного напливу творчої снаги, випростала руки, мов демонструючи цій дурній лярві свою силу, — і дійсно, крізь таранкуватий сірий камінь почали пнутися гарячебарвні квіти, на балюстраді защебетали птахи — смерть стояла, мовчки споглядаючи, але якимось потаємним чуттям Рада й сама відала, що все це вже не має аніякогісінького значення...
— Аніякогісінького, — неголосно потвердив Посланець.
— Але чому? — спитала Рада; вона знов бачила перед собою рудий глеюватий схил в горбкуватих зелених проплішинах і те бабисько, так ненатурально яскраво, по-акторському прибране й розквацяне. — І чому про це зась? "The rest is silence" — так?..
— To не смерть була, — дуже серйозно сказав Посланець, — тільки посланиця смерті. Смерть ніколи не говорить сама — справляє службу та й годі.
— Коли тато вмирав од раку, — заговорила Рада через силу, мов підважуючи в собі якусь давно затрамбовану ляду, і звідти густо поплив липкий млосно-солодкавий дух, слабко змішаний з холодком спиртових розчинів і свіжовимитого лінолеуму, — я після операції сиділа в нього в палаті й зненацька відчула: смерть у ногах ліжка. Я підійшла й хотіла її відштовхнути, вчепилася в бильце, — вона неуважно вмовкла: на це не було слів. Посланець кивнув, притакуючи її безпорадному занімінню, і це несподівано роздрочило Раду: та мусять же бути слова! — Тягар! — вигукнула майже спересердя. — От на що це було схоже — на якийсь неймовірний, з цілу планету завважки, тягар — безформний, неокреслений у просторі, мене стисло, аж я задихнулась, тобто не те щоб я не змогла пройти крізь нього, але все враз стало інакшим — чи то я сама стала інакшою?..
— А бач, — лагідно, мов до дитини, сказав Посланець, — навіть таку просту річ не можна переповісти, а тобі закортіло — цілу повість, та ще звідки — з тамтого боку, вже з-за межі, написану. Ні.
— І що ж, — зачаровано спитала Рада, невідривно дивлячись, як вітер куйовдить іржаво-плямистий виноград на стіні, — ніколи ніхто цього не напише?
— Нема такої повісті, — Посланець по-пташиному приплющив очі, начеб лишаючи Раду наодинці з наростаючим листяним шарудінням. — Взагалі нема. Ніде. В жодному із світів.
Треба, подумала Рада, піти вдягнути светра — кавове збудження вичахло, і, мерзлякувато натягуючи на зап’ястя рукави блузки, вона побачила, що шкіра на передпліччях узялася сиротами. Ніде. Це значить — нема й за тими броньованими дверима, в які ти весь земний вік призначена ломитися, людинко. Вспокійся. Спортивний светр із високим коміром, лежить у шухляді.
— І потім, — озвався Посланець своїм млявим голосом, злитим із рослинними шелестами, — коли ти напишеш усеньке своє життя, байдуже, одним романом чи кількома, тобі вже самій не схочеться писати оту повість. Не буде потреби.
— Чому? — луною відгукнулась Рада — цим разом просто на те, аби впасти йому в річ.
— Бо то вже нелюдські речі.
Он як. Нелюдські.
Вона так і зосталася сидіти в кріслі, не змінивши пози.
Сили, що правлять світом, доля, Бог — на який усе ж таки мізерний словник згорилося тут людство за цілу свою історію, надто коли порівняти з тим, що в декотрих мовах існують десятки слів на ознаку відтінків синьої чи зеленої барви! А спитати б — нащо мені здалися оті тридцять сім, чи скільки їх там, визначень зеленої барви, коли нема жодного, щоб відповісти, хто я в цім світі?..
В чому Рада якимось мутним окрайчиком душі продовжувала подивляти Валентина Степановича, так це в тому, що для нього світ був фіксований ясно й твердо, мов кристалічні ґратки. Етика, казав Валентин Степанович, і це слово завжди звучало в нього красиво й повногрудо: кожна голосна встигала сповна спожити свою пайку повітря, — етика письменницької поведінки, казав Валентин Степанович, — Рада при цьому щоразу внутрішньо щулилася, мов перед нею, для наочності, обертали новорічну ялинку, загрозливо розколихавши геть усі крихкі цяцьки мелодійним шкляним передзвоном, — етика письменницької поведінки, це те, казав Валентин Степанович, на чому тримається література, ви ж погляньте, до чого призводять щонайскромніші, казав Валентин Степанович, щонайскромніші спроби підторговувати власним хистом — погляньте на Ікса, і на Ігрека, і на Зет. Так казав Валентин Степанович. І не бракне їм духу нарікати на читача. Та про такого читача, як наш, повірте мені, Радочко, казав Валентин Степанович — а його книги виходили мільйонними тиражами, — західні письменники можуть іно мріяти. В кабінеті раз у раз угріто воркотав телефон, Валентин Степанович підносив трубку, і — на одним-єдину мить — затримуючи її в повітрі перш ніж покласти назад на важіль, спиняв на Раді отой вимовний, коштовний спалах двох перснів — ледь навскісно розтятих очей: маленька жертва на її честь, защіпка, накинута на двері перед-тим-як; Раду обсипало приском, наче по шкірі провели дражливим густим ворсом, у його присутності вона взагалі слабла, він як ніхто вмів обволікати, обезвладнювати. Ах, Радочко.
Боже, казала вона йому — спершу тільки аби не мовчати, а відтак помалу-малу втягуючись, і дедалі стрімкіше, в магнетично темніюче жерло його всепожиральної уваги, — боже, як же ми паскудно живемо, Валентине Степановичу, я оце щойно йшла вулицею й виловлювала поглядом бодай одне обличчя, розкрите світові, як ото розкриваються вранці квіти, і ще діти так уміють — стояти й водити пальчиком по цегляному мурові в білястих подряпинах або дивитися на сонце крізь жовтий стончений листок, — і, знаєте, марно: кожне зустрічне лице привалене, як могильною плитою, якимсь насущним клопотом — кожен квапиться туди-то на таку-то годину, по дорозі купити те-то, подзвонити такому-то, господи, як же це бездарно — отак не бачити світу, в якому живеш, згортати його до вузького проміжку речей, котрими оперуєш!..