Його якщо й згадували, то тільки пошепки, оглядаючись боязко).
Тож ми й повезли свої лишаї спершу до Харкова.
Пам'ятаю, як сідали до вагона: мамуся серед літа нарядила мене в зимову чумарку і сказала, щоб я, коли підійду до вагона, понижче присідав: дітям до п'яти років проїзд був безплатний. Я й присідав, землі майже не торкаючись жопкою, і поки добралися в довжелезній черзі до кондуктора, став мокрий, як хлющ. Літо, сонце пече, як скажене, а я у зимовій чумарці. Зате мамуся зекономила майже десятку: сума не така вже й мала поруч з її зарплатою вчительською.
Мамуся вже була в тьоті Лізи у Харкові: коли без нас подалася із хутора шукати притулку. Тьотя Ліза щасливо вийшла заміж не за якогось там священика чи куркуля, а за інженера, за спеца. її чоловік обіймав велику посаду, і вони купалися в достатках, як сир у маслі: жили в центрі міста, в трикімнатній квартирі, в якій тільки пташиного молока й не вистачало.
— Ви уявляєте, дітки,— розповідала, повернувшись, мамуся,— висунула тьотя Ліза шухляду в столі, а там повнісінько шоколадних цукерок!
Це неймовірне багатство так нас вразило, що й через роки, збираючись на лікування до Харкова, ми все допитувались:
— А вони вже ті цукерки по'ши?.. А нам дадуть скуштувати?..
Тьотя Ліза обійшлася того разу з мамусею не дуже по-сестринському: побоялася, щоб жінка куркуля не скомпрометувала її чоловіка. Вирядила мамусю шукати роботу деінде, тільки не в Харкові.
(Іронія долі: чоловіка тьоті Лізи розстріляли в тридцять сьомому році, квартиру з усім начинням зайняв слідчий, який вів його справу, тьотя Ліза поневірялася з Ніною по чужих людях, а вже після війни, коли до її руїк потрапила газета з моєю статтею (я тоді працював уже в Луцьку, в "Радянській Волині"), написала мамусі листа: "Манічка, чи не можна до тебе переїхати?" І безвідмовна Манічка побігла на пошту давать телеграму: "Ждемо, приїжджайте!" Вони обоє невдовзі й приїхали та й поселилися в нашій кишеньковій квартирці, зайнявши більшу кімнату: Ніна ж давно уже баришня, тож їм і кімната потрібна більша, ніж мені та мамусі).
Цього разу мамуся плекала надію, то тьотя Ліза допоможе потрапити до лікаря і дасть нам притулок на всі оті дні, потрібні для лікування.
Приїхали рано-вранці. Невиспані, змучені вийшли з набитого по вінця вагона. І хоч трамваї вже ходили, мамуся повела нас не на зупинку, а у вокзал, в приміщення для пасажирів:
— Почекаємо трохи, бо незручно являтись так рано. Вони ж іще, мабуть, сплять.
Тут, у залі, людей натовчено ще більше, аніж у вагоні. Люди сиділи на лавах, на підвіконнях, на чемоданах — ногу ніде поставити. Задуха, як у печі, а я у чумарці. Приткнулися під стіною, стоїмо, притулившись з двох боків до мамусі. Дрімота давить на очі, ми з Серпиком ледве не падаємо.
— Скоро поїдемо?.. Скоро?.. Хай він згорить, оцей Харків!
Врешті мамуся повела нас на зупинку. Втиснулись у трамвай — їдемо. Бряжчить, дзеленчить, підлога ходором ходить, крик, штовханина — голова іде обертом. Заходять, виходять і ніхто не вітається. Наче пересварились. Я коли сказав: "Доброго ранку!", до вагона ступивши, то кругом замалим не попадали од сміху. А хтось іще й вигукнув:
— Впізнаю селюка! Ти, малий, не замерз?
Це про мою чумарку. Бо я і в трамвай заходив — присідав до землі.
їхали довго, будинки ставали все вищі й вищі: два, три, п'ять навіть поверхів, як на отакій верхотурі люди й живуть! На хідниках все густіше народу і всі вони кудись біжать, поспішають, як ті мурахи, коли розорити мурашник.
Нарешті добралися. Заходимо у п'ятиповерховий будинок з такими великими вікнами, що в них запросто можна в'їхати возом. Тьотя Ліза живе аж на п'ятому поверсі, до неї можна піднятися ліфтом, але мамуся побоялась до нього заходити, і ми піднімаємось широкими сходинами. Все вище й вище — під самісіньке небо. Мимо високих, як у церкві, дверей з сяючими бронзою ручками.
За такими ж дверима й квартира тьоті Лізи. Мамуся замість того, щоб постукати в двері, натискає кнопку, прилаштовану збоку, по той бік дзеленькає і одразу ж лунає: "Іду!"
Що вам сказати про квартиру тьоті Лізи? Величезні кімнати з високою стелею, всюди суцільна електрика (ми вперше побачили "лампочки Ілліча", що про них розповідала учителька: "Це, діти, як маленьке сонечко під стелею. Ленін його засвітив і дав усім людям"). Все сяє, блищить, а підлога паркетна така, що на неї страшно й ступити. Можна на ній ковзатись, як на льоду, жаль тільки, що мамуся роззула нас ще на порозі. А коли заглянули до кімнати, в якій жила наша сестриця двоюрідна Ніна, то й взагалі ледь не попадали.
Особливо вразила нас гойдалка, що звисала прямо із стелі. Кольфові шнури підтримували таке ж кольорове сідельце: сідай і гойдайся, скільки тобі заманеться! А ще плюшеві тигр та ведмідь — так до рук і просяться. І, звісно ж, ляльки: не з ганчірочок злаштовані, вугіллям рот-очі наведені, а наче живі, в такому розкішному одягові, що мамусина єдина блузка святкова одразу ж злиняла і зблякла. Ніна й сама здавалася нам отакою лялькою нарядженою, ми боялися й діткнутись до неї.
Та нам того й не дозволили б.
— Не заходьте до цієї кімнати! — наказала нам строго мамуся.— І до Ніночки не підходьте! — І тьотя Ліза з цим, мабуть, погодилася, бо не заперечила.
Ми й не підходили — Ніночка сама до нас підійшла, коли тьотя Ліза й мамуся забралися в місто. Ми сиділи на кухні <"Сидіть отут і в кімнати ні кроку!" — наказала мамуся), а Ніна до нас і заглянула — просунула усміхнене личко в прочинені двері:
— Хочете, я вам балкон покажу?
Що таке "балкон", ми не знали, але все одно захотіли.
— Тоді йдіть за мною. Тільки не торкайте мене, бо заразите!
Провела Вас через велику кімнату у білі відчинені двері, що вели в порожнечу, в повітря, та й ступила за них. Ми ж до підлоги так і прикипіли.
— Чого ж ви?
Я боязко стромив голову в чудернацькі ті двері. Ух ти!..
Було так страшно, що Сергійко, ступивши на балкон, одразу й сів, я ж щосили вчепився в перила. Ми висимо у повітрі, а далеко-далеко внизу сірничками снують людські постаті. Ходять, розмахують руками, як павутинками, і все те так цікаво, що ми потроху-потроху та й забуваємо про свій страх.
Цікаво, а що, як отим сірничкам-людям щось кинути на голову? Розбіжаться чи ні?
Виколупую грудочку з ящика, де ростуть квіти, кидаю. Не розбігаються.
Виколупую більшу. А на мене дивлячись, те ж роблять Ніна й Сергійко.
Кидали до тих пір, доки якийсь дядько вискочив під нами на балкон і погрозив нам кулаком.
Метнулись на кухню. І все сиділи там невилазно, поки й повернулися тьотя Ліза й мамуся.
Мамуся одразу ж почала збиратися в дорогу:
— Поїдемо лікуватись в Полтаву. До тьоті Лари.
Набагато пізніше, вже дорослому, вона якось обмовилась, що тьотя Ліза не захотіла, щоб ми в неї жили, доки лікуватимемось. Вона й дала мамусі адресу тьоті Лари.
Так ми й не скуштували легендарних цукерок: тьотя Ліза так квапилась нас вирядити, що й про цукерки забула.
І знову переповнений зал для пасажирів, у якому ми до півночі ждемо поїзда на Полтаву, і вагон, набитий по вінця, і нарешті Полтава: затишний одноповерховий будиночок, у якому жила тьотя Лара. Тут нас не тримають на кухні, тут ми вільно бігаємо з кімнати в кімнату, а у відчиненому вікні з книжкою в руках сидить така красива дівчина, що здається нам намальованою: наша сестра Ляля.
Ходимо щодня лікуватись. "Електрикою",— пояснює мамуся. Нас саджають у блискучі металеві крісла, надівають на голови обплутані дротом металеві горшки, чимось клацають — горшки оживають, починають таємниче густи,— ми лікуємось. І так протягом десяти днів.
Лишаї позникали, але зникло й волосся. Голова стала гола, як бубон, годі знайти хоч волосину, і я, поки виросло нове волосся, став потіхою для всієї школи.
Особливо знущалися старшокласники. Кожен із них вважав за обов'язок, послинивши хімічного олівця (тоді казали: "хемічного"), розписатися на моїй балдешці. Скільки автографів приносив я щоденно додому на лисині! Скільки щиглів перепадало мені, безволосому! Як улущить якийсь лобуряка по моєму оголеному черепові, то й мозок бризне із носа!
Та все те пережив, перетерпів, головне — позбулися лишаїв.
А тут уже й третій клас. А тут уже не тільки мене, а й Сергійка треба виряджати до школи.
Сергійко готувався до першого класу дуже серйозно. Мамуся ще влітку пошила йому білу торбу — з тією торбою він усе літо й пробігав. Клав до неї абетку, ручку й чорнило та й виходив на вулицю.
— Загубиш, то й додому не приходь! — кричала йому вслід мамуся.
— Не загублю,— відповідав він солідно. Рано-вранці, в той день, як вперше йти до школи, мене
розбудила стривожена мамуся:
— Де Сергійко?
Надворі ледь сіріло, брата в постелі не було. Як він вислизнув, що я не почув?
— Ти не бачив, де він подівся?
Брата не було ні в постелі, ні в кімнаті. Зникла і торба, яку він, лягаючи спати, завжди клав під голови.
— А може, він побіг до нужника?
— До нужника?.. З торбою?..
Мамуся вийшла з кімнати. І вже у дворі, чув, стала гукати:
— Сергійку!.. Сергійку!..
Ще більш стривожена повернулась назад:
— Не інакше подався до школи... Ну, я ж йому!.. Мені дуже хотілося спати, я знову заснув, а прокинувся
од братового реву: мамуся пробувала втягнути його до кімнати. Він опирався щосили й несамовито кричав.
— Зовсім не підеш до школи! — погрожувала мамуся.
— Пі-іду-у!.. Пі-іду-у!..
Потім ми снідали. Утираючи сльози, брат сидів за столом: в одній руці ложка, в другій — торба.
Потім ми вже всі втрьох ішли до школи. І тут Сергійко все виривавсь наперед, боячись запізнитися.
З того дня й почалося: проснуся — ні брата, ні торби. Мамуся вже його і вмовляла, і била — не помагало нічого. Раз (це сталося взимку) його навіть притягнула сторожиха:
— Навчителько, заберіть, бо замерзне! Скімлилось під дверима, посиніло, труситься, місця живого вже на ньому немає! В мене серце обмерло, як побачила...
Вихід знайшовся, коли мамуся, вкладаючи нас спати, забирала Сергійкову одіж та й клала собі під подушку.
І ще в третьому класі в мені вперше проснувся поет.
Цей спогад мені подарувало дитяче видавництво "Веселка": вилучило з моєї книжки перед тим, як її видати. Мотив? Може образитись тоді ще живий Павло Григорович Тичина. Тож тепер, через двадцять літ, я насмілююсь повернутися до цього спогаду в надії, що мене не потягнуть на суд за спробу кинути тінь на великого нашого поета.
Ми вивчали Шевченків "Заповіт".