І голосною луною посипався його спів на сусідні сади. На річці кричать розполохані качки. Крекочуть настирливо жаби.
— Ау! — обзивається Наталя.
Біжу в кущі. Біла пляма сунеться і в тінях клену особливо помітна.
Я тихенько, крадькома наближаюсь і ловлю Наталю.
— Ех, ви! Не знайшли, — з легким докором говорить Наталя.
Я виправдуюсь.
— А ви знаєте, я тут і сиділа, — показуючи на кущ жасмину, говорить Наталя. — Давайте краще сядемо на лавку, — закликає вона.
Під кленом лавка сіра, старенька. Помітні вирізані літери. Я придивляюсь і помічаю на спинці лави написи: "Наташа", "Миша". Далі стоять терміни року і місяця.
— Хто то такий, Наталю?
— Еге, не скажу. То мій наречений.
Цілу ніченьку шукала.
Ніде не знайшла, — співає Наталя. — Ні, Василю Павловичу, — говорить вона. — Нареченого немає в мене. То так тільки, пожартувала. І знову тягне якісь перехідні сумні мотиви.
— Василю Павловичу! Невже ж в таку ніч не хочеться вам любити? Не хочеться когось поласкати? — з легким тремтінням в голосі запитує мене Наталя.
— Дуже хочеться, Наталю, і особливо юну чисту панянку, таку, як ся ніч. А були часи самотні, коли так безмірно хотілось когось ласкати. А так даремно і згинули сі бажання… А як би хотілось найти такого, кого би в сю пору міг до божевілля покохати!
— Ай справді так, — задумливо говорить Наталя. — А скажіть, Василю Павловичу, — нахиливши голову вниз, провадить вона далі, — ви кого-небудь кохали?
— Мм… Майже ні. Власне, було, але щоб чисто, щиро, щоб віддати всю душу…
— А чому?
— Просто не знайшов такої людини.
Наталя встає, збирається йти. Я теж піднімаюсь і мовчки йду за нею. Стиха шелестять клени, стрибають по алеї срібні плями. Але Наталі, певне, не хочеться йти. Вона чомусь нервується, злегка то здригує, то сумно зітхає.
Десь зашелестіло.
— Ой, як злякалась. — Вона тулиться близько до мене і злегка тремтить. І так обоє, хвилюючись, стоїмо мовчки.
Я помічаю, як на місяць надійшла прозора хмара. Послала м’які сутінки. А йти не хочеться. Беру руку Наталі, рука холодна. Чутко-голосно стукає серце. Гострою п’яною іскрою пронизує всього мене.
— Наталю, Наталю? — пошепки звертаюсь.
— Що? — глухим голосом обзивається вона. Я нахиляюсь ближче до неї.
— Наталю, голубчику, а мене б в сю ніч… ви б полюбили?
— Ну… пустіть.
Але я, забуваючи все, раптом обнімаю її і цілую в шию. М’які пахучі волосинки лоскочуть мене, лізуть в губи.
Наталя пручається, але я ближче приваблюю її і цілую в щоку, в очі. Вона далі не пручається і тільки закриває очі. Впіймав губи і міцно впиваюся і почуваю, як вони гаряче зливаються з моїми губами. Дурманять і хвилюють п’яні пахощі жіночі, змішані з ледве помітними пахощами духів.
Наталя рішуче виривається.
Я стою з помутнілими очима. Вона нервово тремтить. Чи сміється, чи плаче. І так проходить кілька хвилин. Але, нарешті, вона піднімає голову і вся знервована і п’яна, залита сяйвом місяця, рішуче підходить до мене і довго безперестанку цілує мене.
— Ум… Ох! Васильку, хороший, любий мій! — з нервовим плачем говорить вона. — Я божеволію чи просто п’яна.
— Нічого, Наталю. Нічого. Се просто шуми весняні…
— Шуми весняні… — в нервовім сміху говорить вона. Очі її горять блискучим п’яним екстазом. Густі коси збились в неї з голови. Вона вся розчервоніла, залита сяйвом місяця, з м’якою тугою дивиться на мене.
— Боже мій! Ніколи б не подумала, не повірила, щоб ви такий солідний і мене… покохали? Васильку, любий мій, за що? Ну, за що ти кохаєш?
Так ми поволі йдемо до хвіртки в саду.
— Знаєш що, Васильку? Тобі в дім не слід іти. Давай краще я випущу тебе через хвіртку. — Вона тихо крадеться до хвіртки, обережно одчиняє її.
— Ну, прощай, любий мій. — Вона припадає до мене і знову цілує.
Я виходжу за хвіртку і повільно іду по тротуару.
— Васильку? — обзиває Наталя.
Я повертаюсь. Але вона махнула рукою і хутко зникла за хвірткою.
Іду додому, ще раз повертаюсь, але Наталі не видно.
Ллються молочно-бірюзові пасма меланхолійно— спокійні. І, здається, вони бачать мою буйну радість і чомусь їм сумно стає за мене, за моє кохання, за мій спів. А чому? Чому, промені бірюзові?
Не послухаю вас, мовчазні свідки мого кохання! І соловейко вас не слухає, — скакають дзвінкою луною голосні співи його, приском сміху і щастя сиплють в молочні тумани, дзвонять радість мого кохання.
Тихо пробираюсь додому. Сонна Феня сердито одчиняє мені двері. Іван Іванович закашляв і перевернувся. Певне, хотів щось спитати, але тільки важко зітхнув і нічого не сказав. В хаті густі пасма від місяця, скакають фантастичні, як привиди, тіні. За стіною метушно. Якийсь стукіт в кімнаті Ольги Петрівни. Але яке то мені діло! Лягаю спати, а сон довго не приходить. І здається, що хтось другий, ясний, близький мені оселився в мене в хаті, пригортає мене своїми чарами— ласками. І так тепло, затишно стає. А на обличчі почуваю тиху усмішку.
— Люба, хороша, Наталю моя.
VI
В Наталі я буваю дуже часто. Зранку або їду обдивлятись зразкові лани, або сиджу в земській управі, а надвечір іду до Наталі. Одчиняти мені завжди вибігає Наталя, я цілую в неї руку, а вона тільки вдивляється в мене своїми промінястими очима, наче хоче впіймати, які переміни стались в мені за сю пору.
Дома в неї всі вже звикли до мене. "Маман" буває інколи зайнята, забирає до себе і Наталю. Я зостаюсь один в їдальні і від нудьги переглядаю старі збірники "Ниви"[?]. Павло Степанович або сидить у себе в конторі, або ж іде до клубу. Там у нього сила приятелів, з якими він любить "записати пульку".
Дуже часто ввечері ми ходимо на прогулянку з Наталею. Причому далеко вона не любить ходити. Найбільш їй любий власний сад. Зостаючись сам на сам зо мною, вона обережно, як кішечка, оглядається навколо і тоді дає простір своєму почуттю. Притулиться до мене, важко дихає і увесь час гладить мої плечі, заглядаючи мені в обличчя.
— Боже, Васильку, як зараз хороше! Я б увесь час так сиділа, і нічого мені більше не треба. Скажи, Васильку, ти ніколи мене не розлюбиш?
— Ну, звичайно, Наталю. І чого тобі приходить така думка, наче я й справді повинен тебе розлюбити?
— Не знаю, Васильку, — задумливо відповідає Наталя. — Може, й так… Але мені щось не віриться. Гоню от всякі думки з голови, а вони стоять і стоять.
Я ж добре відчуваю, що се тільки раз з нами буває, тільки раз! І невже все се мусить розбитись? О, ні-ні! Ти ніколи не розлюбиш, Васильку? Авжеж, не розлюбиш? — запитує вона, заглядаючи в очі. — І за що тільки я така щаслива? — і Наталя починає пристрасно цілувати мене.
Інколи ми їздили плавати на човні. Наталя сідала на стерно. Одсвіти заходу яскравими фарбами тремтіли в хвилях. Густі тумани сідали в комишах. М’яко, журливо хлюпала під човном вода. А навколо стояла глибока заніміла тиша, тільки коли-не-коли деркач своїм тріскучим криком лящав в ухах. І не хотілось порушати сієї урочисто-зачарованої тиші.
Чуло нащуливши вуха, слухають мрійно-задумливі комиші тиху тягучу пісню Наталі. Пливуть звідкись невідомі таємні стогони річки, розполохані звуки і далекий плескіт риби.
Повертаємось запізно. Наталя промерзла від річного туману, злегка тремтить і тулиться до мене. Проводжає вона завжди мене до хвіртки і після того кілька хвилин задумливо дивиться мені вслід, посилаючи м’який променистий усміх очей.
Хутко піднімаються рослини в полі, шелестять повним колосом, прямо не впізнаєш. На досліднім полі почалася сила роботи. Пололи молоді буйні рослини, прочищали і здряпували ранній весняний пар, пухкий, як великодні папушники, готувались садити тютюн. Треба було слідкувати за роботою, закладати нові зразкові досліди. Довелось якийсь час жити на полі, не од’їжджаючи звідти.
На досліднім полі був будинок, призначений виключно для агронома. Тихий, начисто вимазаний, з силою зразкового насіння в невеликих колбочках, зразками ґрунту, розмальованими діаграмами. Але до сього часу я не хотів там оселитись. В сих затишних кімнатах завжди панувала якась нудьга, до того ж далеко було і від міста.
Мене провів в сю кімнату агрономічний староста Петро Мотузок, низенький, з лисою головою, на кривеньких ногах добродій.
— От і добре, що приїхали. Охотніш буде жити… А то, розумієте, прямо хоч пропадай, і дівчата не помагають, — говорив він, заглядаючи своїми чорними, хитруватими очима в моє обличчя і потираючи розпітнілу лисину.
— Марусино! — звернувся він, входячи в кімнату до дівчини, яка стояла і весело-цікавими очима оглядала мене. — Ось привів тобі панича, агронома нашого. Так ти ж гляди, щоб усе було як слід!
— Добре, Петре Михайловичу, — весело кивнула Марусина і понесла мої речі в другу кімнату. Петро Михайлович ще якийсь час побув, поговорив, обтер свою загорілу лисину і пішов.
Кімнат було дві. В них панувала глибока замертвіла тиша. Десь об шибку билась оса, дзвенів в кутку коло засохлих рослин комар.
А Марусина поралась, голосно стукаючи каблуками черевиків. Обличчя в неї смугляве, з легкою ніжною фарбою, очі сині, м’які, весело-цікаві. Вся вона чиста, акуратна, в темній корсетці і спідниці, на тлі якої чітко кидається в очі біла поцяцькована сорочка.
Якась одна ніжна і чиста смуга пронизує Марусину. І лагідно вона пестить в себе сю смугу і бережеться, щоб не розламати її.
— Марусино, — звертаюсь до неї, — а принесіть мені води умиться!
— Добре, паничу. Я зразу. — Вона приносить кухоль холодної води. — І се ви, паничу, будете у нас постійно жити тута?
— Ні, Марусинко. Я тільки на часину приїхав. Через кілька день маю од’їхати знову.
— Чому ж так, паничу? — сумно питає Марусина.
— Так, Марусино. Є різні справи в городі.
— А я думала, що се вже ви зовсім до нас. Петро Михайлович казали, що ви маєте сюди переїздити, — не вірячи мені, провадить Марусина.
— Не знаю, Марусино. Може, колись і переїду, а тільки не зразу.
Я починаю роздягатись і лягаю в ліжко, але Марусина, обіпершись об одвірок, увесь час слідкує за мною цікаво-веселими очима.
Певне, скучила дівчина в самоті жити в сьому домі і рада кожній новій людині.
— А скажіть, Марусино, ви тут увесь час живете?
— Ні, як прийдеться, — спокійно відповідає вона. — Як коли прийдеться. Інколи їду до батьків і там ночую. Так, як нема нікого на полі, страшно тута одній жити.
Марусина ще довго охоча б зо мною говорити, але я починаю позіхати, і вона, збентежена сим, потихеньку одходе до себе в кімнату.