Він був завзятим, запальним ловцем.
Князь Семен і тут найшов нагоду, щоб хвалити свою любу подругу:
— Моя Настусечка теж завзята ловкиня. Ні одних ловів не мине й усе вертає з ловів із багатою добичею, з тріумфом. І луком, і рушницею, і рогатиною краще орудує, як лицар. А на коні то так їздить, мов зросла з ним.
Гаштовт уклонився низько княгині Настусі й сказав:
— Що я чую? То ви, княгине, справжня Амазонка!
Княгиня Настуся відклонилася чемно Гаштовтові, та не відповіла нічого.
А Гаштовт говорив далі зі сміхом:
— Моя пані теж любить лови, але інші. О, вона теж знаменито ціляє... очима на кавалерів, та й має чимало вже добичі між ними.
Гаштовтиха прийняла ці слова чоловіка сміхом і сказала:
— Та ти ще ні одного з моїх поклонників не визвав на поєдинок.
— І не визву! Хоч знаю, що ти дуже бажала б цього, я не зроблю тобі приємності, щоб рубатися з якимось молокососами.
Дуже нерада була княгиня Настуся цій розмові, та не дала пізнати того по собі.
Князь Семен повів Гаштовта, щоб показати йому старинну збрую й оружжя та воєнні і ловецькі трофеї своїх предків і свої.
А Гаштовтиха пішла з княгинею Настусею та з княгинями-матерями Ганною й Уляною в хороми княгині Настусі.
— Мушу признати, що гарні й просторі маєте кімнати, княгине,— хвалила Гаштовтиха,—обстанова в світлицях багата та розкішна. Хоч інакша, як у нас. У вас вона якась наче надто поважна, аж надто заносить старовиною.
— Так,— казала княгиня Настуся,— тут, бачите, кожнісінький предмет говорить про минуле, минулу славу нагадує.
— Авжеж,— вмішалася княгиня Ганна,— ось цей стіл і ця скриня це спадчина по київському князеві Володимирові Ольгердовичеві. Ось його образ,— додала й указала на портрет князя, де він був намальований, як сидить на княжому престолі в вінці княжому зі скіптером у правиці.
Гаштовтиха не втерпіла й сказала гордо: . — Тепер на його місці сидить мій чоловік.
— Так, тільки Гаштовт у Києві воєводою, а наш дід був київським князем,— відповіла теж гордо княгиня Ганна.
Щоб якось затерти немиле вражіння, сказала княгиня Настуся:
— У вас, пані воєводино, світлиці, напевно, обстановлені зовсім інакще, по-новітньому.
— Авжеж,— відповіла Гаштовтиха,— я люблю все нове, ясне, веселе. У мене щодня гості, щодня забава весела — то й обстанова мусить бути відповідна. Серед такої обстанови, як ось ваша, та й серед такої самоти, як тут, я, здається мені, вмерла б із нудьги. Я таки дивуюся, княгине Настусю, як ви, такі молоді та гарні, можете жити в таких понурих хоромах, серед тої старовини та й ураз із ними пилом припадати. Ні, я таки мушу вас відсіля вирвати до себе, до Києва, а то й до Кракова на забави, на веселощі.
— Ні, пилом я таки не припадаю,— розсміялася княгиня-Настуся,— нема на те часу, пані воєводино, хоч би й припала я пилом, то при праці таки стрясу його зі себе.
— Ай, ви все праця та й праця! Дивні старосвітські поняття! Може, воно так колись і треба було, щоб усі працювали, коли менше було людей, менше рук було до праці, а тепер, слава Богу, є кому на панів працювати, доволі є в світі слуг і підданих хлопів. Навіщо панам неславити себе простою роботою, руки собі псувати.
І тут глянула на руки княгині Настусі, що не були такі випещені, як у неї.
Княгиня Настуся вдала, що не помітила цього та й не відповіла нічого.
Раз у раз приходив хтось до княгині Настусі по розпорядки. То дворецький Самійло Курдієвич, то охмайстриня Ольга Насальська, то стольник Петро Залізо. Гляділа на це все Гаштовтиха та й каже:
— Забагато ви, княгине Настусю, клопочетеся всім. Я не могла б так! Що мене те все обходить у мене дома. На це є охмайстриня та й інші наставники, хай вони клопочуться цим усім.
— Я так не вмію,— каже княгиня Настуся.— Хоч я й свідома, хоч знаю, що всі вони, вся служба наша щиро віддана нашому родові, та я не можу так жити, щоб не знати, що робиться та як робиться.
— Я ні,— говорила Гаштовтиха,— у мене, й терпцю не стало б так усім займатися як ви, княгине! Я бачу ви навіть дитиною займаєтеся.
— Звичайно! По чому ж би моя дитина знала, що я її неньк'а, як могла б любити мене?
— А я своїх дітей віддала зовсім на опіку обслуги! Платимо службу, хай вона клопочеться дітьми, хай зносить дитячі примхи. Я звичайно бачу їх тільки рано, коли приведуть їх до мене в спальню, щоб привіталася з мамою, та ввечір, коли приводять їх побажати мені доброї ночі. Мене від дитячих сміхів та крику тільки голова розболіла б,— я мушу мати спокій.
Княгиня Настуся відповіла на це тільки:
— Що ж, у мене інша вдача. Минали дні, місяці, роки минали...
Любо та весело спливав час на Слуцькому замкові.
За працею, за трудом та за клопотами домашніми минають дні, а по праці, по клопотах спочинок милий.
Не дармує княгиня Настуся, не дармує й князь: усюди догляне, все бачить, усім кермує...
— Семенко, відколи оженився, старанніше ходить біля господарства, як у своїх парубоцьких часах,— хвалила сина княгиня Ганна.
А князь Семен на те:
— Бо тепер маю для кого працювати.
У пошані труд, праця на старовинному замкові Слуцькому. Зате ввечір по праці, який милий, який солодкий спочинок. Як любо княгині Настусі сісти тоді біля милого дружини. Правду сказати, то князь Семен і в час спочинку не дармував. Любив він "книжне почитания", любив читати книжки пожиточні.
А було в книгозбірні Слуцького замку чимало книг і рукописів старих. Порядкував і зберігав їх старенький отець Олімпій, колишній учитель князя Семена. Його чимала заслуга, що полюбив так князь Семен "книжне почитания", бо вмів отець Олімпій влити князеві в душу любов до книжки. Він заодно повторяв князеві висказ із старовинного "зборника" князя Святослава Ярославича: "Узда коневі керманич і стрим, а праведникові книги".
І щовечера сливе бере князь Семен у руки чи побожну книгу, чи "Ізмарагд", чи "Златую Ціп", чи "Пчелу", чи літопис який та й читає тихо собі, чи на голос усім. Часто заводить розмову про прочитане з отцем Олімпієм.
Княгиня Настуся любила прислухатися, як вони заведуть розмову, що часом переходила в суперечку, коли князь якесь місце в книзі розумів інакше як отець Олімпій. Тоді частенько встрявала в спір княгиня Настуся й ; оворила, як вона це місце розуміє. І дивне диво: найчастіше годиться з нею князь Семен, і отець Олімпій на княгинену думку.
Тихо та мило плило життя на Слуцькому замкові. І не зчулися княгиня Настуся й князь Семен, як поза ними зоста-ло дев'ять літ — дев'ять літ минуло від їх весілля. Юрчикові вже п'ятий рік кінчиться.
Боже, яка щаслива була тепер княгиня Настуся. Як раділа во-* на, коли бачила, як хутко розвивається Юрчик, який цікавий до всього.
Радіє й князь Семен Юрчиком. Посадить, було, собі його на коліна та й каже:
— Лицар буде з тебе, Юрчику!
— Буду,— відказує сміливо Юрчик,— буду так на коні їздити в збруї, як тато, з мечем гострим при боці, зі списом довгим. Буду лицарем! Купи мені, таточку, маленький мечик і лучок! Пан Степан Голубович учитиме мене із лука стріляти й мечем робити.
А пан Степан Голубович, то був княжий мечник.
— Добре Юрчику, добре, куплю тобі й лук і мечик. Як же ж радів малий Юрчик уже й самою обіцянкою.
— Буде в мене меч, буде в мене лук, я лицар буду, рубати буду, стріляти буду, на війну піду! — раділо хлоп'я в підскоках.
Батько обіцявся, та, може, би був і забув, однак Юрчик не давав спокою батькові, доти пригадував, доки не дістав обіцяного.
А як тільки дістав лука й меча, заразісько побіг до пана Степана Голубовича та й кличе вже здалека:
— Пане Голубович, пане Голубович! Маю лук, маю меч, вчити мусите мене!
— Добре, добре, Юрчику, будемо вчитися,— каже пан Голубович. І почалася наука.
— Понятливий хлопець наш княжич,— хвалив Голубович.
А Юрчик і сам до батька прибіжить та й хвалиться:
— Тату, таточку! Я вже вмію лука натягнути! Та й ціляю вже добре! Ось поглянь!
І наготовить лука та й каже:
— Ось там у цей знак, що на мурі, вцілю!
— Ей, чи вцілиш? — передирається батько з синком.
— Вцілю, побачите.
І натягнув лука. Стріла зашуміла в повітрі й попала в мур, у місце, що його означив був Юрчик.
— А бачите, тату! Поцілив, поцілив так, як казав, так, як хотів,— сказав хлопець із притиском.
— Бистре око в нього,— хвалив Юрчика батько перед тещею княгинею Уляною,— та й завзятий він, що задумає — мусить осягнути.
— У неньку свою вдався,— казала княгиня Уляна.— Вона, моя Настуся, теж уже змалечку була така. До лука й до коня жвава. Було з покійним моїм Іванчиком у ліс на лови їздить. Спершу Іванчик не хотів її брати, та вона як почне прохати, як почне прохати й поставить на своєму. Іванчик не встоїть і бере її. Ніколи не дала собі відмовити,— говорила княгиня Уляна, а потім додала зітхаючи,— і я колись була така.
— Родом кури чубаті,— засміявся князь Семен,— та й тішуся, що Юрчик у Настусю вдався.
Любо та мило спливали дні. Та буває, що погода, тихо та любо, а там несподівано й хмарка візьметься та й сонечко боже заслонить...
Поїхали княгиня Уляна з княгинею Настусею в річницю смерті князя Івана в город Мстиславськ, щоб влаштувати поминальне богослужіння та й помолитися над його домовиною. Весна вже будилася, та холодно ще було. Побут біля домовини чоловіка потряс до глибини княгиню Уляну. Як вертали пустився дощ зі снігом...
Привезла княгиня Настуся неньку свою недужою до Слуцька.
Лягла княгиня Уляна в постіль. Прийшов лікар:
— Нічого страшного,— потішив він княгиню Настусю,— пересту-да. Вигріється княгиня в постелі та й верне до здоров'я.
Та сама княгиня Уляна говорила:
— Ой, чую я вже, діти, що не встану з цієї постелі, піду до Іван-чика мого, до дружини мого вірного, попрощаю вас...
Князь Семен перечившій:
— Ей, мамо, що говорите! Полежите, випічнете та й прийдете до здоров'я — ще довго поживете між нами.
— Ні, діти, я чую, що вже прийшов мій час! Я не нарікаю. БФ-жа воля. Та одне прохання маю до вас, не відмовте мені, сповніть мені те, що я вас уже прохала — не хороніть мене в Слуцьку, а в Мстислав-ську, біля Іванчика...
Щоб заспокоїти княгиню Уляну прирекли сповнити волю її. На її бажання покликали й священика.
Висповідалася княгиня Уляна й Найсвятіші Дари прийняла.
Та ніхто з домашніх не думав, не вірив, що вона вже покине їх назавжди. Всі були певні, що княгиня Уляна прийде до здоров'я.