Кудлатий собака полащився й провів із двору.
Ранок був похмурий. На сході густилися хмари, щодалі розпускалися по небу, заволікаючи його рудаво-сизими котлами.
На дорозі лежали холодні роси.
Тихий вітер вихоплювався інколи з високих житів і грався на обскубаній придорожній травиці.
Ішов поволі, в глибокій утомі, важко схиливши голову.
Інколи, хитаючися, звертав набік. Тоді спинявся на хвилину.
Очуманіло оглядався, не знаючи, куди йти далі.
А потім безсило тюпав уперед.
В одному місці згадав, що забув на хуторі шапку.
Повернувсь. Подивився.
Від хутора було видно кілька клаптиків будинків.
Постояв, махнув рукою й пішов далі.
Опівдні прийшов у якесь село. Зустрів селян, що привітно його закликали до себе. Сів і почав, жартуючи, розмовляти.
І від того було без міри солодко. Солодко відчувати, як хтось просвердлює серце, а звідти ллється тепла кров,— краплина за краплиною спадає на дно криги. І тому сміявся. Думав: "Хай розростається крига".
Коли відходив од селян — відчув себе знову юним бурсаком. І хотілося зразу бігати, грати в коня, сміятись, за кимсь ганятись, ловити когось.
— Це Божеський рух! Це Божеський прояв життя!
Думав: куди його йти далі? Згадав, що давно не був у Ковалинського.
Рішуче повернув і пішов туди.
Жваво вибирався на гору.
А селяни стежили за ним очима й говорили:
— Кажуть старі люди, що швидко повинен пройти святий чоловік, що буде навчати темних людей! Буде він знати всі науки, буде навчати Святого письма. Біблію напам’ять читатиме. І ходитиме з села в село, з хати до хати. А помре під тином, як старець.
І сумно, з тривогою й загадково стежили, доки не сховався Григорій за обрієм.
У Ковалинських зустріли Сковороду тепло й привітно.
Багато розпитували за все життя, уважливо ставилися до щонайменших дрібниць.
І Григорієві було радо перебувати в цьому затишку, як у теплій ясній хаті після блукання в дорозі глупої осінньої ночі.
І він залюбки за все розповідав. Лише промовчав про останню пригоду на хуторі в майора.
Швидко Григорій помітив одну рисочку, що неприємно вразила. І друг Ковалинський став зовсім не той. У нього була хороша, щира дружина, діти, що дзвінко щебетали в покоях.
Було помітно, що за всякими розмовами з Григорієм Ковалинський десь часто відривався до родини, і там більш сердечно до всього ставився, і всім більш цікавився.
І це вражало Григорія.
Тому пробув там недовго.
"Гість!—згадав свою думку.— Що таке гість? Людина, яку тепло зустрічають, радісно вшановують. Але все ж таки й зустрінуть, і проводять як гостя, як чужого! Усюди й завжди чужий і самітний. Як відбитий від табуна журавель, що блукає в тузі й самоті осінньої пори по сірих ланах!"
В недовгім часі за тим зібрався, й як не вмовляв Ковалинський, рішуче попрощався і повернув знову на Полтавщину.
По дорозі згадав старого пасічника, з яким зустрівся давно-давно, коли тільки повертався з-за кордону, і поволі помандрував до нього.
Думав: той краще за всіх зрозуміє. Йому можна про все розказати.
Ішов спокійно, впевнено, спираючись на високу палицю й витягши довгу журавлину шию вперед.
А під боком теліпалася сопілка.
Спокійно оглядався навкруги і знову вбирав великий, різнобарвний прояв життя в душу, як могутню гармонію творця.
На серці було спокійно й радісно.
Радість! Що таке радість? Ось холоне серце! Останні краплини крові сідають на кригу. А тоді стає серце крижаним. На ньому замерзає навіки радість, щоб світити в білих променях по всьому світу.
Світити в мандрівці, великій, безперестанній!
Життя, як комета, що п’яна радісним блуканням у світах і не знає свого постійного шляху.
Десь розпалиться, засяє великим огнем, а потім розсиплеться на дрібні шматочки — в туманність!..
Щоб знову родилося сонце, нове сонце й по-новому засяяло світові.
І так одвіку й довіку!
А хто розкаже мінливу казку мандрівної комети?
[1924]
[1] Ковалинський Михайло Іванович (1757—1807) — український і російський письменник, освітній діяч; автор "Жития Григория Сковороди...".
[2] Стультуси — нерозумні (латин.).
[3] Вакх — в античній міфології одне з прізвиськ бога Діоніса — бога виноградарства й виноробства.
[4] Варсава Даниїл — псевдонім Г. С. Сковороди.
[5] Голгофа — горб на околиці Єрусалима, де, за євангельським міфом, був розп’ятий на хресті Ісус Христос. У переносному значенні — страждання, муки, подвижництво.