Яскраво світило подвійне Сонце, від якого на планеті простягались подвійні тіні. У травах, наче на всепланетному конкурсі, невгамовно сюрчали армади коників, та в скелях кричали чайки і, як уже було сказано, хихотіли мартини.
А над Великими Рівнинами білими хмарами кружляло птаство.
Було сухо та спекотно.
А на планеті, за розмірами такій же, як Земля, спали під двома Сонцями тривожними та неспокійними снами лише двоє людей. І бідолашному автору нічого не залишається, як покірно писати роман (аж цілий роман!), маючи всього двох героїв. Бо де візьмеш більше на безлюдній планеті за 4,28 світлового року од Землі?
3
Адам повернувся до печери голий до пояса, з мокрою головою, але сяючий і — що здивувало Єву — безтурботно веселий. До грудей він притискував свою біло-голубу астронавтську куртку, в яку щось було замотане. Вигляд у нього — як у відпускника, котрий, приїхавши в санаторій, зробив першу вилазку довкола і лишився задоволений.
— Єво! — гукнув він тоном господаря, яким кличе той свою "половину", коли повертається з роботи додому. — Агов, Єво? Щось я не бачу в нашій затишній печері веселої метушні і тим більше врочистого приготування. Навіть на сковороді нічого не шкварчить. А в нас же сьогодні кругла дата. І — май на увазі — ювілейна!
Єва неохоче вийшла з печери і, слухаючи його надоптимістичну тріскотню, здивовано звела брови. Очі її були почервонілими, повіки припухли, і вся вона мала вигляд стомленої людини, та Адам на те не звернув уваги.
— Яка ще дата? — невдоволено запитала Єва і позіхнула.
— Кажу ж, ювілейна, адже зараз… — (глянув на Сонце, що вже стояло в зеніті), — зараз минає рівно доба, як ми з тобою живемо на планеті Леонії, Розумієш, перша доба. Перший день нульового тижня, нульового місяця і нульового року. Початок літочислення на планеті Леонія. Дата, як сама розумієш, кругла і цілком та повністю ювілейна. Колись вона стане історичною датою, і від неї майбутні колоністи Леонії рахуватимуть роки, століття і тисячоліття.
— Скромністю ти, як я бачу, не страждаєш. Адам весело підмигнув.
— Так, я хочу потрапити в історію. Хіба я гірший за інших?
— В одну ти вже потрапив, опинившись тут.
— Не було б щастя, то нещастя допомогло. Здається, так колись казали на Землі. А нещастя і справді допомогло нам розпочати літочислення на Леонії. І ось ми вже прожили першу добу з майбутніх її тисячоліть.
— Якщо відняти прожитий нами день від тих чотирнадцяти років, протягом яких нам треба тут загоряти, то залишилося зовсім мало часу.
— Якраз це я і мав на увазі. — Адам радо посміхався. — То чи не час нам уже вперше поїсти на цій планеті? — З тими словами він висипав із куртки чорні черепашки. — Почнемо готувати ювілейний банкет. Очевидно, гостей у нас не буде, тож стіл накриємо лише на дві персони — твою і мою. Заперечень немає?
Єва носком черевика торкнулась черепашок.
— Що це за… гидота? Вони не отруйні?
— Мідії? Їстівні мідії?
— Бр-р-р! Які чорні та брудні. Я куштувала мідії в одному із середземноморських ресторанів, то вони там були на вигляд зовсім іншими. І взагалі, їх офіціант подав як незвичайні делікатеси.
— І ці стануть іншими, якщо їх приготувати. Єва, кліпнувши, здивовано дивилася на нього.
— Тут що, поблизу є кухня від ресторану? А в ній — висококваліфікований шеф-кухар? — У її голосі бриніли дратівливі нотки. — Ти… ти просто насміхаєшся наді мною.
Адам стояв перед нею, високий, підтягнений, на обличчі — дещо хвальковита посмішка, в мигдалевидних очах спалахують іскорки.
— Якщо я не приготую із цих мідій чудової страви, то хай усі, кому не лінь, кинуть у мене камінь!
— У тебе повна гарантія не потрапити під кам’яний град, адже, крім мене, тут більше нікому кидати у тебе каміння.
— Я цілком і повністю впевнений, що навіть тобі не доведеться кидати в мене каменюку. — Він присів біля мідій. — Та-ак… З чого починати?
Єва теж присіла на камінь.
— А ти впевнений, що це… мідії, а не щось інше?
— Ах, дорога Єво! Хоч ми з тобою і зустрічалися частенько, наприклад, на Памірі…
— На Місяці, на Марсі і…
— І сім років летіли на "Геліосі", але ти так і не навчилася цінувати мої видатні знання з різних галузей. Послухай, що я знаю. Мідія, ось ця, наприклад, належить до роду двостулкових молюсків. Черепашка у них буває довжиною до… здається, до двадцяти сантиметрів, клиновидно-овальна, чорного кольору.
— Поки що сходяться лише колір черепашки та її форма, а ось щодо змісту…
Адам явно був в ударі, і Єва, слухаючи його тріскотню, ніяк не могла збагнути: від чого? Адже ніяких підстав для такого бадьорого оптимізму вона не бачила, та й навряд чи зможе такі підстави побачити на Леонії.
— Живиться одноклітинними організмами.
— Хто?
— Та мідія ж! Слухати треба уважно. Так ось. У викопному стані мідії відомі, на Землі, звичайно, починаючи з тріасу… Що ж далі?.. Ага, згадав. Живе мідія у прибережній зоні, прикріплюючись до підводного каміння, від якого я, до речі, і повіддирав їх, щоправда, вельми безцеремонно, не питаючи, звісно, на те їхнього дозволу чи хоча б згоди. Залишається додати, що мідії бувають різних видів, серед яких, на наше щастя, зустрічаються і їстівні. Вони перед тобою.
— Твоєю інформацією я сита не буду. Хоча, якщо ти навіть прочитаєш мені цілу лекцію про мідії, я все одно не позбудуся відчуття голоду.
— Коли з’явилося відчуття голоду, це вже добре, — бадьоро вигукнув Адам. — Голод — то голос життя. А мідії, до твого відома, делікатес. Отже, ти будеш невдовзі смакувати таким делікатесом, який і на Землі не кожному потрапляє до рота. Та-ак!.. Взагалі, мені все ясно, ось тільки не знаю, з чого починати.
— Поки що вдягни куртку, бо згориш, — порадила Єва.
— Теж цінна вказівка. Мерсі. — Натягнувши куртку, Адам задумався, а перегодом озвався: — Почекай, Єво, зараз я пригадаю, як ці мідії доводять до делікатесу в кращих ресторанах Європи. Самі вони себе, звісно, не приготують.
Думав він довго.
Єва терпеливо чекала, потім встала, пересіла в тінь — під навислу над входом до печери скелю — і затихла. Обоє вони — Єва, яка нічого не думала, і Адам, який напружено думав, — час од часу позирали на черепашок і потайки одне від одного ковтали слину.
Зрештою, не втерпівши, Адам розбив одну черепашку каменюкою. І ледве вона тріснула, як звідти цвіркнула вода й висунулось якесь драглисте місиво. Повагавшись, Адам узяв шматочок двома пальцями, повертів його перед носом, насторожено понюхав і, ще повагавшись, поклав собі до рота. Єва, спостерігаючи за цією сценою дегустації сирих мідій, гидливо скривилася, підібгала губи з відразою й одвернулася.
У її животі (автор просить вибачення у тієї прекрасної половини, яка буде читати ці рядки) забурчало, і вона квапливо й сердито вигукнула, щоб заглушити оте не зовсім вишукане бурчання:
— Та придумай же що-небудь! Чи ти гадаєш, що я твої мідії ковтатиму сирими? Я не дикунка і живу в третьому тисячолітті, коли на Землі вже всі цивілізовані так, що далі нікуди!
— На Леонії ти живеш усього першу добу.
— Але я хочу їсти! Якщо ти взяв наді мною шефство на цій планеті, так годуй же! Бо знайду собі іншого шефа. — І не без шпильки додадала: — А як сам нічого не знаєш, то подзвони до знайомих і проконсультуйся. Або звернися в кулінарне бюро "Геркулес".
— Потрібен вогонь, — після довгих роздумів прорік Адам й оглянувся, ніби шукав, де ж той вогонь.
— Нарешті світлі ідеї забрели і в твою голову, — насмішкувато озвалася Єва із холодку. — Я рада. Тепер залишається поміркувати: де ж на безлюдній планеті дістати вогонь?
— Твоїми вустами, дорога Єво, глаголить сама істина. Справді, де?
4
Адам задумливо глянув на зірки А і Б, що вдень, освітлюючи Леонію, виконували тут функції сонця, і заздрісно промовив:
— Ота-ам вогню!.. Та дуже високо. А взагалі, оті світила, — ткнув він перстом у небо, в напрямку зірок А і Б, — пора вже називати не зіркою А та її супутником, як вони значаться у каталозі землян, а Сонцем. Тим більше, що перша зірка дуже схожа на наше земне сонце: так само світить, так само сходить вранці і заходить увечері. Тільки це сонце на якийсь там мільярд літ молодше за земне. До всього ж воно, тобто сонце, має і своє ймення — зірка, або сонце Толіман. То, очевидно, й нам уже треба тутешнє сонце звати Толіманом. Ми живемо під промінням Толімана! Звучить?
— Домовимось, що світило над Леонією будемо віднині називати сонцем, або Толіманом, — стримано озвалась Єва із свого рятівного холодку. — Але ми, здається, зупинилися на тому, що потрібен вогонь. Наскільки я пригадую, на Землі, в доісторичні часи, первісні люди добували вогонь тертям однієї палички об другу.
— От якраз про це я і думаю, — у тон їй підхопив Адам. — Але для того, щоб вогонь мав що "їсти", потрібні дрова. А настільки я пригадую, в доісторичні часи дрова входили в компетенцію жінок.
— А я, до твого відома, не первісна жінка, — обурено мовила Єва і на всяк випадок поправила розкуйовджене волосся. — На Землі я закінчила аж два факультети.
— Знаю, знаю, що ти належиш до високоцивілізованих жінок, а тому за дровами сходжу я.
— Рада, що світла ідея вдруге завітала в твою голову!
Обмінявшись такими "компліментами", перші люди Леонії на деякий час розлучилися: Єва пішла у печеру трохи відпочити після сидіння на камені, Адам же спустився у бухту й зашурхотів піском. То тут, то там на прибережному піску лежали черепашки найрізноманітніших форм і розмірів — від маленьких, із ніготь завбільшки, до майже метрових. Адам відбирав найкращі, вертів їх у руках, вдивляючись у їхнє блискуче перламутрове нутро (той перламутр був таким блискучим, що Адам побачив у ньому своє відображення і мимохіть відзначив, що йому вже час би й поголитися, ось тільки як і чим?), і йшов далі, оглядаючи вали водоростей, що їх нагорнули сюди шторми. В глибині бухти назбирав оберемок сухого паліччя, відполірованого дощами, сонцем та вітрами до костяного блиску, назгрібав хмизу, наскуб сухих і крихких водоростей і все те приніс до печери, кинув на кам’яний майданчик. Єва миттю вискочила з печери на той гуркіт. Адам же рушив їй назустріч з черепашками в руках.
— А це — наш оригінальний посуд, — подав він Єві дві черепашки, що мали розмір чималої тарілки. — Посуда буде в твоєму розпорядженні.