Віками тирлувалися в печерах, а тепер… нате вам! У якісь хати йди.
Ого (ще не відчуваючи тривоги):
— Так, зрештою, й повинно бути. Нова епоха настає. Тож мусимо з печер вибиратись. Ми ж не якісь там… ведмеді печерні. Ми — хомо сапієнси, як нас буде названо. Люди розумні, так і пора вже за розум братися!
Але хомо сапієнси такий ґвалт здійняли, такий…
— Ого хоче роз’єднати нашу віковічну спільноту!
— По живому ріже наші родинні зв’язки — тоді вже теж специ з демагогії були. — Я в одній хаті, а теща в іншій?
— Тисячі літ кублились мурашником в печері, як батьки наші, діди, а тепер — нарізно? Поодинці в хатах ми згинемо.
— Економічно не виживемо! Мамонти нас перетопчуть!
— Та й взагалі… У світі кращого житла за печери немає і бути не може!
— Геть одноосібницькі хати! Хай живуть наші спільні печери, у яких ми, сидячи, йдемо до нових перемог і звершень!
— Ми проти гнилого ін… індивідуалізму! Ми за здорову зграю в печері! Себто колектив.
Що далі зчинилося! І через тридцять тисяч років згадувати жах.
Найзагрозливіше вигукували ті, які заявляли, що вони — печерний пролетаріат. І що їм, мовляв, крім печер нічого втрачати.
— Волимо жити в печерах! Не треба нам ніяких хат. Одна печера на всіх — так історично склалося. Один мамонт на всіх.
— Несіть сюди вогню!
— Вогню! Пошліть за вогнем!
Новозбудована хата Ога спалахнула як скіпка. А печеряни, похапавши дрюччя та бивні мамонтів розбурханим тлумом з вигуками "Бий його!..", посунули на бідолашного Ога, який на свою біду необачно хотів було поліпшити їм житлові умови.
Взявши ноги на плечі, Ого кинувся навтьоки, а за ним гнався розлючений печерний пролетаріат і горла у сотні горлянок:
— Ніяких індивідуальних хат! Зрештою це… це… націоналізм. Відділятися від інших!
— Даєш печери на віки вічні!
— Жили ми в печерах зграйно, галайстрою і будемо жити! Хто проти печер, той ворог наш! прогресу!
…Таке от лучилося тридцять (чи стільки там насправді?) тисяч років тому, така ось придибенція-приключка вийшла. І нічого не вдієш, братове, людство завжди трудно прощається зі своїми помилками. Тим більше, печерне.
Куди загнали Ога розлючені родаки і де він подівся і яка його подальша доля — невідомо. Печерний пролетаріат його прокляв, яко розкольника і тому історія і не зберегла імені винахідника перших хат. Таким воно було — прощання з печерами. В році… році, дай Бог пам’яті якому… А втім, ви й самі знаєте в якому ми році вибралися зі спільної великої печери. Але ні, ні, та й вигулькують як жаби з мулу агітатори і галасують про розірвані родинні, мовляв, зв’язки, про те, що треба негайно повертатися до спільних печер, бо тільки в них, маючи спільний економічний простір, ми збудуємо квітуче й заможне життя.
І — що диво, — живучи у своїх затишних окремішніх хатах, дехто думає: а чи справді не повернуться бува до спільної печери?
Клянуть Ога, винахідника людського житла, творця хат.
І досі ладні за ним з дрюччям та з бивнями мамонта наперевіс гнатися. Хоча так йому й треба! Щоб знав, як покращувати житлові умови печерному пролетаріату, який у печерах будує світле завтра!..
ЗАГАДКА ТУРХАН-БЕЯ
Фентезі
На Епсилоні-13 (сузір’я Гончих Псів) традиційно бракувало грошей.
Щоправда, їх можна було заробити і навіть скільки завгодно — будь ласка! — але притичина в іншому: постійно не вистачало готівки і, отже, зароблених грошей на Епсилоні ніхто нікому і ніколи не виплачував. Як і пенсій чи різних там державних підмог, що їх кожна нова влада, змінюючи одна одну швидше, ніж змінюються пори року, охоче й щедро призначала, але виплачувати не могла. Бо де взяти гроші, коли їх вочевидь немає? Це була загадка сфінкса. Тож епсилонці трималися на бартері (хто, наприклад, працював на заводі сантехнічних виробів, отримував замість зарплати унітази, хто на військовому заводі — гранати, а хто й гаубиці) — так якось і жили.
Найсвітліші голови Епсилону так і сяк мізкували над цим лихом, у тім числі й сам міністр фінансів Турхан-Бей, який не знав, чим виплачувати заробітну платню не лише в межах країни, а й навіть у своєму відомстві.
Скільки б так тривало — невідомо, якби на посаду Царя-батюшки (оскільки на Епсилоні вже давно демократія, то Царя-батюшку на кожні чотири роки обирають всезагальним таємним голосуванням) не став претендувати в числі видатних демократів сам Турхан-Бей… Так, так всемогутній міністр фінансів, у відомстві якого все було, — або майже все, — крім однієї дрібнички — самих фінансів.
Успішно заваливши міністерство фінансів, Турхан-Бей вирішив утнути той фокус у вседержавних масштабах. І твердо та врочисто пообіцяв: якщо, мовляв, народ обере його своїм Царем-батюшкою, то він скаже народові, де взяти гроші. (Чому він цього не сказав, будучи на чолі фінансового відомства, ніхто з епсилонців не додумався запитати, бо всі повірили претендентові на найвищий у державі пост. Тим більше, він заявив, що на посту міністра йому не давали такої можливості, тобто підказати рідному епсилонському народові, де йому, не маючи грошей, діставати ті гроші, але ось на посту Царя-батюшки він це неодмінно зробить, і тоді вже на Епсилоні точно настане ера благоденства).
Противників ери благоденства на Епсилоні, як і слід було чекати, не виявилось. Турхан-Бея одноголосно обрали Царем-батюшкою на найближчі чотири роки… Ну й заходився Турхан-Бей працювати в демократичному Епсилоні. Царює та й царює, а всі чекають та й чекають, коли ж нарешті настане обіцяна ера благоденства. А вона все не наставала і не наставала, а все тому, що Турхан-Бей був надто зайнятий царюванням і на все інше у нього вже просто не вистачало часу. Зрештою, терпець урвався, почалися мітинги, демонстрації під гаслами: "Царя-батюшку у відставку!" і таке інше. Демократія ж бо…
Турхан-Бей нарешті змушений був задуматись: царювати добре, але ж треба ще й виконувати (це був єдиний мінус його нової посади) свої обіцянки. День Цар-батюшка думав, два дні, місяць думав, два місяці, рік думав, два роки думав, третій думає. Народ, звиклий ждати, терпляче чекав обіцяного благоденства, а Цар-батюшка все думав і думав — де взяти гроші, якщо їх немає? Хід його геніальних думок був такий: що таке гроші? Це, власне, особливий товар, що виконує роль загального еквівалента, в якому виражається вартість усіх інших товарів. Ну, а якщо гроші це товар, бодай і особливий, то його… Що? Правильно, треба купити.
— Еврика! — вигукнув Турхан-Бей точнісінько, як колись вигукнув Архімед. — Я знайшов! Народ Епсилону врятований! Я придумав… де брати гроші, якщо їх немає. Гроші треба купувати. Навіть міністерству фінансів для виплати зарплат, не кажучи вже за громадян.
Ось так Цар-батюшка Епсилону Його величність Турхан-Бей вказав рідному народові світлий шлях до заможного життя.
Сказано — зроблено. Відразу ж по всьому Епсилону були відкриті фанерні (брак будівельних матеріалів, та й поспіх) будочки з яскравими написами: "Пункт продажу грошей". Епсилонці зітхнули з полегшенням — як усе просто. Потрібні тобі гроші для прожиття — сходи в пункт продажу, купи їх стільки, скільки треба і живи. І натовпами помчали до тих пунктів — попереду бігли працівники міністерства фінансів і лише дорогою почали кумекати, що з ними взагалі траплялося рідко: а де ж узяти гроші, щоб купити за них… гроші?
Тоді всі дружно — мінфінівці теж — побігли до Турхан-Бея.
— Царю-батюшко наш пресвітлий, не вели нас казнити, а вели милувати: підкажи нам, де взяти гроші, щоб купити… гроші?
Цар-батюшка подумав, подумав і охоче відповів, з демократичними нотками в голосі:
— Все я та я, треба ж і вам, мої піддані демократи, хоч раз поворушити мізками. От і змакітріть. Я вказав вам світлий шлях до всезагального світлого-пресвітлого благоденства, а далі вже самі дійте.
Думали епсилонці, чухались — нічого не придумали, бо ніяк не могли второпати: де ж той світлий-пресвітлий шлях, по якім їм іти? Це якась загадка сфінкса. Себто Турхан-Бея.
А Турхан-Бей їм:
— Якщо оберете мене Царем-батюшкою ще й на другий строк, то так вже й бути, скажу вам, де брати гроші, щоб купити гроші.
І що ви думаєте? Оберуть. Епсилонці такі. Бо дуже вже їм хочеться, щоб і для нарешті настала ера благоденства. Звичайно, вони розуміють, що Цар-батюшка може їх і вдруге обвести круг пальця, але… Але так хочеться благоденства, так хочеться…
Це також і Турхан-Бей розумів, і тому він спокійний: царювати йому на Епсилоні до кінця живота свого!
ВІВАТ, ПРИВАТ-ТЮРМА!.
— Пане-товаришу… е-е… начальнику… Даруйте, не знаю, як вас тепер величать.
— Я не якийсь там… пхе!.. — тюремщик. І навіть не начальник тюрми, як то іменується мій колега в подібних малосимпатичних державних закладах. І взагалі, в мене не банальна… пхе!.. — тюряга. І нікого ми в тюрмі не гноїмо, як то заведено в інших тюрмах… Навпаки, у нас так звані зеки набираються здоров’я, зміцнюють нервову систему і так далі… І сидять у нас не якійсь там… пхе!.. — тюряжники, а — заслужені, достойні люди. Тому в нас не арештанти, не ув’язнені і тим більше не зеки — ні і ні! У нас — клієнти. А клієнт, як відомо, завжди правий. Обслуговуючий персонал — зважте, обслуговуючий, — не якійсь там наглядачі, конвой і т. д., — а — вожаті. Як ото колись у піонерів були. А я — шеф.
— О, шеф тюрми — це звучить!
— У нас усе звучить, бо ви, шановний майстре пера наших доблесних ЗМІ, знаходитесь у приват-тюрмі. Хоча зовні в нас уся атрибутика і колорит справжнього місця ув’язнення: мури з колючкою, вишки, камери з "вічками", режим… Але наш заклад платний. Кожен зек, тобто по-нашому клієнт, сам оплачує своє перебування в нас, як оплачують його в готелі, санаторії тощо.
— І скільки ж коштують ваші… е-е… послуги?
— Залежно від того, на який термін ви сядете, шановний.
— Я не збираюсь, пардон, сідати.
— Дарма, яка мудрі кажуть: від суми та тюрми… Але це я так, до слова. Камери у нас різні — одиночні і для любителів… тусовок. Чи екзотики. Хто хоче відчути, що таке державна тюрма, тих у камеру на десять чоловік набиваємо по тридцять зеків. Всі камери з туалетами (за бажанням, для диваків, ставимо натуральну парашу і три дні її не виносимо), з душем, фінськими ваннами, різними там "панасошками", не рахуючи кондиціонерів. За додаткову плату — вихід в Інтернет.