Вітерець ворушив його посріблене волосся, усі згори бачили — і це фіксувала стереофотоапаратура, — як він вийшов за чорне коло, випалене дюзами на грунті пла-нети, вийшов, підніс руки, наче хотів когось обняти, і впав. Саме так — не ліг, а впав, як підкошений колосок.
Спустилися, підбігли до свого керманича — він лежав ниць, розкинувши руки, пальці стискували жмут-ки трави…
Поховали Штурмана під ракетою — перша смерть і перша могила на новій планеті. Та ракета і могила під нею, залиті згодом прозорим пластиком, стоять і досі — Монумент Висадки. Збираючись на Землю, Туо взяв з собою чимало фільмокристаликів, та вони пропали під час катастрофи в Сахарі, і зараз немає змоги про-демонструвати фільм із життя Філії.
Марта опускає очі, дивиться на свої сухорляві руки, а бачить той високий обеліск, і могилу, і сивоголово-го Штурмана — ось він знову падає в траву. Вона й без фільму все уявляє — слухає Туо і уявляє. І їй ніскілечки не дивно, що бачить і могилу, і живого чоловіка, якому легкий вітрець ворушить волосся.
Почалася Доба заселення планети…
Спочатку космонавти жили, звичайно, в ракеті — це була їхня фортеця в чужому, зовсім незнайомому, а можливо, й ворожому світі. Та незабаром виявилось, що світ цей якщо й не зовсім гостинний, то в усякому разі неворожий. На превеликий подив, ні тварин, ні птахів на континентах не виявили. Рослинність багата, а тваринного світу не було зовсім. Зате моря і океани аж кишіли — і рибами, і ссавцями. Певне, був колись період жорсткої радіації Веги. Вода захистила своїх мешканців, а суходоли втратили…
Цілий вечір Туо розповідав про свою далеку планету. Малював материки, переповідав легенди, історичні події.
— Усе у нас є: виробничі комплекси, інститути, стадіони, театри… Немає тільки в’язниць. Жодної не бу-ло й немає. В голові філійця не може з’явитись навіть думка про насильство над членом свого колективу.
— А що ж ви думаєте? — гладив лисину Лаконтр. — Хіба в нас такого не може бути?
15
— Наша історична наука твердить, що таке суспільство, правда, на трохи нижчому технічному рівні, бу-ло колись і на Землі — в теперішній Африці. Майже всю північ цього великого континенту — саме, де тепер Сахара — займало одне грандіозне місто — Центрум. На Філії й зараз думають, що це місто існує. Якщо я по-вернуся туди і скажу, що замість красивого велетенського міста, що своїми терасами-садами підносилося вище хмар, бачив безкраю пустелю, що від того витвору людського генія не лишилося й сліду не тільки на поверхні планети, а й у головах людей, — мені не повірять. Хіба може батько… Мій батько історик — з самого малечку я захоплювався його розповідями про Землю… Якщо мені вдасться організувати розкопки в Сахарі — людство переконається, що його цивілізація нараховує сотні тисяч років…
— А ви бачили, Туо, знімки фресок Тасільї? — обізвалася Марта.
— Бачив. Мені здається, що це відлуння тієї стародавньої високорозвиненої цивілізації, яка вже сягала космосу…
— І залізний стовп у Індії…
— І розплавлене скло в Сахарі…
— От бачите, ще й тепер є сліди тієї культури, але, на жаль, тільки сліди.
— А яка нам зрештою різниця: чи починати історію від шумерів, чи від Центрума? — знизав плечима Лаконтр. — Ну, додали б іще тисячі років…
— Початок історії відсунувся б не менше як на сто тисяч років, — сказав Туо.
— Ну, нехай і на сто. Що з того? Заробітку в мене як не вистачало, так і не вистачає, а вони розводять… абстракції!
Туо подивився на нього не то з жалем, не то з докором.
— Помиляєтесь, шановний Робер. Ці абстракції стосуються теперішнього життя. Ви переконаєтесь. Усі переконаються, як тільки ми знайдемо Археоскрипт.
— Як ви сказали? Археоскрипт? — Лаконтр аж сіпнувся вперед, наче хотів підвестися з крісла. — Кес кесе?
— Археоскрипт — це стародавній документ, опущений в глибину земної кори в Центрумі, — сказав Туо і далі пояснив; — Це, звичайно, не один документ, а великий бункер. В ньому відеокотушки, на яких зафіксова-но все, що тоді вважали важливим і цікавим; є там — в натурі — і різні експонати технічних виробів та мистец-тва… І макет самого Центрума, виготовлений із мамонтових кісток.
— Цікаво… — замислено сказала Марта. — Подібну капсулу закопано в Нью-Йорку під час Всесвітньої виставки 1939 року.
— На якій, до речі, я побував, — додав Лаконтр. — Тоді я ще не був лисим.
— Невже й ту капсулу… вкриє пустеля? — раптом сказала Аніта, дивлячись стривоженими очима попе-ред себе.— Який жах!..
— Це не виключено, — сказав Туо, — якщо людством керуватимуть… Фраги. Так-от Археоскрипт… Він був замурований того самого дня, коли космічний корабель на чолі з Штурманом зійшов з навколоземної орбі-ти і, набираючи третьої космічної швидкості, почав заглиблюватися в простір. У нас, на Філії, є знімки Центру-ма, зроблені з космосу — грандіозна споруда! Там жило, мабуть, три чверті населення земної кулі…
16
Кожного разу, коли Туо починав сеанс навіювання, Марта намагалася вловити момент переходу від реа-льної дійсності до світу ілюзій. І хоч як чатувала ту мить — помітити не могла. Спочатку вона чула голос Туо, бачила його зосереджене обличчя, а особливо його очі. Поступово, непомітно обличчя тонуло в якомусь при-смерку — чи він відходив у глиб кімнати? — а очі невідривно дивилися в самісіньку її душу, і голос, такий ла-гідний і добрий, сіявся разом з тим поглядом, сіявся…
Не раз бачила себе коло річки — шум, гамір, веселощі. Хлопці й дівчата пірнають, бризкаються водою, десь поблизу ввімкнули транзистор, і весела задириста музика попливла по воді сонячними блискітками. "А хіба тоді була музика? — спливає легенька, як туман, думка.— Тоді транзистор упав у воду і зіпсувався…" Сумнів цей зникає, як туман, але залишає по собі легеньку тінь — виринає відчуття несправжності всього, що вона бачить і переживає. Голоси якісь приглушені, рухи то метушливі, то уповільнені. Ось вона рушає до кабі-нки, щоб переодягтися. Ступнула не більше двох кроків — уже в кабінці, уже й у купальнику. Не помітила, ко-ли й одягла. Мить — і вона коло води, на мокрому піску. А як приємно вступити в воду! Помаленьку, поволі заходить Марта на глибину. По кісточки… далі, далі. На литках осідають сріблиночки, вода сягнула вище ко-лін… Ось вода вже по пояс, добирається до грудей — лоскотно! — вона кидається пливти, енергійно вимахую-чи руками і відштовхуючись ногами. Про несправжність вона вже забула, річка ось хлюпоче Марта з силою видихає повітря ротом, і дрібні бризки летять, як шріт. Справжнє, усе справжнє! А ось невідомо чому закрада-ється думка, що все це вже було, вона вже переживала цю сцену… Вона знає, що буде далі. З П’єром вони по-біжать он до тих корчів — з них можна пострибати в річку. Вибралась на повалене дерево — висохле на сонці, воно гріє підошви, на нього стікає вода, тільки під підошвами сухо. Марта присідає для стрибка, розправляєть-ся, як пружина, і летить, летить до води. Страх пронизує її тіло, вона знає, що після цього стрибка вже не зможе ходити, П’єр витягне її на берег і, зляканий, почне гукати всю компанію… Марта падає головою в воду, жде страшного удару, у скронях шугає, вона пливе, пливе, пливе і… виринає. Обличчя в П’єра злякане, але їй же нічого не сталося, її не паралізувало… Стоїть на березі, усміхається до П’єра: "А ти вже думав, що я сама не випливу? Ти збирався покинути мене, забути свою скалічену наречену, так? Ну, не заперечуй, це ж так, ти мене вже покинув". Марта одвертається од нього і йде, грузнучи в піску, потім по гарячому асфальту, потім алеєю зоопарку. Господи, як це приємно — ходити, ходити! А ти де був, розбишако? Вона бере тигрика на руки і сідає в крісло… Марта розплющує очі — справді вона сидить у кріслі і на руках у неї тигрик. Їй здається, що вона спала, а тепер ось прокинулась. І Аніта прийшла, стоїть біля Туо, щось шепоче йому на вухо. Мама, запитливо подивившись на Туо, підходить до неї, прихиляє голову і цілує в чоло.
— Ти підводилась, доню, чуєш, підводилась.
— А мені снився прегарний сон, — кволо усміхається Марта. — Наче я ходила…
Луїза хоче щось сказати, але тільки змахує рукою. Обличчя її світиться щастям.
Туо йде до кабінету Лаконтра, мама допомагає Марті роздягнутися, і Аніта перевіряє чутливість м’язів. Жалить тонкою голкою і щоразу питає:
— Відчуваєш? О, ще на три сантиметри! — відмічає на тілі зеленкою. "Як вона змарніла… — думає, — а була ж як линок! Ну, нічого, діло йде на краще. Зелена міточка просувається все нижче і нижче".
— Коли б ви пішли працювати в клініку, — якось сказала Луїза, подивившись на Туо вдячним поглядом, — ви б швидко стали славетним лікарем!
Туо заперечливо похитав головою:
— Я зовсім не лікар, я займався медициною лише в тому обсязі, який обов’язковий у нас для кожного… Не більше.
Луїза не могла цьому повірити. Щоб кожен отак… Певне, із скромності говорить чоловік. Адже як тільки вони не лікували свою Марту — і зрештою всі лікарі відмовились! А цей Туо, дай боже йому здоров’я, може, й поставить дівчину на ноги! Десь у глибині душі мати була впевнена, що таки поставить, вилікує, але не наважувалась так відверто думати про це — щоб не сполохати… Кого? Що? Вона й сама до ладу не знала. Пев-не — щастя… З ним треба делікатно, бо воно ж, як ляклива білочка: скік — і втече…
В перших сеансах навіювання — може, тижнів зо два — Марта бігала стежками свого дитинства і юнос-ті. Бігала, бігала, скидала набридливі сандалики і гасала боса. А скільки разів повторювався той сонячний день, коли вона купалася з П’єром!.. Виходила з води неушкоджена, але він кожного разу її покидав, неначе скаліче-ну…
— А сьогодні ми помандруємо до Центрума! — сказав Туо перед початком сеансу.
Аніта й собі попросилася:
— Ой, а мені можна? Дуже хочу побачити той Центрум!
— Звичайно, можна. Удвох вам буде веселіше.
— А чому не втрьох? — Аніта кинула на Туо погляд, сповнений ласки. — Я хочу, щоб і ти з нами… Правда, Марто?
Марта кивнула головою:
— Без вас нам буде… лячно.
— Ну, гаразд, мої любі, — згодився Туо. Усмішка на його лиці зникла, з’явився серйозний, зосереджений вигляд. — Починаємо…
І знову Марта не змогла вловити того моменту, коли її свідомість поринула в примарний світ. Це, мабуть, так само невловиме, як перехід до смерті.
…Побачили гігантське місто не з висоти пташиного польоту, бо жоден птах не досягне його верхніх яру-сів, — побачили його з космосу.