Десь там, глибоко-глибоко під міцним, немов кремінь, зеленку-ватим льодом, схований таємничий об’єкт, а вони з Вірою, як ті комашки, длубаються над ним на отакій висоті…
— Слухай, Віро, ти, здається, розповідала, що тебе запрошували в гості до Антарктиди?
Віра саме приміряла альпіністські бутси. Підвела до Никифора розчервоніле обличчя:
— Так, мене запрошувала Клара.
— І щось говорилося про тунелі в кризі?
— Так, Клара казала про крижані гроти. — Віра очікувально дивилася на Никифора.
— Що ж про них… було сказано?
— Клара запевняє: там чарівно.
— Перестань кларкати, цих гротів на жодній карті немає. А коли тунелі йдуть на велику глибину і поблизу полюса…
— Розумію, Ник.
— Так от, треба дізнатися про тунелі все: розташування, довжину. І потім: яким способом їх прокладено. Одне слово, все!
— Я зараз зв’яжуся з Антарктидою, і ми матимемо надійну інформацію.
— Е, ні, краще там побувати і все побачити своїми очима.
"Он воно що…— подумала Віра.— Ник обґрунтовує свій візит…" У неї опустилися руки, обличчя на-брало сумовитого вигляду.
— Ти чого скисла? — Никифор торкнув її за плечі. — Хіба це так важко?
— Чому важко? Упораєшся.
— Поїдеш ти.
— Я?.. Справді, я?..
— Ти.
Дівчина враз ожила. Никифор, значить, не їде до Клари. Ну що ж, коли кін так вирішив… їй хотілося ту-пнути ногою, відштовхнутись од підлоги і попливти, попливти у танці. Але на одній ступні в неї був тапок, а на другій — важенний альпіністський черевичище. Віра стукнула ним об підлогу, але стуку, власне, не вийшло — шипи вгрузли в килимовий пластик, і вона ледве що не впала.
— Поїду, поїду, Ник!
XVII
Антарктида так відрізняється від решти материків, що Вірі здалося, ніби вона потрапила на іншу плане-ту. Коли підйомник виніс її з підземної платформи на поверхню, до прозорого купола, оточеного безмежним сніговим простором, дівчина аж здригнулася. Навстріч їй, усміхаючись, ішла Клара. Шапка смолянистого волосся, карі, з сухим полиском очі й білі-пребілі зуби… Вслід за нею поштиво ступав невисокий, але, певне, мі-цний молодик,
Клара радісно привітала подругу, познайомила з Генріхом.
— Ах, як тут цікаво! Я ж досі не була за Полярним колом!
— Ну, от бачиш, я ж давно запрошувала, — усміхнулась Клара.
— Не уявляла, що тут така…
— Це загадковий материк, — сказав Генріх. — Як ви вважаєте, Кларо?
— Так, він ще не зовсім вивчений.
— А може, навпаки: зовсім не вивчений? — кинула Віра. — Тут ще безліч таємниць.
Вірі кортіло розповісти про Никову гіпотезу, розпитати про тунелі в кризі і про все, що стосується магні-тного полюса, але вона вчасно стрималася. Навіщо гарячкувати?
— Таємниць? — здивувалася Клара. — Я б цього не сказала.
— А знаєте, Кларо, — вставив Генріх, — уже те, що тут заморожено дев’яносто відсотків усієї прісної води, унікально.
Всю дорогу до інституту (а це становило трохи більше ста кілометрів) вони розмовляли про Антарктиду. Те, що Віра називала загадковим, Клара вважала специфічним, та й тільки. Генріх більше схилявся до Віриних розміркувань і цим викликав у неї симпатію.
— Ви ж самі розповідали, — гречно звертався до Клари, — що якихось двадцять п’ять тисяч років тому тут був субтропічний клімат, і все, що тепер росте у ваших теплицях, росло собі на волі. Зеленіли долини, схи-ли гір, і хіба що на їхніх вершинах взимку білів сніг. Так що це, не таємниця?
Клара поблажливо усміхалася:
— Ні для кого не секрет, що клімат на Землі міняється…
В Генріха аж брови підкидалися з подиву: Клара завжди знайде, що відповісти! Дивився на неї захопле-но,, і це збуджувало якусь невиразну заздрість у Віри.
В інституті Клара найперше одвела подругу до свого житла, щоб та відпочила з дороги. Віра запевняла, що не стомилась, їй не терпілось якомога швидше побувати в крижаних тунелях, але Клара була несхитна.
— Будь чемною, Віру сю. Все-таки не близенький світ. Ось душ, отам спальня…
— Та я не засну!
— Дві години, не менше! Ми за тобою зайдемо, правда, Генріху?
— Так, так, — закивав головою Уранос, і Віра помітила, що його волосся під світильником набирало ще зеленіших відтінків.
Клара щось поманіпулювала на пульті, встановленому при вході, і вони вийшли.
Всмак освіжившись під душем і з’ївши маленького бутерброда з якоюсь смачною рибою, Віра лягла в постіль. Ну, звичайно ж, вона не засне. Здумала Никифора: як там він? Може, викликати до екрана? Нараз їй почувся притишений шелест. Підвелася на лікті і крізь овальне вікно, якого раніше не помітила, побачила сад. Звичайний яблуневий сад. Невисокі густолисті яблуні, зелена стіна тополь… Накрапав дощик, шелестів у листі. Віра усміхнулась: ну й Клара! Знає, чим приспати,— ввімкнула дощик. Вірі завжди приємно засинати під монотонне шелестіння дощу в листі…
Так з посмішкою на лиці вона й заснула. Сон трохи розгладив той дитячий усміх, але сліди його лишили-ся в кутиках уст і зникли тільки тоді, коли Віра розплющила свої великі очі й ворухнула губами. Дощ пройшов, надворі сяяло сонце, скісне проміння торкнулося її обличчя —— від цього, мабуть, і прокинулась. Коло постелі стояла Клара.
— Ну, відпочила? Вставай, пустунко, ми на тебе чекаємо в холі. Тільки ж дивись, щоб нічого металічно-го в тебе не було, навіть значка.
Клара вимкнула і сад, і сонце, і вікно. Кімнату заповнило денне світло.
…Тепер уже Віра не завагалася показатися квапливою і одразу нагадала Кларі про крижані тунелі.
— А може, спочатку в оранжерею?
Клара розповіла, що то за диво в снігах, яка прекрасна оаза серед цієї білої пустелі. Уранос підтакував, киваючи зеленкуватою головою, але видно було, що і йому кортить униз. Віра на умовляння не піддалась і від оранжереї відмовилася одразу.
Йдучи в напрямку центральної штольні, вона добре, приглядалась до лабіринта, прокладеного в кризі. Відчувала себе героїнею одного із тих стародавніх фільмів, які довелося відновлювати в Інституті Реставрації Реліквій, і це відчуття хвилювало. "Цікаво, що сказала б Клара, коли б дізналася, що я прибула на розвідку?" — думала Віра, позираючи на численні табло і стрілки, що вказували шлях. Уявляла, як вони пробиратимуться тут з Никифором.
Нарешті вони вийшли з тунелю до просторої округлої зали. Клара вказала на рамку дверей у стіні:
— Це головний ліфт, що зв’язує нас з усіма горизонтами в глибині крижаної мантії Антарктиди. А ото, — вказала на такі самі двері, що виднілися метрів за п’ятдесят, — запасна штольня, паралельна головній.
— І що, підйомники працюють цілу добу? — спитала Віра, оглядаючи залу.
— Цілу антарктичну добу, — усміхнулась Клара. — Дублююча кабіна вмикається, правда, лише у ви-ключних випадках, а ця весь час. Проте сторонніх ліфт не прийме, тут є невеличкий секрет…
Клара швидко торкнулась кількох різноколірних кнопок, що світились праворуч дверей, вони поміняли колір, і реле спрацювало—двері розсунулися. Віра затямила, в якому порядку затискати кнопки, і в думці повторила: оранжева, зелена, червона, синя… Ще один жест ніжної Клариної руки — і кабіна безшумно ковзнула вниз. На табло почали спалахувати номери горизонтів через кожні п’ятдесят метрів глибини. Клара щось роз-повідала про оцю трикілометрову штольню в кризі: як її пробивали, як наткнулись на шар вулканічного попе-лу…
Віра майже не слухала, думаючи про найнижчий горизонт, звідки можна буде найшвидше дістатися до самого магнітного полюса…
Найнижчий тунель відрізнявся від усіх інших не лише більшими розмірами, а й підлогою: під ногами був грунт, а не крига. Зі стін падало тьмянувате світло — на висоті, може, двох метрів у крижаних нішах прилаштовані довгасті світильники, схожі на гігантські плоди банана, наповнені так званим самосвітним газом. Електрики сюди проводити не можна, щоб не збурювати магнітного поля, отож вирішили обходитися хоч і не яскравим, але все-таки достатнім світінням газу. Подекуди стіни іскрилися, як скло, а внизу був звичайний піскуватий грунт.
— Історична мить, Віро! — вигукнула Клара. — Ти вперше ступила на поверхню Антарктиди. Бо то все, — кивнула угору, — крижаній щит, а сама вона ось…
Ішли, весело перемовляючись, дихалося легко, склепіння було високе, аж не вірилось, що над головою десятки тисяч тонн.
— А чого нам боятися? — жартувала Клара. — 3 нами ж Атлант! Якщо склепіння почне осідати, він під-ставить свої міцні плечі.
— А що ж? — оскірився Генріх. — Цю кригу можна розметати…
— Краще не треба, — кинула Віра. — Не храбруйте, а то он я бачу тріщини…
Справді, подекуди склепіння було покреслене тріщинами товщиною, може, з палець. Генріх, задерши го-лову, поглянув на них і спитав у Клари:
— А що, бували випадки зсувів?
— Жодного.
Улучивши хвилинку, коли Генріх трохи відійшов од них, Віра спитала в подруги:
— І чим тобі подобається оцей зеленкуватий?
— Тим, що не надокучає. Цікавиться моєю роботою, Антарктидою, а не те що… Він якийсь не такий, як інші.
Уранос не дав їм договорити — роздивившись тріщину, приєднався до них. Віра завважила, що чим далі, тим більше на відшліфованій поверхні склепіння почала з’являтися паморозь.
— Чому це? — спитала, вказуючи на сніжну вату, що, ніби лишайник, вкривала стіни.
— Скоро дізнаєшся, — загадково відповіла Клара, уповільнюючи крок.
Незабаром долинув якийсь приглушений шум, а скоро можна було бачити, як прозорими сувоями клубо-читься туман. Шум усе дужчав, і нарешті стало ясно: то шумить вода. Тунель вивів їх до величезного грота, посеред якого текла досить широка, але не дуже глибока річка. Вода бурунила на камінні, парувала, туман здіймався над її хвилями, слався берегами, спливав угору.
Довкруж панував напівморок, і, може, тому грот нагадував стародавній храм — склепіння усе в загадко-вих шпичаках, попід стінами незчисленні осяйні, немов кришталь, колони, темно-зелені нарости, схожі на бро-нзових ідолів; Віра стояла, мов заворожена, водила очима то в один, то в інший бік.
Рушили понад річкою.
— Так що, — гукала крізь шум до Клари, — ми вже не в кризі?
— Ні, он поглянь, льодовик коло входу, а ми всередині гори. Вона здіймається в товщі криги більш як на кілометр.
— Ого!
— Річка, як бачиш, витікає з-під гори. Мабуть, і магнітний полюс омиває.
— Полюс? — вражено кинула Віра. — А він хіба де?
— Якраз під горою.
— Та ти що? Під горою?
— А чи тобі не однаково? — тепер уже здивувалась Клара.