Закривав як власть маючий. Щось солодко заспівало в моїм серці, і я ще раз вернувся: розчинив і зачинив двері". (Щоденниковий запис 10 травня 4921 року).
Але гості частіше йшли до квартиранта. І в перші пореволюційні роки, коли через Київ котилися хвилі то денікінщини, то петлюрівщини і коли Василь Елланський, зродившись знов зі свого Чернігова, опинився коло улюбленого свого друга і рятував його то від голоду, добуваючи десь хліба, то й від денікінського розстрілу, влаштовуючи ночувати в якомусь католицькому склепі на Байковому кладовищі.
Коли ж вийшли "Сонячні кларнети" і серед захоплених голосів пролунало навіть слово "геній", до Тичини на Кузнечну йшли поети, художники, молоді вчені, хористи з робітничої капели, організованої Тичиною, йшли, як додому, і їх зустрічали там, як удома, за накритим столом, хай і небагатим, часом з самим чаєм, але зате з якою ж ласкавістю і людяністю!
Коли, не знаючи ні прикрих дум, ні втрат,
Ми сповивали ніч у серпантин цитат,
Признань захованих і явних декламацій.
……………………………………………………….
Хто знав, що й дотепер, до років горя й праці,
Ті легковажні дні, уламки буйних літ,
Простягують золотий, метеоритний слід? —
так згодом напише один з поетів, що відвідували гостинний дім Папаруків.
Тут і Тичина, голосний і юний,
Животворив душею давній міф
І "Плуга" вів у сонячні комуни...
Шинеля в нього була стара й зношена. Замість підкладки — самі ґноти, а вата вся осіла. Катерина Кузьмівна лагодила ту шинель нишком, щоб квартирант не знав, бо не дозволяв нічого для себе робити. Хоч і добрий, але строгий. А ще: наївний і розгублений, як дитя. У сусідки Катерини Сократівни було весілля, запросили Папаруків, з ними й пана Павла, хтось подав йому смажену курицю (жирна, аж капає з неї), а він впустив ту курицю собі на коліна! А штани ж мав одні-однісінькі!
Ліда сміялася з нього, а він з неї, бо ж так кумедно говорила:
"Читати більше не буду,
бо вже мені очі вирячились".
"Це мама там, видно, крикає на всю хату".
" — Лідочко, ану, біжимо в ту хату!
— Сам бізий!"
"Ти ще полеж трохи оддохнай".
"Не пахай рибу" (не нюхай себто).
"Сьогодні заметуха" (заметіль).
Сьогодні у нас голодашки" (нічого їсти).
"Я не люблю, коли цхаски" (коли хто чхає).
"Їж кисіль, він смачний і не дуже калюжний" (рідкий).
За звичкою Поет занотовував кожен такий химерний вислів, мабуть і в гадці не маючи, що симпатія до людини приходить навіть такими шляхами і що ця маленька Лідусь через багато років стане його дружиною Лідією Петрівною – хранителькою його пенат і його генія.
Тим часом знов і знов згадував про Наталку. І в книжці "Плуг", де вміщено дивовижної сили тетравірш "Мадонно моя...".
На бедрах, як струнах,
лежить рука.
Здрастуй, дівчинко, —
чия ж ти така?
……………………………….
Із ким тепер, в яку годину
молодий відмолодюсь?
Невже ж не раз не помолюсь
за моє кохання, за людину?
("Плуг")
І в книжці "Вітер з України", де в "Плачі Ярославни" раптом лунає розпачливе: "Ой, яка пустеля!" і де ота дивовижна "La bella Fornarina":
Гуляв над Тібром Рафаель
в вечірній час в іюні.
— Се сум, се сон, лелію льо,
льолюні я, льолюні.
І взяв за руку Рафаель,
не мовила ні тона.
Заплакала. А він обняв:
мадонна!
("Вітер з України")
А в щоденнику тих років: "Ночами божеволію. Ще буде мені і нужди, і горя, і сліз, і смертей. А зараз я хочу жити, бо тільки так увесь розцвіту. Відважної, розумної мадонни не знайду, міщанки й чуть не хочу.
...Бідній Ліді достається. Зразу воно саме собі лягло на ліжко: голова болить. У кухні Катерина Кузьмівна ніяк не вспокоїться — і все за дрібниці. А я давно одклав Пушкіна (сонце зайшло), і враз щось понесло мене в свою кімнату, упав на подушку і заплакав. Ізнов Наталка.
Уже темно. Винесу гасульку Ліді, бо їй же треба до іспиту готуватись. Ліда, вставайте, а то ж ви через мене та й не учитесь (нема третьої гасульки). Ліда: Та ні, йдіть собі пишіть, у вас голова не шумить...
А в мене голова останніми часами шумить по тижню й по півтора. Та тільки натхнення чортзна-куди іде".
"Написав за ці два дні 56 віршів, і ще голова хоч шумить, "La bella Fornarina" без чернетки вийшла. До обіду вірш, і по обіді вірш, і ще ввечері. Напишу, одкрию двері в столову: Ліда, пожалуйте сюди. І Ліда вже біжить, підскакує, садовиться на крісло й сяє: ну, читайте, пушки-друшки!"
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, —
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю —
поете, устань!
("Плуг")
Про себе ж записав: "Поет при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки".
І тут же скаржиться: "Чорт його що в мене за вдача! (Часто каже Ліда: дівчачур!). Після співанки не хотілося додому вертатись: душа шукала розмови, зближення з блакитними, сірими, чорними. А я такий мовчазний, несміливий, підозріливий часом. А ще до того на весну: жовтий-жовтий і обідраний, неохайний." Не хочу брехати, не можу. Я жити хочу, зараз жити! Жінки я майже не знаю. Хай я з нею розіб’юсь і наново почну свій геній будувати — цього я не боюсь. Я жити хочу повно! Бо схима за легені тягне!"
На станції Київ-2 робітнича капела давала концерт. Соліст Бачинський переплутав слова з "Зеленої ліщиноньки" і "Світи, світи, місяцю", тоді Тичина, який диригував хором, на ходу щось "сочинив" і встиг підказати хористам, а ті, не розгубившись, проспівали. Коли йшли додому, багато говорили про це, захоплювалися своїм диригентом, захоплювалася й молоденька хористочка Ніна, яка тулилася до Тичини, аж її рука опинилася в його руці, і він, розгубившись, крутив та крутіїв її пальці. Тоді якось само собою вийшло, що вони відкололися від гурту і опинилися коло каменя, що лежав біля мосту з цього боку квітникарства. "Може, сядемо?" — несміливо припросив Тичина. Сіли і знов говорили про концерт, тоді перейшли на вірші, і Ніна ніяк не могла зрозуміти, як він може їх писати, та ще й такі ж вірші! "Ну, як? Цього й не скажеш. Я дивлюсь на стіну, а там від рамки вікна — чисто діез. Ставте діези в ключі! А воно ж так просто виходить, що аж соромно, що людям подобається...". Вона була ще така молода, що не вміла погамувати своєї цікавості. "А ви б на мені могли женитися?" — "Гм, гм..." — "І в церкві б стали вінчатися?" — "Таж я удвічі старший! Мені тридцять, а вам — тільки п’ятнадцять! Це ж я вас затримав, а вам од мами попаде!.."
Сам собою вривається в ці роки вірш, написаний в ті ж таки роки, але опублікований тільки по смерті поета:
Мадонни, Ундіни, Гудруни,
Ізольди мої Злотокосі,
Любив я вас тисячу тисяч,
А жінки не знаю ще й досі.
Стрічав я вас тисячу тисяч
І все ж не знаходив по спаю.
В еротику кличуть поети,
А я її знаю й не знаю.
Як бризне ласкавість, як бризне,
Як крикне уява про жінку —
Я довго стою непритомний
В болючім замкнутім завінку.
("В серці у моїм")
"Чи маю я право в часи голоду залізного, в час смертей близьких, чи маю я право за себе, за свій талант дбати?.. Бачу, що я мало мучусь, мало шукаю, мало страждаю. Отже, маю право шукати і буду" (10 березня 1922 р.).
"Хтось мене любить і цінує. Десь близько той друг коло мене, а я це знаю, хто" (21 березня 1922 р.).
"Ліда (шиє пантофлі): Наш дон Павло все вірші пише. Як не вірші пише, то їсти хоче" (10 травня 1922 р.).
І раптом серед пожовклих папірців один надірваний, і на ньому олівчиком, як розпач: "Як зачинив двері хатні, зразу чогось Наталку згадав. Ні, я..." — і відірвано. А на звороті: "Сьогодні я щасливий тим, що в гурті юних, співучих душ пройшовсь по морозу. Темний Київ думав: що воно таке по вулицях колядує? Я щасливий з того, що в безкінечних явищах, формах можу ловити ту красу, до якої мене непереможно тягне. Ось звідки моє страждання" (25 грудня 1921 р.).
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
верхів’ями розкрилено росту.
Ніколи так душа ще не мужала!
Ніколи так що дух не безумів!
О, дух ясний — без яду і без жала —
давно ти снив? — а вже сучасний дій
всього мене обняв, здавив, напружив,
і я встаю, нову вдихаю міць.
Не мрію, ні, повіки я розмружив —
іронія і гордість на лиці.
Іронія...
( "Вітер а України")
Автор цих безладних писань відчуває іронію вже й на собі. Звідки ці відомості, цитування, посилання? Чому досі ніхто цього не знав — навіть автори книжок про Тичину, "тичинознавці"?
Коли почалася війна, Павло Григорович був у Києві. 14 липня його повідомили, що завтра, тобто 15 липня, він, як і всі академіки, має евакуюватися. Тичина був застуджений, приймав кальцекс. Уся квартира була темна, тільки в музичній кімнаті, де затулено вікна, горіла настільна лампочка, та й та накрита хусткою і камізелькою Павла Григоровича. Сиділи в темряві Павло Григорович, Лідія Петрівна, Катерина Кузьмівна і не вірили, їхати? Але як же? А речі? А рукописи? А книжки? А все? Хтось сказав, що ліміт — два чемодани. Чому два чемодани і що таке ліміт? Мабуть, простіше треба: війна! "Ой не всі з війни додому — Вороний вітер... Будьте прокляті з війною! — Вороний вітер..."
О першій годині ночі подзвонив Микола Бажан і сказав, що від’їзд за дві години. Автобус повезе на товарну станцію. Тільки тоді Тичина став носити речі. Але які там речі — два чемодани на цілу родину такого поета!
Все залишалося в київській квартирі.
І тоді товариш Павла Григоровича ще по робітничій капелі 1921 року Анатолій Карпович Павлюк забрав, щоб зберегти, всі рукописи, документи, фотографії, найцінніші книжки і справді зберіг до визволення Києва, і ніхто й досі не знає всіх пригод і поневірянь, яких зазнав цей друг Поета на все життя. Він возив папери в село, в Білу Церкву, ховав по горищах і в погребах, закопував у землю, щохвилини ризикував життям, але все зробив, щоб безцінні папери збереглися. "Дивлюсь на клапті паперу пожовклого, — писав він у своєму щоденнику. — Ось на кволих аркушиках цих сконденсована праця і геній поета — в дзвінких чи глухих, у гладких чи шорстких рядках болі, радість і сум, безсонні ночі, сльози криваві, щастя хвилинне, любов молода — у ритми закуті думки".
По війні А. Павлюк повернув Павлу Григоровичу багато рукописів і документів, але дещо загубилося серед його власних паперів, і лише тепер, уже по смерті самого А.