Тут є кому дивитись за порядком, а для нього головне, щоб каса була повною, а там хоч не розвидняйся... А ви, милостивий пане, чи не до нас в лицедії збираєтесь? — спитав Щепкін і затнувся: у коридорчику світла було мало, і тому в напівтемряві він спочатку не розгледів гостя, а судячи з виправки та голосу — молодого і чистого, — подумав, що перед ним людина не стара, може, одного віку з ним самим. Тепер, придивившись ближче, зрозумів, що пошився у дурні: невідомому гостеві було вже добре під п'ятдесят, скроні його густо вкрито памороззю, а по щоках і під очима — уважними і гострими — зміїлись неглибокі, та досить помітні зморшки.
— Подумалось мені, пане, що ви... що я... Простіть... — Не договорив, зніяковів.
Котляревський зрозумів актора, його щирість подобалась, і він заспокійливо мовив:
— За що прощати, добродію? Навпаки, я вдячний вам: адже прийняли мене, напевне, за такого, що за віком годен в лицедії? Чи не так?
— Вгадали, — полегшено зітхнув Щепкін і весело розсміявся: йому симпатичним здався нежданий гість.
— Мишо, над чим смієтесь так весело? — почувся зненацька голос. До коридора із сусідньої артистичної вийшла молода пані. Котляревський одразу впізнав і її — по грі в спектаклях, по афішах — Тетяну Пряженківську, ім'я її, як звичайно, стояло поряд з іменами Барсова, Павлова, Угарова і того ж таки Михайла Щепкіна. Пряженківська вважалась однією з кращих актрис трупи.
— Ось знайомся, — похопився Щепкін і тут таки зрозумів свою нетактовність, спалахнув: він і сам не був ще знайомий з гостем. Та Котляревський, не надавши цій притичині значення, зробив крок назустріч Пряженківській, схилив голову і назвав себе. Тоді Щепкін, не знаючи, що з ним сталося, схопив Івана Петровича за руку, міцно потис її і, мало не захлинаючись від хвилювання, вигукнув:
— Так це ви?!
— Не розумію, добродію.
— Я ж прочитав! Що? Господи! "Енеїду"!
— Он воно що... давно, однак, то було.
— І зовсім недавно! Якраз сьогодні вранці це було, Господар, у якого я мешкаю, дав почитати, і, знаєте, поки я читав, стояв біля мене, не відходив, а потім книжку ту забрав і — на замок у скриню. — Щепкін звертався до Івана Петровича, потім до Пряженківської, яка слухала, дивувалась.
— У скриню ховати, мабуть, не варто, — обронив, між тим, Котляревський, — ніхто не збирається її красти.
Щепкін, не почув ніби зауваження гостя, провадив своєї:
— Я мало не захворів; поки читав, доти і сміявся, за малим богом на спектакль не спізнився. Дякую вам красно!
— От тобі і маєш! "Мало не захворів" — і спасибі. Нема за що, добродію... І пробачайте зайву цікавість: а як з мовою? Ви розумієте?
— Все до слова. Моє рідне село межує з українським, тому з дитячих літ знаю мову сусідів і люблю.
— А яких пісень знає наш Щепкін! — сказала Пряженківська. — Заспіває коли — заслухаєшся.
— Що ти, Таню?.. Куди мені!
— Виходить, мосьпане, ми майже земляки? Душевно радий... Та простіть мені, затримав вас, після такого дня відпочити варто... Хотілося лише два слова сказати на прощання. Кожний ваш спектакль я мав задоволення бачити і мушу признатись: цікаво, гарно, але гра ваша, мосьпане, і ваша, пані Пряженківська, значно талановитіша від п'єс, які граєте.
— Приємно чути. Спасибі! — Пряженківська церемонно вклонилась. — Дозвольте і мені поцікавитись: чи не означає це ваше зауваження, що граємо ми нижче своїх можливостей? Я саме так зрозуміла ваші слова, панї Котляревський.
— Я цього не говорив, та чи маю право на таке? Щепкін мовчки слухав, на обличчі його блукала загадкова усмішка, а Пряженківська, пильніше придивившись до гостя, спитала раптом:
— Здається мені, ви особисто, пане майор, гри нашої не приємлете?
— Помилуй боже, і в думках подібного не мав.
— Мали, не опирайтесь. Пригадуєте перший спектакль? Це був "Лукавій". Я вас помітила. Ви майже один в залі не піднімали голови. А глядачі реготались, аж за боки хапались. Коли признатись, ми все розуміємо, — з гіркотою додала; — але що поробиш?
— Скачи, враже, як пан скаже, — продовжив Щепкін думку актриси відомою українською приказкою.
— Не можу погодитись! Не можу! Ви — актори божою милістю, і не повинні мовчати. Чому не висловите пану Штейну свою незгоду з такою методою? — Захвилювався Котляревський, що траплялось з ним рідко, лише в особливих випадках, коли не міг з собою нічого подіяти і мусив говорити все, що хвилює, хоч іншим разом цього й це зробив би, спершу б подумав. — Саме про це мав намір говорити з вашим господарем.
— Даремно, він більше прислухається до самого себе, — сказала Пряженківська.
— Та ще до касирки, яка до того ж і його дружина, — додав Щепкін. — Каса — головне мірило у справах мистецтва для нашого пана Штейна. А театр — справа третя.
— Тоді влаштуйте афронт або... або лишіть його... До іншого підіть.
Кілька секунд і Щепкін, і Пряженківська стояли перед гостем мовчки. У Щепкіна на обличчі поволі танув загадковий осміх, а Пряженківська, навпаки, не могла стримати лукавої усмішечки, вона перша і порушила мовчанку.
— Легко сказати — афронт. Лишіть його... — Враз обличчя ніби постаріло, темні тіні чіткіше проступили під очима. — А куди, дозвольте спитати, піти нам? Хто візьме нас? Може, ви? До вас пішли б, правда, Мишо? — Звернулась до Щепкіна, той мовчки кивнув. — Але... куди ви нас візьмете? Де ваш театр? Його нема. А що ми без театру?
Котляревський не відповідав. Щепкін теж не реагував на запитання Пряженківської. Тож вона, постоявши ще якусь хвильку, поправила зачіску, ледь торкнувшись двома пучками золотистого кучерика на скроні, кивнула на прощання.
— Дозвольте?
Пряженківська йшла коридором далі, ближче до виходу. Довга темна сукня шурхотіла від кожного її кроку, вузькі напіввідкриті плечі під рідкою мережаною накидкою похитувались. Хотілось, щоб вона спинилась, поглянула ще раз, лукаво, насмішкувато, як завгодно, хоча б мигцем. Але Пряженківська не спинилась.
Внутрішньо посміявшись над собою, Іван Петрович поглянув на Щепкіна, той все ще стояв перед ним, натоптуваний як на свої роки, з досить кругленьким підборіддям, широкуватим чолом, над яким кучерявилось густе волосся, помітив, з якою гострою цікавістю молодий актор дивиться, нібито має намір слово мовити і не наважується. Вія допоміг йому:
— Ви хотіли, добродію?..
— Так, хотів... Тетяна правду сказала. Куди ми підемо? Акторів багато — театрів нема. А крім того, милостивий пане, вона, Тетяна, птиця вільна, нерівня мені. Куди я дінусь? Адже я... — Він не договорив, безнадійно махнув рукою. Не все було зрозуміло в його словах, але Іван Петрович відчув в них невимовлену гіркоту, затаєну печаль і, ні про що більше не питаючи — не кожному приємно розповідати про себе першому стрічному, — але співчуваючи актору, довірчо торкнувся його плеча:
— А коли припустити, що театр знайдеться? Тоді що?
— Де ж йому знайтись на Україні? Не світить нам нині нічого.
— Не можна так, голубе. Людина, тим більше така молода, як ви, повинна вірити в свою зірку, вона зійде, обов'язково зійде. Інакше — як жити?
— Ви обіцяєте?..
— Поки що обіцяти .нічого не можу, але сподіваюсь, що й у Полтаві буде свій театр, і якщо надії наші збудуться, то скажіть, чи зможу розраховувати на вашу підтримку?
Щепкін запитально поглянув на поета — чи не жартує? І похитав головою:
— Боюсь, слово ваше до Всевишнього довго йтиме, але, якщо доля раптом посміхнеться і нам, нещасливим, — я буду з вами... Товариші не залишать мене. Хоча б Барсови. Ось і Тетяна, є ще Павлов, Угаров, Городенський, Алексеева... Ще дехто, а це — півтрупи.
Щепкін говорив швидко, квапився, немов боявся, що їм перешкодять чи гість несподівано піде, не дослухавши його. Але гість був надзвичайно уважний. Він вислухав стрімку, дещо гарячкувату мову актора і простягнув руку:
— Чекайте на звістку.
Вони попрощались: актор — ще молодий, який тільки-но починав своє життя у вітчизняному театрі, сповнений надій і незмарнованої сили, — і уславлений український піїт у вузькому — не розминешся — коридорі пересувного театру на ярмарковій площі у Полтаві.
2
Сонце сіло на широкий золотий обруч, на якусь мить застигло і раптом хитнулося, посунуло, почало наближатись, простягни руку — торкнешся окалини. Отак, погойдуючись, воно й котилося далі — по самому краєчку землі у пошуках свого місця, де б можна було прихилити голову на ніч — на зеленому моховинні по той бік Ворскли, на білому піску у березі чи на самих луках, що простяглися ген до самого виднокраю. Та, певно, відшукало собі місце, бо раптом зникло, лишивши у небі широкий жовтогарячий слід.
На Івановій горі дихалось легко, повітря тут чисте і м'яке, його можна пити скільки душі завгодно, не напиваючись.
Унизу, під горою, все ще вирував ярмарок, хоча й відчувалось: ось-ось він вщухне, упокоїться. І справді, небавом, як тільки засутеніло і туманом вкрило долину, зразу ж то тут, то там запалахкотіли багаття, в їх відблисках намети, рундуки то наближались, то віддалялися знову, губилися у вечірніх тінях.
Посеред ярмарку височів театр, його баня краяла навпіл синьо-чорну хмару, що пливла із-за білих стін монастиря на горі, згасали останні відблиски сонця, та ось вони й зовсім розтали, і весь ярмарок — з театром, численними наметами, возами, каретами — зник, огорнутий густим мороком. Але деякий час ще чулося тут, на горі, як немов з-під самої землі линув поволі стихаючий гомін; перший літній ярмарок у Полтаві засинав, щоб разом із світанком, з першою зорею знову зашумувати, завирувати, може, ще дужче, ніж напередодні...
Додому не поспішав, хоча й чекали невідкладні справи пансіону, та й свої, особисті, вимагали уваги. Вже десятий денй сушив голову над сценою сварки Венери і Юнони на прийомі у самого пана Зевса; як знайти вірний тон, а те, що знайшов, здавалось неточним, блідим. Вчора відклав все написане — нехай полежить, він тим часом візьметься до інших, не менш, як йому здавалось, важливих справ. На робочому столі на нього чекали разом із столичними ще не розрізаними часописами нові п'єси, привезені Михайлом Новиковим з Петербурга, звідки той недавно повернувся разом із правителем краю. Це були "Селяни" Шаховського, дещо і Хмельницького. П'єси ці він читав, перечитував, робив попередні намітки до режисерського плану — була надія колись поставити хоч одну з них на пансіонній сцені.