— Може б, ви, Охріме? — звернувся він до свого товариша. Але той покрутив головою і перелякано замахав руками:
— Ой на бога! Що ви? Адже мені з моєю скверною... і підступитися гріх! Нікому це зробити, пане титарю, опріч вас...
— Oй що ж діяти, що чинити? Якщо захоплять дари, храм загинув. А я, грішний... недостойний... оскверню своїми руками... Не за себе я боюся... Хай би мене й грім небесний за моє зухвальство убив. тільки б урятувати храм... Але осквернити святиню... Не смію, не смію!!
В цю мить біля самої церковної огради пролунав кінський тупіт.
— Рятуйте дари! Замкніть церкву! — крикнули обидва діди, беручи на засув вхідні двері. Титар розгубився: він кинувся був до малого притвору, щоб замкнути двері, та потім мерщій повернувся у вівтар і впав на коліна перед запрестольним образом:
— Милосердний, ласкавий боже!.. Карай мене, але допусти врятувати дари! Мати божа!
Він підвівся блідий, тремтячий, з розчуленим поглядом; похапцем обмотавши руки шовковою хусткою, що лежала на жертовнику, титар, з трепетом священного жаху, взяв із жертовника чашу й потир, накинув на них другу хустку і з належною обережністю зав'язав. Перед ковчегом він упав був ницьма, але діди квапили, бо зовні посилився гомін. З таким же трепетом і благоговінням зняв титар з престолу ковчег і загорнув його в ту саму хустку; взявши обома руками дорогоцінну ношу й тримаючи її перед собою так, щоб вона не доторкалася його одежі, титар обережно вийшов у сінці й попросив діда виглянути, чи немає поблизу ляхів. На щастя, виявилося, що стукіт і гомін зчинились од возів, на яких селяни поверталися з поля. Господарі зупиняли коней біля церковної огради, а самі бігли до своїх хат, щоб дізнатись, чи не сталося чого з їхніми сім'ями. Таких возів стояло вже чотири, під'їжджав п'ятий.
— Поспішай, пане титарю! — сказав дід. — Хвалити бога — це свої, можна пройти.
— Замкни ж двері на засув і на замок... Ключі забери... І мерщій за мною! — сказав титар і квапливою ходою, крадькома, прошмигнув у бічну хвіртку, а звідти в провулок і зник із дідом у буйній гущавині левад...
Тим часом звістка про наїзд докотилася на царину; найближчі встигли приїхати, деякі пішки бігли в село, сповіщаючи зустрічних хуторян про наглу біду, а інші, щоб повідомити односельців, подалися на сіножаті й дальні ниви... На лихо, новий пан був десь на хуторах, і двоє верхівців помчали його розшукувати.
Тільки-но титар з дідом сховалися в провулку, як до церковної огради підскакав пан довудца. Там уже стояло вряд шість розпряжених возів, бо на конях в усіх напрямах помчали хлопці й дівчата. На цвинтарі біля замкнених дверей церкви юрмилося чоловік дванадцять літніх статечних господарів. З найближчої вулиці й з поля поспішали люди.
— Відімкніть церкву! — крикнув довудца селянам, які сиділи на паперті. Ті встали, скинули шапки й, перезирнувшись поміж себе, нічого не відповіли.
— Відімкніть! — ще голосніше крикнув шляхтич. — А ні — всіх посаджу на палю...
— Змилуйся, пане, — відповів статечний господар, що стояв попереду, — чим же ми відімкнемо, коли в нас ключів немає?
— Ага! У вас ключів немає? Де ж вони? У кого? У кого? — лютував довудца, наїжджаючи конем на людей.
— Не знаємо, пане, в панотця або в титаря...
— Ведіть титаря!
Селяни переступали з ноги на ногу, але ніхто не рушав з місця.
— Сокир! Рубайте двері! Чуєте? Зараз же мені рубайте двері!.. Чого ж ви стоїте, хами? Я їх висаджу сам!.. — і він, стиснувши коня, помчав до дверей.
Селяни зімкнулись і заступили дорогу, замахнувшись на коня ціпками. Кінь рвонувся вбік і мало не скинув з сідла завзятого улана.
— Церкви не дамо! — глухо обізвалися з натовпу.
— Не дасте, пся крев?! — зарепетував, скажено блискаючи очима, розлючений довудца. — Та я вас на капусту посічу! — і він, повернувши коня, вихопив шаблю й кинувся був на селян; та зваживши, що їх стало більше й що вони зімкнулися щільною лавою, миттю повернув до воріт і крикнув на все горло:
— Гей, сюди! До зброї!
На цей крик до нього підскакав гусар.
— Гвалт! Рятуйте! — закричали селяни й всі, як один, кинулися до титаревого двору.
Довудца й гусар шарахнули від натовпу вбік, гукнувши на допомогу команду, що саме наближалась до церкви. Шлях був вільний, і селяни, не звертаючи уваги на гусарів, кинулись прямо до титаря. Вони не помітили навіть, що з протилежного боку майдану мчав .новий загін, чоловік з двадцять драгунів, на чолі з осавулом полковника Стемпковського; осавул повідомив довудцові, що губернатор уже виїхав із замку в супроводі сотні команди й прибуде сюди через півгодини найпізніше.
До прибуття драгунів довудца не тільки не мав наміру чіпати розлючених селян, але й подумував уже про відступ; та й тепер, хоч і прибула підмога, він не зважувався атакувати чималий натовп, який показав, що зможе дати відсіч: адже довудца розраховував, що матиме справу з беззахисними вівцями. "А коли це не вівці, а вовки... то ліпше, поки немає явної переваги, не рискувати, — думав губернаторів небіж. — Тим більше, що його основне завдання — відімкнути й приготувати церкву, отже, на неї і треба вдарити, добре, що хлопи залишили її без захисту". І він наказав драгунам оточити церкву, а сам з гусарами в'їхав в ограду.
Спішившись, гусари кинулись до дверей, але всі двері були взяті на засув і дуже міцні — дубові й ковані залізом; висадити їх не вдавалося...
Довудца підбігав то до одних, то до других, але, бачачи, що всі зусилля марні, дедалі більше лютився. Час летів, щохвилини міг над'їхати губернатор, а довудца, посланий його ясною мосцю, й досі не виконав доручення та ще поквапився стратити священика, який знадобився б губернатору і для допиту, і для кари... Головне ж, згаяв час: коли він прибув, у селі було порожньо, а зараз з усіх кінців збігаються бунтівники. А тут цей дзвін... б'є на сполох, скликає... Ще, чого доброго, з'являться й гайдамаки.
А дзвонар, побачивши, що жовніри ламають церковні двері, та помітивши вдалині загін вершників, почав дзвонити швидше: мідний стогін, що жалібно лунав з дзвіниці, хвилями котився на всі чотири сторони, наче волаючи про страшне лихо й закликаючи все живе на допомогу.
— Це він, пся крев, збунтував усіх! — немовби зрадів довудца, що нарешті знайшов винуватця своїх невдач. А дзвонар' тим часом, вигинаючись то в той, то в другий бік, розгойдував, що було сили, важке серце великого дзвона.
— Зняти його, шельму! На палю! — гаркнув на гусарів довудца. Троє з них кинулось шукати драбину...
— Слухай-но, ти, шельмо! — крикнув дзвонареві пан довудца. — Якщо ти зараз же не перестанеш дзвонити, то я на твоїх очах усю твою сім'ю спечу на повільному вогні, а тебе посаджу на палю... Якщо ж перестанеш — усім дарую життя.
Дзвонар почув цей ультиматум і на мить був задумався... Та ось дзвін знову судорожно застогнав.
— Подихай же! — несамовито загорлав довудца й, вихопивши пістоль, вистрелив у дзвонаря; але куля, не влучивши в нього, зачепила маленький дзвоник, і той жалібно зойкнув, наче від болю.
У цей час до пана довудци підбіг один із гусарів і повідомив, що маленькі задні двері вибито. Довудца поспішив за ним і через вівтар зайшов до церкви, де гусари вже ламали двері на дзвіницю. Вдершись туди, вони скинули дзвонаря вниз. Упавши, нещасний зламав ногу, а руку йому одразу відрубав розлючений пан довудца.
А з гори тим часом спускалася в Лисянку величезна каруца, запряжена восьмериком вороних коней цугом. За нею в хмарі густої куряви мелькали конфедератки, каски, черкеські папахи й козацькі шлики конвойного загону.
У каруці сиділи старий Кшемуський з Мокрицьким, а проти них примостилися плебан базиліанського монастиря й полковник Стемпковський, запеклий ненависник схизматського бидла.
— Я за всі села й містечка ясновельможного пана губернатора спокійний, — сказав плебан при в'їзді в село. — Тут хлопи не опиратимуться; але далі до Турової — інша річ: там ліси й ліси, а вони кишать гайдамаками, та ще ми одержали відомості, що до цих волоцюг прориваються розбійницькі банди з гадючого гнізда — Запорожжя.
— Нині ці вовки беззубі, й триста дияволів та вдвоє більше відьом, якщо я їх не знищу! — вигукнув Стемпковський. — Хай тільки уповноважать, то я з їхнього гнізда зроблю місиво, далебі, місиво — з вугілля, попелу й крові!
— Ніхто не сумнівається! Пан полковник — відомий лицар, слава Корони! — люб'язно мовив Кшемуський.
Каруца зупинилася біля церкви. Молодий довудца ту ж мить підскочив до неї й доповів своєму дядечкові, що церкву відчинено, що титар, який чинив опір, заарештований (він справді, сховавши священні речі, повернувся на цвинтар і був схоплений гусарами), а піп нагло помер; дзвонар же, котрий скликав хлопів на бунт, з відрубаною правою рукою лежить біля церкви.
— То цей піп не схотів схилити своєї парафії до послушенства й прирік її на загибель? — поспитав, підводячись із свого місця, Кшемуський.
— Більше того, мій найясніший дядечку, він підбурював парафіян на бунт і велів бити на сполох, — відповів небіж, допомагаючи ясновельможному вилізти з каруци.
— Гадюка! Шкода, що помер так швидко... Я б з ним побалакав... Ну, та залишилося ще дві гадини й ціла отара... Грядіть же, превелебний отче, до церкви й перетворіть її святою мшею в костьол.
— Во славу божу і в торжество вічне католицької віри! — урочисто промовив Мокрицький, а плебан склав руки на грудях і звів очі до неба.
А натовп на титаревій вулиці зростав і зростав; з найближчих висілків через леваду підходили все нові люди; у дворі теж було повно... Скорботний настрій селян поступився тепер місцем почуттю'обурення, що наростало з кожною хвилиною: чулось глухе ремство, очі блищали похмурим вогнем, внутрішнє хвилювання пробивалося назовні...
— Ех, не послухали диякона! Повірили панові! — лунало в одному кутку.
— Та де ж цей новий володар, який обіцяв захищати і нас, і нашу церкву? — ремствували в іншому.
— Усі вони гаспиди! Усе брехня! — котилося від гурту до гурту.
— Душогуби! Грабіжники! Кровопивці! Отепер би на них диякона!
— Що ж це? Погибель? Кінець? — голосні розмови й запальні вигуки зливалися в похмурий гомін, що, посилюючись, нагадував рокотання бурі.
Нараз серед цього гомону людських голосів різко пролунав один крик, немовби відчайдушний зойк людини, що гинула.
Усіх пройняв дрож, і кожен обернувся на той крик.
Біля трупа отця Хоми, якого зняли з шибениці й поклали посеред двору, стояла середнього віку ставна жінка.